— Ну то й що, — спокійно відмовив Джек. — Я не боюся накласти головою за справедливе діло.
Учитель схвально всміхнувся і зрештою таки погодився супроводжувати нас як тлумач — мовляв, хоч Тараро ставиться до нього не дуже прихильно, але досі приймав його шанобливо.
Ми сіли на шхуну, бо надумали попливти круг острова й кинути кітву проти села, де ватажкував Тараро. Свою команду ми поповнили тубільцями й сподівалися налякати дикунів гарматою. Скоро вчитель теж зійшов на борт, ми поставили вітрила й помчали в море. За дві години скелі здригнулися від гучного пострілу нашої гармати; віддавши ясу, ми підняли на щоглу прапор і кинули кітву. Тубільці на березі заметушилися: очевидячки, ми їх добряче налякали; та небавом, переконавшися, що ми не маємо лихих намірів, вони спустили каное й підпливли до нас, маючись на бачності. Вчитель пояснив їм, що ми друзі й хочемо побалакати з ватажком, і попросив переказати йому, аби він прийшов на шхуну.
Чекати довелося довгенько, нам ледве терпець не увірвався. Зрештою каное припливло знову, і на палубу вискочило кілька дикунів. Один підійшов до вчителя й повідомив його, що того дня Тараро прийти не може, бо він, мовляв, своїм богам поклоняється і поклоніння теє аж ніяк не можна відкласти. До того ж у нього гостює приятель-ватажок, що саме відпливати додому налагодився, отож він просить, щоб учитель зі своїми друзями самі до нього завітали. На те вчитель відповів, що ми негайно прибудемо.
— Слухайте-но, хлопці, — мовив Джек, коли ми сіли в свій човник, — я ніякої зброї брати не збираюся і вам теж не раджу. Ми цілком у владі дикунів, і якщо вони зважаться напасти, то ми в кращому разі вб'ємо чоловік кілька, але нас однаково подужають. Я думаю, добром ми швидше свого доможемося. А ви як гадаєте?
Я з ним зразу ж погодився, а Пітер на відповідь поклав здоровезний мушкетон, що його цівка закінчувалася розтрубом, і залишив двійко величезних кавалерійських пістолів, якими він збирався настрахати тубільців. По тому ми стрибнули в човен і повеслували до берега.
Там уже юрмилися голі дикуни, які привітали нас гучним криком і повели до хатини чи повітки, де нам приготували частування: смажене порося з різною городиною. Коли ми попоїли, учитель попросив, щоб нас одвели до ватажка; але дикуни завагалися й почали між собою радитися. За хвилину один із них виступив наперед і щось відповів учителеві.
— Що він каже? — запитав Джек.
— Він каже, що ватажок саме подався до храму свого бога й не може нас прийняти. Отож, друзі, наберімося терпцю.
— Ну що ж! — вигукнув Джек і підвівся. — Коли він не хоче прийти до мене, то я сам прийду до нього. Крім того, мені кортить подивитися, що вони роблять у своєму храмі. Ходімо разом, друзі.
— Я не можу, — похитав головою вчитель. — Не гоже мені заходити в поганський храм і дивитися на їхні нелюдяні відправи: я ж бо маю їх таврувати.
— Гаразд, — відмовив Джек, — тоді я піду сам, бо я не можу таврувати те, чого не бачив.
Джек устав, і ми вдвох подалися слідом за ним банановими гаями до горба, що височів за селом; на вершині того горба в затінку залізних дерев стояло буре, тобто храм.
Звернувши на широку стежку, ми почули позаду несамовитий крик і спинилися. За нами йшла здорова юрба. Ми сховалися в кущі. Нас минув гурт дикунів, розмальованих чорною, червоною й жовтою фарбою. Вони танцювали й несамовито вимахували руками, несучи на жердинах з десяток людей. Я мимохіть здригнувся, пригадавши людські жертви на острові Емо, й сказав Джекові:
— Боюся, що вони жорстоко поведуться з тими бідолахами. Краще нам не йти до храму. Ми тільки нажахаємось, а їм нічим не зарадимо: мабуть, дикуни збираються їх повбивати.
Джек подивився на мене співчутливо й стиха відповів:
— Не бійся, Релфе, ті бідолахи вже давно своє відстраждали.
