Ярдів за десять од нас росло розкішне дерево: можу сказати з певністю, що більшого на острові ми не бачили. Стовбур його був у діаметрі принаймні п'ять футів і мав гладеньку сіру кору; розлога крона поросла ясно-зеленим листям, серед якого звисали кетяги жовтих плодів, такі рясні, що аж гілля вгиналося від їхньої ваги. Плоди ті мали довгасту форму і, скидалися на сливу, однак були куди більші за неї.
Під деревом їх лежала сила-силенна, а між ними спало принаймні двадцятеро свиней — старих і молодих, великих і малих; очевидячки, спочивали після недавнього бенкету.
Ми з Джеком мало не зареготалися, дивлячись на здоровезних, гладких одоробал, що спочивали, рохкаючи й хропучи, серед своїх недоїдків.
— Ану, Релфе, — пошепки мовив Джек, — уклади-но в пращу камінь — та здоровий — і пусти в гладку свиню, що лежить до тебе задом. Я ж спробую встрелити он те порося.
— То, може, краще їх збудити? — шепнув я. — Не гоже вбивати їх уві сні.
— Якби я полював задля спорту, Релфе, то, звичайно, спершу збудив би їх; але ж нам потрібне м'ясо, тому хай собі лежать. Крім того, хтозна, чи ми їх уб'ємо. Ну-бо стріляй.
Я замахнувся й так влучно кинув камінь, що він луснув свиню просто в бік, наче в барабан. Але з того анічогісінько не вийшло. Свиня зірвалася на ноги, закувікала з несподіваного болю і порснула в гущавину. Тієї ж миті бренькнула тятива Джекового лука, і стріла прошила поросяті вухо, пришпиливши його до землі.
— Я таки схибив! — вигукнув Джек і майнув уперед із піднятою сокирою.
Порося заверещало, вирвало з землі стрілу й кинулося з нею навтьоки слідом за всім табуном. Мить — і вони зникли в кущах, хоч ми ще довго чули, як вони кувікають, тікаючи далі й далі.
— Чи ти ба, як нам не пощастило, — озвався Джек, тручи кінчик носа.
— Дуже не пощастило, — підтакнув я, погладжуючи підборіддя.
— Ну, то гайда мерщій до Пітера, — сказав Джек, — бо вже сутеніє.
І ми мовчки подалися лісом до берега.
Вийшли на берег, дивимося: лежить купа дров, багаття вже зайнялося, все готове, а Пітера ніде не видко. Ми неабияк здивувалися, але Джек висловив гадку, що Пітер, мабуть, пішов по воду; отож він аговкнув, аби той знав, що ми вже прийшли, і сів на каменюку. Я ж скинув куртку і взяв сокиру нарубати дров. Та не встиг я ступити й кроку, як здаля долинув страшенний вереск, тоді почулося свиняче кувікання й голосне «Ура».
— Здається мені, що наш Пітер стрівся зі свиньми, — мовив я.
— Коли коса находить на камінь, — сказав сам до себе Джек, — то невідомо, хто…
— Ура! — знову вигукнув удалині Пітер. Ми враз повернулися, вдивляючись у той
бік, і небавом побачили Пітера: він чимчикував берегом, настромивши на списа порося! Коли Пітер підійшов до нас, Джек ляснув його по плечі й вигукнув:
— Молодець! Виявляється, з нас трьох ти ціляєш найкраще.
— Поглянь-но, Джеку! — закричав Пітер і зняв зі списа порося. — Впізнаєш цю дірку? — спитав він, показуючи на поросяче вухо. — Тобі знайома ця стріла, га?
— Оце то диво, скажу я тобі! — мовив Джек.
— Авжеж диво, — перебив його Пітер, — але, на бога, поки що нічого не розказуй, давай спершу повечеряємо, бо я голодний, як вовк: не просте то було діло битися з цілою зграєю свиней на чолі з їхньою прабабою, що наїжачилася, мов велетенський дикобраз!
Отож ми заходилися біля вечері, і коли розіклали всі свої припаси на пласку каменюку коло вогнища, то в нас очі розбіглися — так багато було всіляких наїдків. По-перше, ми мали порося, потім корінці таро, батат, картоплю, шість слив і, нарешті, голуба. До цього всього Пітер додав ще шмат цукрової тростини: незабаром після того, як ми розійшлися, він знайшов невеличку ділянку, зарослу нею.
— І ділянка та була майже квадратова, — сказав він, — отож я переконаний, що її засадила людина.
— Може бути, — зауважив Джек. — Видно з усього, що на острові колись мешкали тубільці.
