Опівдні прибув вождь, його супроводжували кілька чоловік. Один тубілець із почту приніс на дерев'яній тарелі печене порося з ямсом та картоплею і дав нашим матросам. Вони посіли у затінку й почали обідати. Вождь і собі заходився трапезувати, але, на моє диво, їв не сам — його годувала одна з дружин! Я сидів побіч Біла і спитав його, яка тому причина.
— Мабуть, їсти власними руками він вважає нижче своєї гідності, — відповів Біл. — Але гадаю, що цього правила він дотримується тільки в урочистих випадках. Місцева людність, Релфе, має дивний звичай, що зветься табу, і всі вони вірно його пильнують. Якщо тубілець вибере собі якесь дерево і вважає його за священне, плоди з того дерева для нього табу, тобто заборонені; а коли він їх покуштує, то інші тубільці його неодмінно вб'ють і, звичайно, з'їдять. Бачиш, яка у вождя на голові кучма? її плекають чимало перукарів, і за їхнім законом руки тієї людини, що торкне голову живого вождя або тіло мертвого, вважають табу. Отож руки перукарів завжди табу, і вони не насмілюються залагоджувати ними свої потреби, тож іншим доводиться годувати бідолах, наче великих дітей, та вони й справді є великі діти!
— Дивний то, Біле, звичай. А глянь-но на того тубільця, — сказав я, показуючи на чоловіка, що вирізнявся серед інших світлішою шкірою. — Я вже бачив кількох таких світлошкірих фіджійців. Вони, здається, належать до зовсім іншої раси.
— Твоя правда, — відповів Біл. — То люди з островів Тонга, що лежать далеко на схід. Вони приїжджають сюди споруджувати собі великі воєнні піроги, а що на це потрібно років два, часом навіть чотири, то серед чорних тубільців завжди можна вгледіти кількох світліших…
РОЗДІЛ XXV
По сандалове дерево. — Дитячі ігри мене трохи дивують. — Сумний кінець веселих розваг. — Я впізнаю давнього приятеля. — Новина. — Ромата шаленіє
Назавтра наші матроси знову вирушили рубати сандалове дерево, і я приєднався до них. Коли вони сіли обідати, я подався в ліс, бо мені ще не хотілося їсти. Пройшов я трохи і раптом опинився на березі моря, перетнувши вузький пересип, що відокремлював тубільне селище від великої затоки. Там я побачив гурт остров'ян, які поралися біля воєнного каное, що було майже зовсім споряджене до плавання. Довго я стояв, зацікавлено придивляючись до їхньої роботи, і спостеріг, що вони зв'язують докупи шпангоути й дошки майже в такий самий спосіб, як і Джек, коли він будував нашого човника. Але найбільше здивувала мене довжина каное; я приглянувся до нього дуже пильно й пересвідчився, що воно завдовжки досягає ста футів і може вмістити триста чоловік. Каное те мало неоковирний утлегар і височезний ахтерштевень, який я бачив на каное, що припливло було до Коралового острова.
Зауваживши хлопців, що гралися неподалік, я вирішив піти на них подивитися. Тубільці бадьоро робили далі своє діло, і мені й на думку не спадало, що їх очікує страшна пригода.
Дітей там зібралася сила-силенна, і я подумав, що це місце править сільській малечі за майданчик до ігор. Я сів на траві в затінку індійської смоківниці й почав їх спостерігати. Веселішого й галасливішого гурту мені зроду не доводилося бачити. Їх було щонайменше дві сотні, і хлопців, і дівчат; за вбрання їм правила власна чорна блискуча шкіра та ще маро, тобто настегнова пов'язка, у хлопців і коротенька спідничка в дівчат. Гралися вони не в одну гру — кожен гурт розважався по-своєму.
Одні захопилися грою, що дуже скидалася на нашу куці-бабу. Інші ходили на хідлях, що сягали трьох футів заввишки. Ходаки з них були дуже вправні — вони майже не спотикалися. В іншому місці я спостеріг дівчат, що зібралися докупи й, очевидячки, дуже тішилися. Я підійшов до них ближче й побачив, що вони чимдуж розкривають пальцями повіки, а потім вставляють між ними соломинки, аби вони не заплющувалися! Та гра здалася мені безглуздою та ще й небезпечною. Одначе діти страшенно веселилися, дивлячись на спотворені обличчя з вибалушеними очима. Мабуть, аби дівчата знали, які дурні видаються їхні забавки дорослим, то вони б їх не влаштовували.
