Намахавшися важким кийком, ватажок почав очевидячки підупадати на силах. Рухався він повільніше і важко дихав крізь зціплені зуби, тож здивовані дикуни підступили ближче, аби стати йому на поміч. Джек те помітив. Відчувши, що життя його висить на волосині, він зважився на ризикований випад. Ватажок замірився знову, і його важкий кийок от-от мав упасти на Джекову голову. Хлопець легко міг ухилитися, але замість того він схопив свого кийка ближче до середини, ринувся до ворога, з усієї сили торохнув його межи очі й упав додолу так, що знепритомнілий ватажок навалився на нього всім тілом. Десяток дикунів замахнулися кийками, готові луснути ними Джека по голові, але на мить завагалися, бо тілистий ватажок зовсім його прикрив. Та мить урятувала Джекові життя. Затим дикуни встигли відтягти ватажкове тіло, семеро їх попадали під ударами кийків полонених, яких звільнили ми з Пітером, а ще двох ворогів доконали ми власними руками. Нам не пощастило б так, аби вороги наші не захопилися двобоєм між Джеком і ватажком. Вони спостерегли нас аж тоді, коли ми на них напали. Їх усе ще було більше на три чоловіка, але перемога додала нам сили, а вони розгубилися з несподіванки і занепали духом після поразки свого ватажка. До го-го ж їх приголомшило бойове завзяття Джекове: випручавшися з-під ватажкового тіла, він стрибнув у саму гущу ворогів і трьома ударами поклав на місці ще трьох. Ми з Пітером поспішили йому на допомогу, наші спільники посунули слідом, і менш як за десять хвилин усі вороги лежали долі або попали в полон. Зв'язавши їм руки й ноги, ми поклали їх рядком на березі.
РОЗДІЛ XX
Розмова з тубільцями. — Ми спиняємо людожерство. — Мертвих поховано, а живі подалися геть, залишивши нас знову в самотині на нашому Кораловому острові
Коли битва скінчилася, тубільці оточили нас юрбою і, здивовано оглядаючи, закидали запитаннями, які ми не могли втямити і на які, природна річ, не могли дати відповіді. Аби покласти їм край, Джек узяв ватажка (що вже на той час очуняв) за руку й привітно її потис. Як тільки тубільці вгледіли ту ознаку приязні, усі вони заходилися з нами ручкатися. По тій церемонії Джек підійшов до дівчини, що сиділа непорушно на камені, де її залишили, і водночас пильно стежила за всіма подіями. Він дав їй знак іти слідом і, взявши за руку ватажка, хотів був вести його до куреня, аж тут йому впала в очі бідолашна дитина, яку кинули в море і яка й досі лежала на березі. Пустивши ватажкову руку, Джек поспішив до дитини і на превелику радість виявив, що вона жива. Тим часом мати поволі опритомнювала. Ми нахилилися над нею, силкуючись привести її до тями.
— Ану розступіться, — сказав Джек, нас розштовхуючи, — Я зроблю так, що вона враз очуняє.
І він поклав дитину їй на груди, притуливши дитинячу теплу щічку до материної. Наслідки були дивовижні. Жінка розплющила очі, помацала дитину, подивилася на неї і, радо скрикнувши, притулила до себе, водночас силкуючись звестися на ноги — мабуть, щоб утекти до лісу.
— Ну, от і гаразд, — мовив Пітер, знову беручи ватажка за руку. — А тепер, Релфе й Пітере, ведіть жінок і чоловіків слідом за мною до куреня. Давайте привітаємо їх якомога гостинніше.
За кілька хвилин тубільці сиділи перед куренем. Ми почастували їх холодною поросятиною, смаженими качками й холодною рибою, а також виставили силу кокосових горіхів, хлібних плодів, ямсів, таро і слив. Усі ті наїдки не були їм, очевидячки, новиною, і вони уминали їх, аж за вухами лящало.
Тим часом ми троє, знесилені подіями того дня, напилися кокосового соку, полягали на свої постелі й заснули міцним сном. Тубільці теж пішли за нашим прикладом, і за півгодини увесь табір поринув у тишу.
Не скажу достеменно, скільки ми спали. Знаю тільки, що коли лягли, сонце схилялося до заходу, а коли повставали, воно вже високо підбилося. Я збудив Джека, і він спросоння ніяк не міг пригадати, яке становище склалося після вчорашніх подій.
— Ну ж бо, хлопці, — мовив він, зрештою звівшись на ноги, — давайте подумаємо про снідання. Гей, Пітере, ледарю! Чи довго ти будеш вилежуватися?
