Пітер набрав силу повітря і, вирнувши, видихнув його так гучно, що чути було за добру милю. Настрій його враз одмінився: не чекаючи, доки ми вийдемо з води, він зв'язаний почав горлати й співати з-радощів, я ж підтримував його лівою рукою і штовхав до берега. Та, коли він зайшовся сміхом, що йому й гієна могла б позаздрити, я, наче ненароком, пустив його під воду, і те його трохи втихомирило.
Щасливо вирятувавшись із печери, ми негайно почали шукати за твоїм, Релфе, мертвим тілом. Аби ти знав, як важко нам було на серці, коли ми день у день нишпорили по ярах і схилах. За три тижні ми обстежили всенький острів і задовольнилися принаймні тим, що тебе не вбито. Та нам спало на думку, що, може, твоє тіло кинули в море, отож ми пильно обшукали берег і лагуну, а далі оглянули коралові рифи. Одного дня, коли ми простували рифом, Пітер угледів серед каміння якусь чорну річ. Виявилося, що то барильце. Ми вибили дно: всередині був порох.
— То, Джеку, я вам його надіслав, — мовив я, усміхаючись.
— Ану витрушуй гаманця! — гукнув Пітер, скочивши на ноги й простягаючи долоню. — Ке-но сюди гроші, а то, як тільки ми вернемося до Англії, я тебе запроторю до боргової в'язниці!
— Поки що я дам тобі вексель, — засміявся Джек. — Тож сядь і заспокойся. Річ у тім, Релфе, що коли ми знайшли барильце з порохом, Пітер одразу ж заклався на тисячу фунтів стерлінгів, що це твоїх рук діло, а я в свою чергу заклався на десять тисяч фунтів, що ні.
— Пітер мав рацію, — сказав я і пояснив, як воно вийшло.
— Той порох став нам у великій пригоді, — провадив Джек, — хоч він трохи зволожився. Ми налагодили старого пістоля, і Пітер зробився таким стрільцем, що куди твоє діло. Та слухай далі. На рифі ми не знайшли жодних твоїх слідів і зрештою втратили всяку надію побачити тебе знову. Острів нам остогид, і ми тільки й думали про те, щоб нагодився який-небудь корабель та забрав нас звідсіль. Але тепер, коли ти, друже, вернувся, острів знову радує мою душу, і я люблю його, як і колись. Однак мені дуже кортить побувати на інших островах південних морів. Тепер ми маємо до своїх послуг пречудову шхуну, то чого ж нам баритися.
— І я хотів запропонувати те ж саме! — вигукнув Пітер. — Голосую за те, щоб вирушити негайно.
— В такому разі, —мовив Джек, — давайте попливемо до острова, де живе Аватея, та спробуємо переконати Тараро, аби він дозволив їй віддатися за хлопця, що вона з ним заручена, й не робив з неї довгу свиню. Якщо він має хоч краплину вдячності, то вволить наше прохання. Ми ж бо колись уже заступилися за дівчину, і не личить нам, вірним лицарям, складати зброю, аж поки ми її звільнимо; принаймні герої всіх книжок, що мені довелось прочитати, вважали б ганьбою не довершити таке славне діло.
— Не знаю, як би вчинили твої лицарі, та, правду казати, мені до того й байдуже, — озвався Пітер. — Але я певен, що нас чекає цікава пригода, і ти можеш на мене цілком покластися.
Пітер мав романтичну, гарячу вдачу, і Джеків задум припав йому до серця. Зважившись вирятувати тую дівчину, він уже нетямився з нетерплячки — аби швидше взятись до діла.
— Але це справа дуже небезпечна, — сказав Джек по довгій розмові. — Чи ви, хлопці, згодні ризикнути разом зі мною?
— Ризикнути з тобою? — повторили ми в один голос.
— Невже ти сумніваєшся? — спитав я.
— Хоч одну мить? — докинув Пітер.
Само собою зрозуміло, що, зважившись вирушити в той похід, ми негайно почали готуватися до нього; на шхуні була сила-силенна всіляких запасів, тож нам довелося взяти тільки кокосових горіхів, плодів хлібного дерева, таро, ямсів, слив і картоплі — головним чином задля того, аби якнайдовше вдихати пахощі нашого любого острова.
