-- Красивих? – обурився ротмістр. – Щонайбільше: не бридких.
Кроне коротко засміявся.
-- Нічого, -- заявив. – Журналісти й так зроблять з них красунь, це збільшує тиражі.
Коли офіцери вийшли з хатини, один з солдатів, які й далі пильнували подвір’я, підвів їм коней, легкою риссю вони направилися в бік маєтку.
-- Корицький останнім часом якось краще виглядає, -- сказав Одоланицький. – Ти зауважив?
-- Зауважив, -- буркнув Кроне.
Він стиснув колінами боки скакуна, прискорив. Було видно, що він не має наміру ганяти наввипередки, просто накинув темп, щоб перешкодити нормальній розмові. Ротмістр не наполягав. Приїхавши в маєток, вони відразу пішли в кабінет господаря – там знаходився телефонний апарат. Кроне покрутив ручку і додзвонившись на телефонну станцію, назвав по пам’яті номер, з яким хотів з’єднатися.
-- Це Генеральний інспектор збройних сил, -- пояснив. – Доведеться почекати.
-- Мені вийти? – запропонував Нарбутт –Одоланицький.
-- Ні, я хочу, щоб ти залишився, ця розмова стосується й тебе.
Перш, ніж ротмістр запитав, у чому справа, капітан підняв слухавку.
-- Так, це Кроне, прошу з Комендантом, -- кинув коротко.
-- Вітаю, Ясю, -- обізвався невдовзі Маршал. Йоган тримав слухавку на певній відстані від вуха, тож Одоланицький без проблем чув гучний голос Пілсудського.
-- Дозвольте доповісти…
-- Давай по суті, Ясю, по суті, -- перебив його нетерпляче Пілсудський.
Кроне коротко переказав наслідки останньої операції й замовк, коли його співрозмовник різкими, солдатськими словами почав описувати свої почуття щодо Гінтофа.
-- Він заслужив на кулю в лоба! – закінчив тираду Маршал.
-- Тільки не до суду, -- відповів негайно Кроне.
-- Навіщо ти мені це кажеш? – в голосі Пілсудського з’явилися грізні нотки. – Гадаєш, я можу наказати…
-- Ви ні, -- безцеремонно перебив його капітан. – Але у Вашому оточенні є люди, які вважають, що розуміють Вас краще, ніж Ви сам… Я був би вдячний, якби Ви публічно оголосили, що маєте відносно Гінтофа якісь ближче невизначені плани. І тому він повинен дожити до їхньої реалізації. Гадаю, Гінтоф знає багато чого цікавого.
Якусь мить в слухавці панувало мовчання. Перервав його дивний звук, що нагадував брязкіт. Одоланицький здогадався, що це спотворений телефоном поганої якості сміх Пілсудського.
-- Добре, я поставлю справу ясно. Ще щось?
-- Тут зі мною ротмістр Одоланицький, завдяки якому я схопив Гінтофа на гарячому. Я хотів би, щоб Ви особистим наказом перевели його до “Двійки”. Офіційна процедура триватиме місяцями, а я потребую його негайно.
-- Знаменитий дуелянт?! На біса він Вам потрібен?
Кроне виконав заспокійливий жест в бік червоного від збентеження, витягнутого струнко Одоланицького.
-- Він розуміється на зв’язку. Самі знаєте, Коменданте, як у війську бракує таких людей.
-- Він дійсно такий хороший?
-- Дійсно. Якби не він, я б ніколи не спіймав Гінтофа. Цій гниді всі довіряли, бо хто стане підозрювати у зраді кавалера ордена Virtuti Militari. Я не був винятком.
Одоланицький почервонів ще дужче. Кілька хвилин тому він розмірковував, чи його новий друг взагалі згадає, що в затриманні Гінтофа брав участь ще хтось крім нього. Тим часом Кроне взагалі не виділяв своєї ролі в операції.
-- Дай йому слухавку, -- наказав Пілсудський. Ротмістр поспішно відрекомендувався, після цього, за наказом Маршала, коротко представив свою попередню кар’єру. Особливо Пілсудського зацікавили знання ротмістра про найновіші радіоприлади. В Одоланицького навіть склалося враження, що він складає екзамен. Після п’ятнадцяти хвилин розмови, Пілсудський обірвав пояснення молодого офіцера і на якусь мить замовк, здавалося, що він збирається з думками.
-- Щодо поєдинків… -- обізвався нарешті. – Офіцер має право захищати свою честь і добре ім’я близьких. Однак “двієчники” це еліта, мої найбільш довірені люди. Не уявляю собі, щоб хтось з них вимахував шаблею чи пістолетом, немов якась мавпа. Кожен з них здатен, а принаймні повинен бути здатен, поставити справи країни понад особисті. Я буду за Вами спостерігати, ротмістре. Якщо прийду до висновку, що Ви ганьбите мундир, який носите… -- Маршал не докінчив погрози, але в його голосі з’явилися сталеві нотки, від яких Одоланицького пройняло холодом аж до кісток. Було видно, що Комендант серйозно відноситься до своїх слів. Дуже серйозно.
-- Дайте, будь ласка, Кроне, -- закінчив Пілсудський.
-- Коменданте…
-- Слухаю, пане майоре?
Кроне дипломатично кашлянув, не знаючи, як відреагувати на помилку Маршала.
-- Здається, існує особливий вираз, який промовляє офіцер, якого щойно підвищили в званні, -- в голосі Пілсудського явно пролунала веселість.