Пітер широко позіхнув.
— Чи ти ба, — мовив він, насилу розплющивши очі, —то вже настав завтрашній ранок. А я думав був, що ще й досі сьогодні! Агов, Венеро! Звідкіля це ти взялася? Ти, здається, почуваєш себе зовсім як удома. Ет! З тобою розмовляти все одно, що з котом. Навіть важче, він-бо мене розуміє, а ти — ні.
Звертався він до одної старшої жінки, яка примостилася на каменюці перед куренем і, посадивши біля ніг свою дитину, доїдала те, що залишилося від смаженого поросяти.
На той час усі тубільці вже повставали й заходилися готувати страву. Під час сніданку ми пробували порозумітися з тубільцями на мигах, але марно. Зрештою ми таки придумали спосіб довідатися, як їх звуть. Джек ткнув себе в груди пальцем і сказав виразно: «Джек». Потім показав на Пітера й на мене, називаючи водночас наші ймення. Потім він знову показав на себе, мовив: «Джек» і, приставивши пальця до ватажкових грудей, подивився запитливо йому в вічі. Ватажок ураз його зрозумів і двічі виразно промовив: «Тараро». Джек повторив те ймення, а ватажок, схвально хитнувши головою, сказав: «Чак». Почувши те, Пітер зареготав, але Джек насупився й вичитав йому:
— Гей, Пітере, негіднику ти неприкаяний! Я просто обурений з твоєї поведінки. Невже ти не розумієш, що цим людям не подобається, коли їх беруть на сміх?
Повернувшись до наймолодшої жінки, що сиділа біля порога, він показав на неї. Ватажок відмовив: «Аватея» і, поволі підвівши пальця до зеніту, показав на сонце.
— Що це означає? — запитав спантеличено Джек.
— Може, він має на увазі, що вона янгол, який зійшов на часину з неба. Але, як на янгола, вона занадто смаглява!
Таке пояснення нас не зовсім задовольнило, отож Джек підійшов до неї і сказав: «Аватея». Жінка сумно всміхнулася й кивнула головою, водночас показавши собі на груди, а потім на сонце — таким самим маніром, як і ватажок. Ми ніяк не могли второпати, що воно означає, але довідатися було ніяк, тож на тому й заспокоїлися.
Джек на мигах загадав тубільцям, щоб вони йшли слідом за ним, узяв сокиру й повів їх до місця вчорашнього бойовиська. Бранці наші ночували покотом на березі: ми ж бо зовсім про них забули, вітаючи гостей, і зрештою так і поснули, про них не згадавши. Однак їм теє зовсім не зашкодило, якщо зважити, як вони смачно впорали свій сніданок. Тим часом Джек почав копати в піску яму і за хвилину вказав тубільцям на неї та на мертвяків, що лежали на березі. Гості наші враз збагнули, чого він хоче, збігали по свої весла і через півгодини викопали здорову могилу й повкидали туди всіх забитих. Останнім укинули жовточубого ватажка. Цей бідолаха напевно б вичухався після Джекового удару: він-бо силкувався встати під час останньої колотнечі, але один ворог, помітивши те силкування, луснув його кийком і вбив на місці.
Вони вже збирались були прикидати ватажка піском, як один тубілець нахилився й своїм, напевне, кам'яним, ножем одрізав здоровий шмат м'яса з його литки. Ми відразу збагнули, що він хоче вжити його собі на харч, і мимоволі скрикнули з жаху й відрази.
— Цур тобі, мерзотнику! — вигукнув Джек, хапаючи чолов'ягу за руку. — Негайно кинь його в яму. Чуєш?
Звісно ж, тубілець не второпав, чого від нього хочуть, але чудово зрозумів, що Джек дивиться на те м'ясо з огидою і що він розлютовано показує на яму. Проте чолов'яга не послухався. Джек умить повернувся до Тараро й попросив на мигах, щоб той закликав свого підданця до послуху. Ватажок, очевидячки, його зрозумів, бо ступив наперед, замахнувся кийком і вже був би розчерепив непослухові голову, але Джек підскочив до нього і схопив за руку.
— Постривай-но! Я зовсім не хочу, щоб ти його вбив.
По тому він показав на шмат м'яса та на яму. Ватажок промовив кілька слів, і вони вплинули: чолов'яга кинув туди свою здобич, і могилу враз закидали. Тубілець той був похмурої незлагідливої вдачі, і весь час вовком дивився на нас, а особливо на Джека. Звали його, як ми дізналися, Магіне.