Ми довго сушили собі голови, що робити з поросям. Жоден з нас ніколи не вичиняв свиню, і ми не знали, з чого почати; крім того, в нас була лише сокира: ножа ми забули в таборі. Зрештою Джек підвівся й сказав:
— Годі, хлопці, марнувати час на розмови. Бери-но, Пітере, порося. Поклади задню ногу на колоду. Отак, — і він за одним махом одрубав ногу разом із стегном. — Тепер клади другу ногу.
Відрубавши обидві задні ноги, Джек розпанахав їх у кількох місцях, настромив кожну на загострений патичок і примостив біля вогнища смажитися. По тому ми розчинили голуба, викинули всі нутрощі, прополоскали у солоній воді й теж настромили на рожен над вогнем. Поки м'ясо смажилося, ми викопали біля вогнища ямку, поклали туди наші овочі й пригорнули землею та гарячим приском.
Корінці таро, помережані сірими плямами, були продовгуваті, дюймів десять завдовжки й чотири або п'ять завтовшки. Вони мали товсту шкуринку й трохи скидалися на ірландську картоплю. Смак у них був пречудовий.
Батати були майже круглі і мали грубу руду шкурку. Вони виявилися солодкі на смак і дуже приємно пахли. Картопля теж була на диво солодка й добра, так само, як і сливи. По тому дійшла черга до свинячого й голуб'ячого м'яса. Воно теж припало нам до смаку. Словом, вечеря була — кращої й не треба, такої ми вже давно не заживали. Джек сказав, що годі й рівняти її з корабельною стравою, а Пітер — той заявив, що коли ми надовго залишимося на острові, він неодмінно стане обжерою або епікурійцем. [3]Джек же відповів, що йому не слід того боятися, бо він, Пітер, став уже і тим, і другим!
Отож, наївшися по саму зав'язку і не забувши закусити сливами, ми зручно поклалися на лігво з галузок під кораловим прискалком і поснули.
РОЗДІЛ XI
Що буває, коли людина наїсться понад міру. — Сумирна порада купатися в холодній воді. — Пояснення «страшного крику». — Дивні птахи, що звуться пінгвіни. — Властивість кокосової пальми. — Як утворилися коралові острови. — Загадкові сліди. — Дивовижні відкриття і сумне видовисько
Коли ми прокинулися наступного ранку, сонце вже підбилося вгору; отож я дійшов висновку, що після надмірно тривної вечері людина рано не буде вставати. Проте ми почувалися дуже добре, мали гарний настрій і аж ніяк не заперечували проти сніданку. Та спершу ми за звичаєм покупалися, щоб дістати наснагу.
Згодом я часто дивувався, чому мешканці моєї любої батьківщини так рідко вдаються по допомогу до найцілющої з усіх стихій — води. Я маю на увазі холодні купелі. Звичайно, я розумію, що купатися в морі або в річці зимової пори не дуже приємно, не те що нам було на Кораловому острові. Але мені відомо з власного досвіду, що можна натомість чудово покупатися у великій балії. Скупавшися в морі або навіть у балії — по тому, як я вернувся до Англії, — я почував себе таким свіжим, чистим, сповнювався такої сили й радості, що швидше відмовився б од сніданку, ніж від холодної купелі. Хай читачі мої пробачать, якщо я спитаю, чи купаються вони щоранку; а коли вони скажуть, що ні, то хай дарують мені за пораду відразу розпочати ранкові купелі. Останнім часом, облишивши сповнене пригод мандрівне життя, яке я так довго провадив у чужих землях, я почув про так звані водяні процедури. Я не знаю добре тих процедур, тому не хочу їх звеличувати і не маю наміру гудити. З цього приводу спадає на думку прислів'я, що не треба, мовляв, передати куті меду. Може, воно й так, але часом буває, що куті не додають меду; протягом своїх мандрів я так натішився холодними купелями, що, гадаю, краще ризикнути, купаючись уволю, аніж себе обмежувати. Така моя скромна гадка, що спирається на неабиякий досвід; я пропоную її, покірно вибачаючись, своїм читачам, що, може, заперечуватимуть мені: мовляв, вони краще знають, що їм слід робити, а чого не слід. Вертаючись до розповіді, перепрошую за відступ.
Отож подалися ми далі. Ледве ми пройшли милю з невеличким гаком і почали відчувати приємне тепло, що завжди огортає тіло від швидкої ходи, як за прискалком, звідки нам відкрилося нове гроно мальовничих острівців, нараз завмерли на місці: до нас знову долинув той самий страшний крик, котрий так нажахав нас уночі кілька день тому. Проте цього разу ми злякалися куди менше: тоді-бо діло діялося глупої ночі, а нині був день; я ж переконався (хоч і не можу пояснити, чому так буває): те, що лякає нас у нічному мороці, здається зовсім нестрашним при денному світлі.