— Нічого подібного! — обурено скрикнув Пітер. — Я тільки задихався, а якби знетямився й тебе не хвицнув, то луснув би там!
— Ну що ж, хай буде по-твоєму, — сказав усміхаючись Джек. — Але нам довелося знову раду радити, й аби не осяйнула мене щаслива думка, то ми б і досі там радились.
— Про мене, хоч би й так! — знову перебив його Пітер і зітхнув. — Повір мені, Релфе, аби я знав, що ти вернешся, то радніше чекав би тебе місяцями, аніж погодився б зазнати тієї муки, яка мене чекала. Розказуй, Джеку, далі.
— Мені спало на думку, — провадив Джек, — зв'язати Пітерові руки й ноги мотузкою, а тоді припнути міцно до дебелої жердини футів п'ять завдовжки, аби він не пручався й не вигинався. Ти побачив би, Релфе, який він був нажаханий, коли я висловив ту гадку; проте зрештою він зрозумів, що то єдиний для нього спосіб вийти на білий світ, і сказав мені, щоб я налаштував якнайшвидше все потрібне, «бо це, Джеку, справа поважна, — мовив він, — і не можна з нею баритися». Діставши мотузку й жердину, я вернувся до печери і зв'язав його, наче єгипетську мумію. Правду казати, з нього вийшов непоганий зразок англійської мумії, коли така взагалі існує на світі, бо він сполотнів як мертвяк. «Перш ніж пірнути, — сказав він тремтячим голосом, — дай мені набрати повні легені повітря, а що тоді я не зможу говорити, то дивися мені в обличчя, і як я тільки моргну — пірнай! І, благаю тебе, пливи швидше!» Я пообіцяв якнайретельніше сповнити його волю й поплив з ним до війстя печери. «Ну ж бо, — мовив я, — набери тепер повітря». Пітер так надувся, що я мимоволі згадав байку про жабу, яка хотіла зрівнятися з волом. Я дивився йому в обличчя і тільки-но він приплющив праву повіку, шугнув стрімголов під воду. Ти й до двадцяти не встиг би полічити, як ми вже промчали колодязем і вихопилися на поверхню моря.
Пітер набрав силу повітря і, вирнувши, видихнув його так гучно, що чути було за добру милю. Настрій його враз одмінився: не чекаючи, доки ми вийдемо з води, він зв'язаний почав горлати й співати з-радощів, я ж підтримував його лівою рукою і штовхав до берега. Та, коли він зайшовся сміхом, що йому й гієна могла б позаздрити, я, наче ненароком, пустив його під воду, і те його трохи втихомирило.
Щасливо вирятувавшись із печери, ми негайно почали шукати за твоїм, Релфе, мертвим тілом. Аби ти знав, як важко нам було на серці, коли ми день у день нишпорили по ярах і схилах. За три тижні ми обстежили всенький острів і задовольнилися принаймні тим, що тебе не вбито. Та нам спало на думку, що, може, твоє тіло кинули в море, отож ми пильно обшукали берег і лагуну, а далі оглянули коралові рифи. Одного дня, коли ми простували рифом, Пітер угледів серед каміння якусь чорну річ. Виявилося, що то барильце. Ми вибили дно: всередині був порох.
— То, Джеку, я вам його надіслав, — мовив я, усміхаючись.
— Ану витрушуй гаманця! — гукнув Пітер, скочивши на ноги й простягаючи долоню. — Ке-но сюди гроші, а то, як тільки ми вернемося до Англії, я тебе запроторю до боргової в'язниці!
— Поки що я дам тобі вексель, — засміявся Джек. — Тож сядь і заспокойся. Річ у тім, Релфе, що коли ми знайшли барильце з порохом, Пітер одразу ж заклався на тисячу фунтів стерлінгів, що це твоїх рук діло, а я в свою чергу заклався на десять тисяч фунтів, що ні.
— Пітер мав рацію, — сказав я і пояснив, як воно вийшло.
— Той порох став нам у великій пригоді, — провадив Джек, — хоч він трохи зволожився. Ми налагодили старого пістоля, і Пітер зробився таким стрільцем, що куди твоє діло. Та слухай далі. На рифі ми не знайшли жодних твоїх слідів і зрештою втратили всяку надію побачити тебе знову. Острів нам остогид, і ми тільки й думали про те, щоб нагодився який-небудь корабель та забрав нас звідсіль. Але тепер, коли ти, друже, вернувся, острів знову радує мою душу, і я люблю його, як і колись. Однак мені дуже кортить побувати на інших островах південних морів. Тепер ми маємо до своїх послуг пречудову шхуну, то чого ж нам баритися.
— І я хотів запропонувати те ж саме! — вигукнув Пітер. — Голосую за те, щоб вирушити негайно.
— В такому разі, —мовив Джек, — давайте попливемо до острова, де живе Аватея, та спробуємо переконати Тараро, аби він дозволив їй віддатися за хлопця, що вона з ним заручена, й не робив з неї довгу свиню. Якщо він має хоч краплину вдячності, то вволить наше прохання. Ми ж бо колись уже заступилися за дівчину, і не личить нам, вірним лицарям, складати зброю, аж поки ми її звільнимо; принаймні герої всіх книжок, що мені довелось прочитати, вважали б ганьбою не довершити таке славне діло.