— Ні, — відповів Джек. — Поплавати з вітрилом нам не вдасться. Але сподіваюся, що ми повеслуємо. Я ж бо маю намір сьогодні змайструвати й весла, і якщо ми не впораємося до заходу сонця, то треба засвітити горіхові свічки і докінчити їх, перш ніж полягаємо спати.
— Чудово, — сказав Пітер, кидаючи шмат поросятини котові, який ухопив його, радо нявкнувши. — Я допоможу тобі.
— Згодом ми зробимо з кокосової тканини вітрило, — провадив Джек, — і поставимо щоглу, а по тому можна буде попливти на сусідній острів і відвідати наших давніх друзів пінгвінів.
Нас дуже врадувала близька нагода обстежити інші острови та поплавати морем, і по обіді ми завзято заходилися майструвати весла. Джек подався в ліс і вирубав сокирою дрючки, я обстругав їх ножем, а Пітер залишився в курені, сукаючи, або, точніше, сплітаючи, міцну грубу мотузку, щоб поприв'язувати весла до човна.
Працювали ми швидко й завзято, отож, коли зайшло сонце, вернулися до куреня з чотирма здоровими веслами, які треба було хіба що трохи ножем поскромадити. Підійшовши ближче, ми враз спинилися, зачувши голос. Це неабияк нас здивувало — більше того, майже стривожило — бо хоч Пітер, ніде правди діти, любив побалакати, але досі нам ніколи не доводилося чувати, щоб він розмовляв сам із собою. Ми прислухалися й знову-таки почули наче розмову. Джек приклав до вуст пальця; підступивши навшпиньки до куреня, ми зазирнули всередину і вздріли прекумедне видовисько.
На колоді, що часом правила нам за стіл, сидів з поважним виглядом чорний кіт, а проти нього вмостився долі Пітер. Тієї миті він пильно вдивлявся котові в лице, встромивши руки в кишені штанів, а його ніс був дюймів за чотири від котового.
— Кицю, — мовив Пітер, злегка схиливши набік голову. — Я тебе люблю!
По тому він змовк, ніби чекаючи відповіді. Та кіт не відмовив нічого.
— Ти чуєш? — вигукнув Пітер. — Я тебе люблю, кажу тобі щиро. Невже ти мене не любиш?
У відповідь на це зворушливе освідчення кіт тихенько нявкнув.
— То ж бо й є, старий шибенику! Чому ти не сказав цього відразу? — І Пітер поцілував кота в ніс!
— Атож, — провадив він за мить. — Я тебе люблю. Невже ти гадав, що я кажу неправду, чорний негіднику? Я люблю тебе, бо маю за тебе піклуватись і глядіти, щоб ти не помер…
— Няв, ня-яв! — озвався кіт.
— Гаразд, — провадив Пітер, — твоя правда. Не маю жодного сумніву. Але не перебивайте мене, сер. Прикусіть язика, поки я скажу все, що хочу сказати. Я люблю тебе, котику, ще й тому, що ти підійшов до мене з першого разу і не злякався, очевидячки, мене уподобав, хоч і не був певний того, що я тебе не вб'ю. Ти вчинив сміливо, вчинив відважно й пречудово, друже, і за це я тебе люблю — люблю щиро!
По тому знову запала недовга мовчанка, протягом якої кіт зберігав незворушний вигляд, а Пітер дивився собі під ноги, наче поринувши в задуму. Раптом він підвів очі.
— Ну, котику, про що ти зараз міркуєш? Не хочеш признатися, га? Чи не здається тобі, що в тих двох негідників, Джека та Релфа, немає ні стиду, ні бриду? Як довго вони примушують нас чекати вечері!
Кіт устав, вигнув дугою спину, потягнувся, позіхнув і лизнув Пітерові кінчик носа!
— Твоя правда, друже; ти в мене мудрий. Певна річ, що тварина все розуміє! — сказав Пітер, відхилившися й оглядаючи кота, і на лиці його заграла широка усмішка.
Тієї миті Джек гучно зареготав. Кіт сердито пирхнув і втік, а Пітер вигукнув, скочивши на ноги:
— Нехай тобі всячина, Джеку! Ти так мене злякав, що серце ледве з грудей не вискочило.
— Може, й злякав, — відповів Джек, сміючись, — але ж я хочу, щоб і ти, і кіт повечеряли якнайшвидше. То, сподіваюся, ви обоє мене вибачите.
Пітер спробував обернути все на жарт, але я помітив, що, коли ми себе викрили, він почервонів як рак і надалі не мав ніякого бажання згадувати про той випадок; отож і ми про нього ніколи не споминали, хоч тої миті нам було страшенно смішно.
Повечерявши, ми лягли спочити й помріяти про дивовижні пригоди та про далекі морські подорожі в нашому малому човні.