Наготувавши все потрібне, ми попрощалися зі знайомими місцями, де здебільшого бавили свій час. Ми видерлися на вершину гори і востаннє помилувалися буйною зеленню долин, білим піщаним берегом, тихою лагуною і кільцем коралових рифів, облямованих гребенястими бурунами. По тому ми зійшли вниз до Водограйної скелі й поглянули на блідо-зелене чудовисько, яке ми марно силкувалися колись прошити списом. Далі поспішили до підводного саду, востаннє пірнули в його чисті води і востаннє побавилися серед його коралових гаїв. Я виліз із води перший, швиденько вдягнувся й мерщій побіг до саджавки, яку щиросердий Пітер доглядав надзвичайно пильно — не тому, що кохався в природознавстві, а тому, що вважав її живою згадкою про мене. Вона була в чудовому стані: вода кришталево чиста, червоні й зелені водорості вигравали осяйними барвами; червоні, пурпурові, жовті, зелені й смугасті актинії широко порозкривались і порозставляли свої руки, наче вітали свого колишнього господаря; морські зірки, зоофіти, морські пера та незліченні інші водяні істоти виглядали чудово й вабили очі красою; а краби, як зауважив Пітер, мали свій звичайний — насторожений, зухвалий, лютий і войовничий вигляд. Дивитися на той світ було так приємно й цікаво, що друзям ледве не довелося тягти мене від саджавки силоміць.
Зрештою ми вернулися в курінь і забрали нечисленні свої речі: сокиру, пенал, несправну прозорну трубу, складаний ніж і голку латати вітрила, — з якими нам довелося попасти на острів, а також чоботи й пістоль разом з деякою путящою одежиною, яку ми спромоглися були пошити за цей час.
Усе те ми перенесли до свого човна, але спершу викарбували свої ймення на трісці залізного дерева:
ДЖЕК МАРТІН,
РЕЛФ РОВЕР,
ПІТЕР ГЕЙ.
Тріску ту ми поклали в курені. Тоді витягли човен на облавок і підняли кітву, витративши на те чимало часу й зусиль: кітва була така важка, що ми не могли її зрушити без допомоги складної машинерії з моїх блоків і коловоротів. Ми розпустили вітрила якраз перед заходом сонця. З берега подував свіжий бриз; він хутко погнав шхуну протокою поміж рифами у відкрите море. Вітер мчав наш кліпер через хвилі, наче ту пушинку, і з кожною хвилиною берег щезав, поринаючи у вечірні тіні. Вершина гори швидко ховалася за обрієм, незабаром вона перетворилась на ледь помітну цятку. Ще мить — і сонце разом з Кораловим островом пірнули в безодню неозорого Тихого океану.
РОЗДІЛ XXX
Подорож. — Острів. — Нарада, на якій вирішено, що не слід зважати на небезпеку. — Пацюки й коти. — Тубільний учитель. — Страхітливе відкриття
Ми пливли два тижні, і подорож наша була цікава й легка. Майже ввесь час подував ходовий вітер, і ми спромоглися дотримувати курсу, бо, як я вже згадував, піратська шхуна, збудована на зразок кліпера, пливла майже рівно за вітром і майже не відхилялась у навітряний бік. Ми правували вітрилами без особливих труднощів, бо Джек був здоровий і дужий, а Пітер спритний, як кіт. Одначе такий корабель потребував більшої команди, і якби хто-небудь спробував підбити нас на цю подорож раніше, коли нам ще не довелося зазнати стількох труднощів, ми вважали б його за божевільного. Я багато про це міркував і зрештою дійшов висновку, що людина не відає всіх своїх можливостей і що ніколи не слід впадати у відчай, хоч які нездоланні здаються перепони, — звичайно, в тому разі, коли людина та бореться за справедливе діло.
Тепер ми й самі могли легко дати раду вітрилам, до того ж виявилося, що й мої пристрої подеколи ставали нам у пригоді, хоча Пітер і реготався, споглядаючи незграбне, як на моряцьке око, сполучення мотузів і блоків. Та не буду докучати читачеві подробицями нашої подорожі. Досить сказати, що після приємного плавання, яке тривало тижнів зо три, ми досягли острова Манго. Біл якось розказав був його прикмети, тож я впізнав острів зразу.