В іншому місці хлопці пускали зміїв, і я подумав, що багато ігор малих тубільців на диво схожі на ігри наших дітей, хоч вони одні одних ніколи не бачили. Проте їхні змії трохи відрізнялись од наших і були геть усякої форми. Хлопці робили їх з дуже тоненької тканини і піднімали надзвичайно високо, попускаючи шворку з кокосового волокна. Але більшість і хлопців, і дівчат найдужче любили плавати та пірнати в морі, і то на диво вправно. Гралися вони там у дві гри.
Перша була така: діти пірнали з помосту, спорудженого біля глибокого, і ганялися у воді одне за одним. Деякі поринали страшенно глибоко, інші пливли попід поверхнею, або перекидалися, наче морські черепахи, чи то пірнали один під одного, хапаючи за ноги та за руки. Вони, здавалося, не знали втоми, вода-бо в морі була така тепла, що купайся хоч увесь день — все одно не змерзнеш. Серед дітей було багато малят, що ледве на ноги спиналися; сяк-так чимчикуючи до води, темношкірі опецьки безстрашно пірнали в глибину і плавали, мов каченята.
В іншу гру вони гралися на бурунах. А що цією грою захоплюються всі тубільці від десятирічних дітей до шістдесятирічних сивоголових дідів і наступного дня я мав нагоду до неї пильно придивитися, то змалюю її докладніше.
Мабуть, те змагання тубільці влаштували на честь гостей, бо Ромата завітав до нас і попередив капітана, прохаючи його «бути присутнім».
— Що воно таке, теє катання на бурунах? — запитав я Біла, коли ми вдвох ішли до берега, де вже юрмилися тисячі тубільців.
— Це улюблене їхнє грище, — відповів Біл, жуючи тютюн, що його він завжди тримав за лівою щокою. — Бачиш, Релфе, тубільці починають плавати, ледве зіп'явшись на ноги, отож у морі вони почувають себе так само вільно, як і на землі. Мабуть, їм уже не цікаво запливати на багато миль від берега та пірнати на багато фатомів у глибочінь, і вони винайшли собі нову розвагу. Як бачиш, кожен чоловік і хлопець там має коротку дошку, з якою він випливає в море на милю або й далі, а потім, утрапивши на вершечок здорового буруна, мчить до берега, горлаючи й репетуючи щодуху. Не можу збагнути, як вони не розбиваються вдрузки об кораловий риф, бо аби ми спробували таке зробити, то пропали б ані за цапову душу. О, вони вже рушили!
Тієї миті кілька сотень тубільців, серед яких ми стояли, ревнули в один голос, кинулись до берега, стрибнули в прибій, і запінена хвиля, відступаючи од берега, понесла їх у море.
Саме в тому місці коралові рифи прилучалися до острова, і величезні буруни, які від дужого бризу здіймалися вище ніж звичайно, спадали, гуркочучи, біля самих ніг юрби, що обступила берег. Тим часом плавці змагалися з морем, підплигуючи на хвилях, мов сотні чорних тюленів.
По тому вони всі повернулися і, коли насунула велика хвиля, осідлали її запінену вершину, полягали грудьми на короткі дошки й помчали до берега. І плавці, й глядачі щосили горлали з великої втіхи. Коли височезна хвиля велично нахилила вершину, перед тим як упасти усім своїм тілом на берег, більшість плавців сковзнули у жолоб, що утворився позад неї, інші, зіскочивши з дощок, попливли назад, щоб іще раз покататися, а кілька чоловік, очевидячки, найвідчайдушніші, мчали й далі, аж поки хвиля жбурнула їх на берег серед піни та бризок. Один з них тримався на гребені до останнього і гепнувся майже біля наших з Білом ніг. З його головного вбору я побачив, що це той самий вождь, який прибув у гості до тутешнього племені. Морська вода змила майже всю фарбу з його обличчя, і коли він звівся, задиханий, на ноги, я несподівано впізнав Тараро, свого давнього приятеля з Коралового острова!