РОЗДІЛ XVI
Човен спущено. — Ми відвідуємо кораловий риф. — Бурун, що ніколи не вщухає. — Коралові комахи. — Як утворюються коралові острови. — Вітрило. — Ми мудруємо, як зробити гачки ловити рибу. — Деякі види риби. — І здоровенний кит. — Дивовижна злива. — Водограї
Погожого сонячного ранку ми вперше спустили свого човна на воду й повеслували, розтинаючи гладінь лагуни. Вітерець жодного разу не пожмурив своїм подихом морську поверхню. Жодна хмарка не затьмарила небесної блакиті. Жоден незграйний звук не порушив ранкової тиші, хоч звідусіль долинало багато звуків, приємних, тихих і мелодійних, що, зливаючись, витворювали гармонію природи. З-за неозорого океанського лона саме вставало сонце, забарвлюючи вершини гір червоним сяйвом. Море виблискувало, наче гладенька шибка, і водночас здіймалося й спадало, мов поволі дихало, як то властиво океанові скрізь і повсюди; а барвисті водо-рослини і яскраві корали ряхтіли в прозорих глибинах, мов коштовні самоцвіти. О, те видовище могло зворушити чию завгодно душу.
Спочатку ми плавали то сюди, то туди, без певної мети і без напряму. Потім, натішившись, почали роздивлятися навколо й міркувати, куди податися.
— Я за те, щоб повеслувати до рифу! — вигукнув Пітер.
— А я за те, щоб відвідати острови посеред лагуни, — сказав я.
— А я за те, щоб побувати і там, і там! — вигукнув Джек, — Ну ж бо, хлопці, налягаймо на весла.
Як я, вже згадував, ми змайстрували чотири весла, але наш човен був такий малий, що згодилися тільки два. Інша пара лишилася в запасі про всяк випадок. Отож тільки двоє нас могли гребти, а третій стернував веслом і при потребі заміняв котрогось із веслярів.
Спочатку ми висадилися на одному острівці й обійшли його вздовж і впоперек, але не знайшли нічого вартого уваги. По тому обстежили більший острів, на якому росло кілька кокосових пальм. Того ранку ми ще й рісочки в роті не мали, тож назбирали горіхів і поснідали. Далі ми попливли до моря й висадилися на кораловому рифі.
Перед нами відкрилося небачене й цікаве видовище. Ми так довго сиділи на острові, що майже забули, які ті буруни є на світі, бо в лагуні їх не було; але тепер, коли перед нами відкрилося розбурхане запінене море, у наших грудях прокинувся моряцький запал, а коли ми подивилися на довжелезний величний бурун, що рокотів, наче грім, і, вибухаючи, спадав руїною нам до ніг, то забули Кораловий острів, який лежав позаду, забули наш курінь і тихий спокій духмяних лісів, забули все, що сталося за останні кілька місяців, а пам'ятали тільки шторми, штилі, бризи й височезні вали неозорого моря.
Той велетенський невгамовний бурун, про який я часто згадував, виявився набагато більший і величніший, ніж ми його уявляли. Він здіймався над поверхнею моря на багато ярдів, і видно було здалека, як він насувається. Він котився поволі й велично, щомиті зростаючи й набуваючи дедалі більшої швидкості, і зрештою перетворювався на прозору водяну арку, що яскріла на сонці. Арка та сунула невблаганно й урочисто, верхній край її злегка загинався, й вона падала з таким гуркотом, що, здавалося, той ревучий обвал розбивав самісіньке серце океану, а запінені коралові рифи здригалися від могутнього поштовху!
Довго, мов зачаровані, дивилися ми на те видовище і насилу від нього одірвалися. Як я вже згадував, хвиля в багатьох місцях перестрибувала через риф, і бризки летіли в лагуну, але здебільшого риф був досить широкий і високий, щоб витримати удар і стримати хвилю. Подекуди коралові скелі вкрилися рослинністю — там, очевидячки, зароджувалися нові острови. Отож на рифі ми спостерегли, як здебільшого утворюються на цьому морі малі острівці. В одному місці, на скелях, зрошених бризками буруна, мільйони маленьких працьовитих створінь будували й далі цей живий мур. В іншому, вищому, куди хвилі не сягали, коралові комахи були всі неживі; ми переконалися, що вони ніколи не працюють над водою. Вони старанно докінчили своє діло і повмирали. В інших місцях невгамовне море порозбивало мертві корали й помололо їх на пісок. Там сідало на спочинок морське птаство, хвилі викидали туди клапті водоростей та тріски, вітер заніс насіння рослин, і кілька ясно-зелених пагонів уже буяли на піску; загинувши, вони збільшать розмір і родючість цих океанських оаз.