-- Але ж так не можна, Коменданте…
-- Запевняю Вас, майоре, що кожне виконане мною підвищення – легальне.
-- Я не заслужив!
Явно схвильований Кроне витер піт з чола.
-- А це вже залиште на мій розсуд, -- заявив Пілсудський дещо холодніше. – І ще одне, Ясю… До мене дійшли чутки, що ти не носиш своїх відзнак, а навіть орденських планок. Якщо це повториться, я призначу офіцера, який буде контролювати, чи ти дотримуєшся правил носіння форми, -- сповістив він явно задоволений з себе. – До побачення.
Генеральний Інспектор Збройних Сил закінчив розмову.
-- Не можу повірити, -- Одоланицький сів за стіл, розстебнув ґудзик під шиєю. – Я в “Двійці”…
Кроне кивнув головою, зітхнувши, опустився в крісло навпроти. Господар, знаючи, що їм буде потрібен телефон, вже давно дозволив обом офіцерам вільно користуватися своїм кабінетом.
-- Завтра повертаємося? – запитав свіжоспечений “двієчник”.
-- Повертаємося, -- підтвердив свіжоспечений майор.
***
Януш Корицький стояв на ґанку, як в перший день їхнього знайомства. Не дивлячись на те, що він опирався на палицю, його обличчя не було таким виснаженим, як попереднього разу, голос бринів сильніше.
-- Не знаю, як Вам дякувати, пане майоре, за те, що дозволили скористатися тією апаратурою, -- сказав він.
-- Дякувати слід виключно доктору Наркєвичу, -- відповів явно збентежений Кроне. Він не дивився в очі господаря, здавалося, всю увагу майор присвячував його дружині. Цим разом навпаки, це Гізела Корицька виглядала хворою: бліда, з темними колами під очима, вона важко опиралася на поручні ґанку. Не зводила погляду з Кроне.
-- Може відпочинь, коханий, -- запропонувала чоловікові. – Я проведу гостей до воріт.
Корицький кивнув головою, але не пішов до дому, а напружено спостерігав за їхнім від’їздом.
-- Я хотіла б поговорити з Вами, -- звернулася до майора Корицька.
Вони стояли біля воріт, поблизу солдати тримали позичених в сусідньому кавалерійському загоні коней. Найближча залізнична станція знаходилася в розташованому понад десять кілометрів звідси містечку.
-- Слухаю Вас, -- заохотив її Кроне. В його голосі не пролунало й тіні симпатії. Жінка зиркнула косо на Томчака і Одоланицького, що супроводжували їх, затиснула губи.
-- Вчора я довідалася про ризик при використанні цього апарата на моєму чоловікові. Те, що Ви зробили без мого відома… неприпустимо, -- процідила вона зі злістю.
-- Ваш чоловік знав про все і ризикнув, -- відповів холодно офіцер. – Його рішення виявилося розумним. Наркєвич вважає, що це продовжить його життя принаймні на кілька років.
В очах Томчака, який прислухався до розмови, блиснуло розуміння, він відсунувся від Корицької, на його обличчі вималювалася відраза. Нарбутт-Одоланицький здавався приголомшеним.
-- Не повертайтеся сюди. Ніколи більше! – наказала Гізела. – Я догляну щоб вже ніхто і ніщо не загрожувало моєму чоловікові.
Вона з викликом поглянула на співрозмовника.
-- Не повернуся, -- запевнив Кроне. – Але якщо, не дивлячись на запевнення доктора Наркєвича, пан Корицький помре, мені доведеться змінити думку і докладно все дослідити. А… ще одна дрібниця. Здається, Ви загубили.
Він простягнув Корицькій невеличкий знімок. На фотографії була зображена мрійливо усміхнена Гізела.
-- Поїхали! – скомандував Кроне.
Вони сіли на коней, виїхали за ворота. Тільки Одоланицький оглянувся назад, на зігнену навпіл, немов після удару в живіт, Корицьку.
-- Що в біса відбувається?! – запитав. – Звідки ця фотографія?
-- З дому управителя, -- пояснив сухо майор. – Вони були коханцями. А Корицький… Корицький повинен був померти. Здається, я дещо сплутав їхні плани. Її плани, -- відразу ж поправився він.
Вони довго мовчали, з-під копит коней здіймався пил, осідав на мундирах. На роздоріжжі, біля села, стояла тільки одна особа – Марися. Вона помахала їм рукою. Томчак, повагавшись, відповів, майор легко схилився перед дівчиною.
-- А це хто? – запитав ротмістр. У відповідь тиша.
-- Та фотографія… -- обізвався він за якусь мить. – Ти знайшов її пізніше, після нападу “дробарки”, чи… -- він не закінчив свою думку, не відважився запитати, як загинув управитель.
-- Корицька теж про це міркує, -- повідомив з безжальною посмішкою Томчак. – І сподіваюся, ще довго буде міркувати.
Сержант, що сидів на хребті великого, саме для нього підібраного жеребця, не вражав особливим хистом до їзди верхи, однак тримався в сідлі доволі непогано. Кроне не відповів, прискорив коня, невдовзі всі перейшли на галоп, залишаючи за собою хмару куряви. Жоден з них більше не згадав про справу Корицьких. Її було закрито. Остаточно закрито.