Угледівши його лице, я скочив на ноги. Він був білий як смерть, а на закудланому волоссі, що звисало на очі, запеклася кров. Кров також заюшила йому запалі щоки й сорочку, що, як і все його вбрання, була подрана й закаляна.
— Ой Біле! — вигукнув я стривожено. — Що з тобою? Ти занедужав? Тебе, мабуть, поранено!
— Твоя правда, друже, — відмовив тихо Біл, укладаючись на постелі, з якої я щойно підвівся. — Боюсь, що мене поранено таки добре. Я чекав, доки ти прокинешся, — хотів попросити, щоб ти приніс мені трохи бренді й хліба з шафки в каюті. Ти спав так солодко, що не хотілось тебе будити. Але тепер мені вже нічого не миле.
Не дослухавши його, я побіг у каюту й за хвилину вернувся з пляшкою бренді й шматком сухаря. Погризши сухаря й ковтнувши води з бренді, він наче підживився й заснув. Я сидів поряд і не зводив з нього очей, аж доки він прокинувся: мені-бо кортіло довідатись, куди саме і чи дуже його поранено.
— Овва! — вигукнув Біл, прокинувшись через годину. — Мені краще, Релфе. Я наче на світ народився. — І він спробував був устати, та враз болісно застогнав і впав на лежанку.
— Е ні, Біле, не вставай, — мовив я. — Полеж спокійно, а я тим часом подивлюся твою рану, постелю кращу постіль на палубі й приготую снідання. А тоді ти мені розкажеш, як тебе поранили. Не хнюпся, Біле, — додав я, зауваживши, що він одвернув голову, — скоро ти вичуняєш, і хоч лікар з мене ніякий, але я буду зразкова сестра-жалібниця.
По тому я пішов у камбуз, затопив грубку, дістав у комірчині все потрібне на сніданок і десь за півгодини вернувся на палубу з готовою стравою. Білові наче покращало: він усміхнувся до мене, коли я поставив перед ним чашку кави й таріль з яєшнею та хлібом.
— Нумо, Біле, — бадьоро мовив я, сідаючи поряд на палубу, — берімося до їжі. Правду казати, я й сам уже зголоднів. Але ж я зовсім забув про твою рану, — додав я, встаючи. — Дай-но я на неї подивлюся.
Виявилося, що куля з пістоля прострелила йому груди. Кровотеча майже припинилась, рана була з правого боку, і я мав надію, що вона неважка. Але Біл похитав головою.
— Сідай-но, Релфе, — мовив він, — і я тобі розкажу, як усе сталося. Вийшли ми з човна й почали продиратися крізь гущавину. Як я й сподівався, ми натрапили на шворку, що вела до мого мушкета; але з якоїсь причини мушкет не вистрілив. Я бачив, що наші зачепили шворку, чув, як клацнув курок; тож, мабуть, запал відвологнув і не зайнявся. Що його робити? Як вистрілити з свого карабіна? З несподіванки я не міг нічого зметикувати. Але правду люди кажуть: біда навчить ворожити. Отож, коли я вже, зціпивши зуби, вирішив: будь-що-будь, — мене раптом осяйнула щаслива думка. Я вихопився наперед, буцімто мене брала нетерплячка напасти на дикунів, перечепився через повалене дерево й упав головою в кущ. Певна річ, карабін мій стрельнув! Відразу в таборі знявся такий вереск, якого мені ще зроду не доводилось чувати. Я швидко звівся на ноги й побіг разом з усіма. Але капітан гукнув, аби ми спинилися.
«Ти, мерзотнику, вистрілив навмисне!» — мовив він, міцно лайнувся, вихопив пістоля з-за пояса й бабахнув мені просто в груди. Я впав і знепритомнів. Очутивсь я від страшного зойку, скочив на ноги, озирнувся й побачив за деревами вогнище. Біля нього стояли поприв'язувані до стовпів капітан з матросами, а дикуни танцювали навколо них, мов несамовиті. За хвилину один підскочив до капітана й затопив йому ножаку в груди. Знову пролунав той самий страшний зойк, що привів мене до тями. Не отягуючись, я гайнув навпростець через кущі. Дикуни мене вгледіли, але трохи запізно. Отож я й устиг скочити в човен.
Розповідаючи, Біл тремтів безперестану й так знесилився, що я вирішив перевести розмову на інше, аби відвернути його увагу від подій минулої ночі.
— А тепер, Біле, — мовив я, — нам слід подумати про майбутнє. Що ми з тобою діятимемо? Ми опинилися серед океану в добрячій шхуні, яку можемо вважати своєю власною — принаймні маємо на неї найбільше право, — і перед нами лежить увесь світ. До того ж саме подуває бриз, і треба вирішити, куди скерувати судно.
