-- Я не повинна… -- сказала вагаючись Гізела, і поглянула на стаканчик, наповнений рубіновою рідиною.
-- Рекомендація лікаря, -- обірвав Кроне. – Пий.
Вона послушно спорожнила стакан. На її обличчі з’явився легкий рум’янець, загострені від перевтоми риси злагідніли. Коли до салону зайшла молода, красива служниця, капітан задумливо оглянув її, а тоді махнув рукою, щоб підійшла. Дівчина зробила кніксен, стала перед Кроне, схвильовано мнучи фартушок.
-- Приготуй, будь ласка, провіант на кількагодинну поїздку і бричку, візничого не потрібно, я сам буду правити кіньми, -- видав він розпорядження.
Служниця знов зробила кніксен, перш ніж поспішити до виходу, пошукала поглядом підтвердження у господині. Здавалося, що згода власниці маєтку була дещо вимушеною.
-- Вибач, що так безцеремонно використовую твою службу, але мені здається, прогулянка піде тобі на користь, -- сказав з сумною посмішкою “двієчник”.
-- І ти сам прийняв рішення? – запитала холодно Гізела. В її погляді з’явилася недовіра.
-- Вибач, -- повторив Кроне. – Я бачу, що ти вичерпана, тож…
-- Це не перший раз, коли йому стало гірше, -- повідомила вона сухо. – Я вже звикла. Ти застав мене в момент слабості, але досі я давала собі раду, і дам також…
-- Я тільки запропонував прогулятися, -- перебив її нетерпляче Кроне. – Мені часто доводилося бачити перевтомлених людей і гадаю, що невеличка поїздка не зашкодить, але якщо ти проти… -- він знизав плечима.
Якусь мить вона вдивлялася в нього, суворо морщачи брови, нарешті зі слабою посмішкою здалася.
***
Бричка – віз середніх розмірів для прогулянок, з розміщеними навпроти себе вигідними сидіннями -- була виготовлена справжнім майстром своєї справи. Вона гармонійно поєднувала дерево ясеня, сталь і добре виправлену шкіру. Гізела сіла обличчям до спини капітана, який розвалився на місці кучера, перед тим один зі служників розклав дашок, щоб заслонити сидіння. Було гаряче і він становив одне з небагатьох джерел тіні в околиці. Спочатку вони рушили обережно – Кроне хотів освоїтися з четвіркою коней, запряжених до брички. Коли виїхали за територію маєтку, залишили далеко сільські хатини, прискорив. Поступово спокійний гуркіт коліс став інтенсивнішим, вони відчули на обличчях вітер – подорож розпочалася. Не банальна подорож, де якийсь транспортний засіб з’єднує з собою два пункти в просторі, а така, що здатна відірвати від чорних думок, спогадів, дійсності, нав’язати поезію швидкості, руху самого в собі. Вони мчали. Було чути стукіт копит, тихенький брязкіт упряжі, інколи бричка підскакувала на якійсь вибоїні, але чудові ресори поглинали всі поштовхи, які інакше могли порушити відчуття наближене до ейфорії, з яким вони долали простір, майже летіли. Через пів-години такої їзди, Кроне звернув з дороги в степ, вони заїхали в пожовклу траву, а коли дорога звузилася до розмірів смужки, зупинив бричку. Гізела зіскочила з брички не чекаючи поки він подасть їй руку, розстелила на землі грубий плед, виставила кошик з провіантом. Вона виглядала чудово: рум’яні щічки, скуйовджене волосся, вираз обличчя, який вказував, що Гізела відірвалася від буденних проблем – все свідчило, що поїздка пішла на користь. Вони разом всілися на коц, довго мовчали, не бажаючи розвіяти, викликаний поїздкою, хороший настрій.
-- Ти мав рацію, мені набагато краще, -- обізвалася врешті Гізела, і потягнулася по пляшку шотландського віскі.
-- Мені теж, -- засміявся коротко Кроне. – І дякую, але я волію вино, хіба що ти наливаєш собі.
-- Я гадала, що кожен справжній чоловік п’є віскі, -- піддражнила вона.
-- Я не п’ю міцних трунків, якщо почну, то потім важко зупинитися, -- відповів капітан. Обличчя Кроне насупилося, немов на якусь мить його накрила тінь.
-- Вибач, я й гадки не мала. Ти такий спокійний, сильний…
-- У кожного свої демони, -- відповів Кроне. – В мене теж.
-- Розкажеш мені про них? – запитала. – Мої турботи ти знаєш…
Офіцер зморщив брови, затиснув губи, здавалося, що він змінить тему, однак за якусь мить знизав плечима і почав говорити.
-- Нічого особливого, -- сказав. – Війна. Зима 1919. Ми сиділи змучені та замерзлі в окопах, навпроти так само вичерпані росіяни. Ніхто не мав бажання воювати, панувало неофіційне перемир’я. Інколи ми бачили їхніх кухарів або санітарів, інколи вони наших. Ніхто не стріляв. Одного дня до них прибув такий собі Нікітін, комісар Нікітін, щоб підняти їх до бою. Він і підняв, -- процідив Кроне. – Вони організували несподівану вилазку, взяли до неволі більше десятка наших. Першого розіп’яли так, щоб ми його бачили. Згодом поламали йому ноги. Спочатку він кричав, потім вже не міг: на хресті, розіп’яті, виламані назад руки, в ситуації, коли тіло звисає вперед, призводять до повільної смерті від удушення… Хтось з наших послав йому милосердну кулю. Після цього вони стали обережнішими, катували в’язнів поза межами нашого зору, але так, щоб ми чули крики. Вони розпорювали їм животи, вбивали в коліна гільзи. Ми чули їх вдень і вночі… