-- Та навів же, -- здивувався Йоган з вдаваною наївністю. – Просто я пристосувався до рівня свого співрозмовника…
На ганок вийшов, трохи тягнучи ноги, високий, худорлявий чоловік з гострими рисами обличчя і майже повністю сивим волоссям. Не дивлячись на спеку, він був одягнений в картатий піджак Burberry. Він зупинився біля сходів, що вели на подвір’я, сперся на одну з чотирьох тосканських колон, які підтримували дах, зміряв уважним поглядом прибульців. За якусь мить, до нього приєдналася молода жінка. З зачіскою під хлопчика, в бежевій, шовковій сукні простого крою, їй було не більше тридцяти.
-- Капітан Кроне і сержант Томчак, -- представився зі скупим поклоном офіцер. – Щойно завершили операцію.
-- Операцію? – запитав здивованим голосом сивоволосий чоловік.
-- Банда Гаврила, -- пояснив Кроне. – Справу закрито, остаточно…
-- Багато хто так казав, -- глузливо промовив управитель, з’явившись на ганку. – А вони як нападали, так і нападають.
В нього далі було червоне обличчя, в його погляді лють змішувалася зі страхом.
-- В лікарняному моргу в Дреблянах лежить вісімнадцять трупів. Якщо маєте бажання, можете поїхати і глянути на власні очі, -- втрутився Томчак.
-- Ви вдвох… -- обізвалася недовірливо жінка. Кроне знизав плечима.
-- Нам за це платять, -- обрізав.
-- Януш Корицький, -- представився сивоволосий. -- А це моя дружина Гізела.
Він обережно зійшов по сходах і з ентузіазмом потиснув руку Кроне.
-- Слава Богу! – вигукнув. – Нарешті околиця зітхне з полегшенням. Запрошуємо, запрошуємо! Нумо пройдім в салон.
-- З вашого дозволу, -- кашлянув капітан. – Нам би краще в лазню…
-- І справді, -- признала Корицька, злагоджуючи свої слова грайливою посмішкою. – Прошу за мною.
***
Після довгої купелі та переодягнувшись в чистий, хоча й дещо пом’ятий одяг, вони сіли за щедру вечерю. За прямокутним, оздобленим модерними мотивами столом, застали тільки господарів, управителя не запросили. Подали копченого лосося з кремом з зеленої спаржі, суп з боровиків з печеним горошком і філе тушковане в сметані. Корицький їв небагато, більше дбав, щоб наповнити тарілки гостей, за півгодини, перепросивши товариство, залишив стіл.
-- Чоловік хворий, -- пояснила, закусуючи губи Гізела Корецька. – Рак шлунка. Йому залишилось зовсім мало часу…
Обидва гості промовчали, почувши це зізнання.
-- Ви його кохаєте? – запитав після довгої перерви Томчак. Господиня непевно поглянула на Кроне.
-- Теоретично, ця горила – мій підвладний, на практиці, він давно став би майором, якби не фобія займатися заповненням папірців, яке, на його думку, обов’язкове для всіх офіцерів. Томчак закінчив університет у Відні, на факультеті механіки, йому навіть пропонували працю викладачем, але він відмовився від університетської кар’єри. Не переживайте, він не забувся, втручаючись до розмови кращих від себе, -- запевнив офіцер дещо іронічно. Жінка не відповіла, стиснула легко зап’ястя сержанта, явно присоромлена тим, як вона до нього поставилася.
-- Може перейдемо на “ти”, -- запропонувала. – Ви обоє неймовірні люди, для мене це була б честь, -- додала кокетливо.
Томчак налив вина до кришталевих стаканчиків, вони обмінялися церемоніальними поцілунками.
-- А ти небезпечна, Гізело, -- зауважив цілком серйозно Кроне. Вона легко посміхнулася, але не заперечила.
-- Я кохаю його, -- відповіла на раніше поставлене запитання. – Завдяки вам, завдяки тому, що ви ліквідували цю банду, він трохи заспокоїться. Ми всі жили в страху. Невже тепер на прикордонні так буде завжди? – запитала тихенько. – Напади, підпали, пограбування?
-- Складна справа, -- Кроне неохоче скривився.
-- Може, однак спробуєте, вождю, опуститися до рівня цивільних і заспокоїти цікавість нашої нової подруги, -- в голосі Томчака бринів сарказм.
Корицька з недовірою дивилася, як Кроне показує сержантові язика.
-- Перепрошую, -- буркнув, перехопивши її погляд. – Після операції в нас так завжди… Дурість чіпляється. Повертаючись до запитання, -- зітхнув. – Мабуть, ситуація буде потрохи покращуватися. Досі ми бралися за неї не з того боку.
-- Ми бралися?
-- Ну, “Двійка”, поліція, військо.
-- Ви… -- жінка замовкла.
-- Ми “двієчники”, -- признав Кроне. – Зараз це вже не має значення, і так за тиждень чи два ми звідси зникнемо. Військо робило облави, в які мало хто потрапляв, те саме поліція. В село приходили чужі – таємні агенти поліції, які намагалися не виділятися, аж якось соромно. Більшість бандитів – місцеві, в них повсюди родичі, вони знають про все, що відбувається в околиці. Тільки командири інколи прибувають з Росії.