-- Що з ним? – запитала дівчина, сплітаючи нервово пальці.
-- Якщо уникне зараження, то виживе, -- сказав Кроне втомлено.
-- Йди до дому старости, скажи нехай подзвонить в містечко по лікаря і військо. Якщо обірвали дроти, то доведеться послати когось на коні.
-- Він побоїться, -- прошептала Марися. Томчак покрутив головою.
-- Вже ні, -- кинув з холодною посмішкою. – Всі, хто міг йому щось зробити, відкинули копита. Якщо буде мати якісь сумніви, скажи, що капітан Кроне і сержант Томчак особисто прийдуть попросити його…
В його голосі не було погрози, але Марися здригнулася, немов її шмагнули батогом, і вибігла з дому.
-- Не лякай її, горило, -- буркнув Кроне. Сержант зневажливо пирхнув і на мить кудись зник. Повернувся з глиняним, повним молока глечиком. Вдаючи, що не бачить протягнутої руки офіцера, перехилив посудину, напився і виразив задоволення, гучно відригнувши. Тільки тоді передав свою здобич Кроне.
-- Непокора і неповага до старшого за званням, -- пробурмотів той, п’ючи жадібно. – Може трохи хліба?
-- Ні. Ні, -- повторив сержант з натиском. – Тебе знудить. З’їмо щось легеньке за дві години.
Кроне зітхнув, але не протестував. Поставив порожній глечик і прикрив очі, моментально провалився в сон.
***
Кроне і Томчак брели пильною, вкритою коліями дорогою, кожен з них тягнув на спині великий, напханий мішок. Місцями прямокутні форми пакунків натякали, що крім всього іншого, в них знаходиться зброя. Кроне вирішив, що після успішного закінчення операції, вони зупиняться в розташованому поблизу маєтку, який належав родині Корицьких.
-- Нас проженуть, ми виглядаємо, як волоцюги, -- нив сержант. – Та й Марисі годилося б допомогти…
Відповіло йому легковажне бурмотіння. Стасюка перевезли до поблизької лікарні, а околиці прочісували солдати Корпусу Охорони Прикордоння. Навіть якби бандити мали якихось прибічників або інформаторів у селі, було дуже сумнівним, що за таких обставин вони відважаться будь-яким чином виявити свої симпатії.
-- Гадаю, твоя Помона і так не в романтичному настрої. Мабуть, перелякалася не на жарт.
-- Але голову не втратила, -- зауважив Томчак.
-- Бо вона здорове, сільське дівчисько, якби таке трапилося з міською панночкою, ми б її досі приводили до тями.
За поворотом вони побачили величну, немов живцем взяту з роману дев’ятнадцятого століття садибу: чотирисхилий дах над двоповерховим палацом сяяв у променях західного сонця, по боках його оточували нижчі, приземкуваті господарські будівлі. Ландо і бричка на подвір’ї вказували на відносну заможність власників. Зблизька було видно, навколо панує лад і порядок, навіть працівники, які поралися біля стайні, вигідно відрізнялися від мешканців села, їхній одяг, хоча й скромний, виглядав немов був виготовлений на фабриці, на відміну від домотканого, яким користувалися польські та українські селяни. Роботою керував огрядний пан з пишними вусами. Саме зараз він наглядав, як підковували потужного, нервового чалого. Пан не виглядав на власника маєтку, швидше на управителя. Коня тримали два солідно збудованих чоловіка, їхні вкриті потом обличчя і напружені м’язи свідчили, що тварині це не надто подобається.
-- Геть звідси! – гаркнув вусань, повертаючи до прибульців спалене на сонці обличчя з брутальним виразом.
-- Ми хочемо побачитися з власником маєтку, -- сказав холодно Кроне.
-- Ти чув, злидню, що я сказав?!
На подвір’ї запанувала тиша, тільки зсередини кузні добігали звуки регулярних ударів. Хтось відвів коня, решта працівників відсунулися під стіни, по обличчях деяких пробігла тінь страху. Здавалося, що місцеві не надто полюбляють співрозмовника Кроне…
Капітан мовчки кинув мішок на землю і спокійним, неспішним кроком підійшов до управителя. Вдарив без попередження, не замахуючись, зненацька. Наступив вкритим пилюкою чоботом на горло поваленому.
-- Передай власникові, що капітан Кроне хоче з ним бачитися. В тебе дві хвилини, якщо це триватиме довше, піду тебе шукати, -- повідомив він.
Викотившись з-під офіцерського чобота, вусань відкрив рот, немов хотів щось сказати. На почервонілому обличчі й шиї виступили жили. Кроне повільним жестом підтягнув манжет пошарпаного піджака, демонстративно поглянув на годинник. Побачивши золотий годинник Doxa, управитель здався, повернувся і увійшов до будинку.
-- Ти справжній майстер наведення дружніх стосунків між людьми, -- прокоментував стиха Томчак. Як і капітан він поставив свій мішок на землю, поліз всередину, пильно роздивляючись довкола. Однак, здавалося, що ніхто не збирався мститися за приниження, яке спіткало управителя. Швидше навпаки – погляди сповнені шани, які кидали в бік Кроне, свідчили про приховане задоволення свідків події.