— Релфе, друже мій, — сказав Біл, — мені байдуже, в який бік ми попливемо. Боюся, що мої дні злічені. Кермуй, куди хочеш: я згоден на все.
— Тоді, Біле, давай попрямуємо до Коралового острова та подивимось, що там сталося з моїми любими товаришами, Джеком і Пітером. Певне, острів той безіменний, але капітан якось показав мені його на морській мапі, і згодом я його позначив. Отож, знаючи, де ми тепер перебуваємо, я, мабуть, зумію доправувати до нього корабель. Щоправда, напнути вітрила я сам не зможу, але, на наше щастя, їх уже чимало напнуто. А якщо наскочить шквал, я сам згорну горішні вітрила на гроті й фоці та візьму їх хоч частково на гітови [10]і поставлю шхуну носом до вітру, поки шквал ущухне. Коли ж бриз подуватиме й далі, я змайструю кілька блоків і припасую до марселів, аби розгортати вітрила самому. Щоправда, мені потрібно буде на те півдня, але й то байдуже. По тому я зроблю тобі на палубі захисток од сонця; і якщо ти спроможешся посидіти біля румпеля й постернувати щодня по дві години, аби я поспав, то решту доби ти б собі спокійнісінько спочивав. А якби тобі було важко стернувати, я б принайтував стерно й пустив корабель у дрейф, готуючи собі сніданок чи обід. Ми з тобою прегарно влаштуємось і духом допливемо до Коралового острова.
У відповідь на мою запальну промову Біл кволо осміхнувся.
— А що ти робитимеш, коли нас заскочить шторм? — запитав він.
Те запитання збентежило мене, і я замислився. Та зрештою взяв його за руку й мовив:
— Знаєш, Біле, коли людина зробить усе від неї залежне, їй треба покладатися на бога.
— Ой Релфе, хотів би я мати таку надію на бога, як маєш ти, — озвався стиха мій товариш, схвильовано вдивляючись мені в обличчя. — Я, Релфе, вмираю; і хоч мені доводилося сто разів стрічатись із смертю, але я боюся вмирати… життя моє було страшне. Я став моряком іще змалечку, і відтоді мені велося дедалі гірше й гірше. Три роки я був пірат. Щоправда, я взявся до піратства не з своєї волі: мене затягли на цю шхуну силою і тримали, доки я став одчаюгою і прилучився до їхнього гурту. Не раз мої руки кривавилися людською кров'ю. Твоє юне серце б завмерло, аби я… Але навіщо про те розповідати? Все одно, Релфе, мою долю вирішено.
Розмова та, очевидячки, зовсім виснажила Біла, він застогнав і схилився на постіль. Тієї ж миті з-над моря долинув глухий стогін, неначе сама природа співчувала його мукам.
— Цить, Релфе! — мовив Біл, розплющивши очі. — Чуєш, насувається шквал. Не дрімай, хлопче! Візьми фок на гітови. Спусти верхній грот. Часом шквал налітає так швидко, що й незчуєшся.
Я вже звівся на ноги й побачив, що нас от-от заскочить шалений шквал. Захопившись розмовою, я зовсім був його не помітив. Шхуна стояла непорушно на гладенькій, як скло, поверхні моря, тож мені пощастило миттю виконати Білові вказівки. Я трохи заспокоївся, переконавшись, що шквал насувається спереду з лівого борту, а в такій поставі корабель витримує борвій. Згорнувши вітрила скільки було змоги, я вернувся на корму й став біля стерна.
— А тепер, друже, тримай шхуну якнайбільше проти вітру, — сказав Біл кволим голосом.
За мить налетів шквал, і палубу покропило бризками. Шхуна чудово вистояла перший порив і стала дибки проти хвиль, наче добрий скакун. Тим часом небо повилося хмарами, а на морі здійнялися височезні вали. Борвій щохвилини дужчав; на шхуні ще було забагато нап'ятих вітрил, і я боявся, що вітер, який несамовито свистів серед снастів, повалить наші щогли. Зненацька він змінив напрямок, хвилі вдарили шхуну в ніс, і вона замалим не лягла на бік, а сам я ледве встояв на ногах. Тим часом Біл випустив з рук кріпильну планку, за яку тримався, і, посунувши палубою, щосили вдарився об люк. Він лежав коло мене на палубі, і я бачив, що йому забило памороки, але не зважувавсь ані на мить залишити стерно: мені-бо доводилось напружувати всю свою увагу й силу, аби втримати шхуну в покорі. Цілісіньку годину борвій гнав нас морем, і весь той час, завдяки своєму гострому носові й нап'ятим вітрилам, шхуна орала хвилі, замість скакати поверх них. Отож уся палуба була залита водою. Зрештою шквал ущух, і шхуна сповільнила хід, погойдуючись на розбурханих хвилях.
10
Гітови — снасті, за допомогою яких згортають вітрила, підтягуючи їх до щогли або до реї.