Я придивився пильніше й побачив, що вони всі мертві. Згодом ми довідалися: то були вояки, котрі загинули вчора на бойовиську, їх несли до храму, щоб принести в жертву богам. Позаду йшло двоє чоловіків, ведучи третього зі зв'язаними руками. Він ступав твердо і на вигляд був зовсім байдужий; отож ми подумали, що то злочинець, який відбудеться незначною карою. В кінці походу сунула галаслива юрба жінок та дітей, до яких приєднались і ми.
За кілька хвилин ми підійшли до храму. То була висока округла будівля, відкрита з одного боку. Навколо неї лежала сила кісток. Коло столу всередині сидів старий жрець із довгою сивою бородою.
Мертвих ворогів посадили біля храму, з натовпу вийшов промовець і заходився їх лаяти й коренити, аж кричав. По тому мерців однесли до храму, де жрець приніс їх у жертву.
Щосили лементуючи, натовп побіг до сусіднього горба, — де стояв зруб якоїсь будівлі.
Ми й собі подалися туди, не усвідомлюючи, куди йдемо, що робимо, наче в страшному сні.
Люди з'юрмилися навколо одного місця. Ми проштовхалися вперед і побачили долі здоровий брус, а коло нього яму футів сім завглибшки й два фути завширшки. За мить у середину кола внесли чоловіка, якого вели дорогою із зв'язаними руками. Руки йому тепер були вільні, зате ноги міцно спутані сирицею. В яму поставили бруса, а поряд з ним бідолашного в'язня. Голова його була набагато нижче за край ями. По тому яму закидали вщерть землею. Згодом нам розповіли, що таку церемонію завжди відправляють, висвячуючи новий храм чи зводячи хату ватажкові!
— Ходімо, мерщій ходімо! — вигукнув Джек. — Ми вже бачили досить — аж задосить! Ходімо звідціля.
Джек сполотнів і аж з лиця спав: очевидячки, він вельми тривожився думкою, що дикунів багато, а нас жменька, і хоч ми й готові на будь-який ризик, щоб визволити Аватею з лабетів тих жорстоких людей, та не маємо на те снаги.
РОЗДІЛ XXXII
Несподіване відкриття, відважний учинок та його наслідки. — Плани втечі та геройська ухвала
Коли ми повернулися на берег і розповіли своєму другові все, що бачили, він вражений був до глибини душі. Та побалакати як слід ми не встигли, бо на берег завітав Тараро у супроводі підданців, що несли на головах кошики з городиною та садовиною.
Ми вийшли йому назустріч, і він через нашого тлумача висловив свою велику радість, що знову нас бачить.
— Що саме мої друзі хочуть мені сказати? — запитав він.
Учитель пояснив, що ми просимо його не займати Аватеї.
— Перекажіть йому, — мовив Джек, — що я маю право на таке прохання, бо ж урятував життя не тільки дівчині, але й йому та його людям. Нехай її відпустить, щоб дівчина побралася з ким сама схоче.
Почувши все те в перекладі, ватажок насупився, і ми ясно побачили, що наше прохання не зустріло прихильного відгуку. Він говорив запально й досить довго.
— Що він каже? — запитав Джек.
— На жаль, він і слухати про таке не хоче, бо, мовляв, дав слово своєму приятелеві, що пришле до нього дівчину, і на острів саме прибув посланець, який чекає, доки він, Тараро, виконає свою обіцянку.
Джек прикусив губу, тамуючи гнів. Очі в нього заблищали, і він вигукнув:
— Скажіть Тараро, що йому ж буде гірше, коли він не виконає моєї вимоги! Скажіть, що на борту шхуни я маю здорову гармату, яка змете все його селище в море, коли він не віддасть дівчину.
— Е ні, друже, — лагідно відмовив учитель. — Цього я казати не буду. Зі злом ми повинні боротися добром.
— Що каже мій друг? — запитав ватажок, очевидячки, роздратований Джековим запальним тоном.
— Він невдоволений, — відповів учитель.
Зневажливо посміхнувшись, Тараро одвернувся й пішов до носіїв, які тим часом висипали овочі на величезну купу.
— Що вони там роблять? — запитав я.
— Мабуть, готують комусь дарунок, — відмовив учитель.
Тієї миті двоє чоловіків привели молоду дівчину й поставили її на купі. Ми здригнулися з подиву й жаху, впізнавши юну самоанку Аватею.
— Друже мій любий, — прошепотів схвильовано вчитель і схопив Джека за руку, — її мають принести в жертву зараз же!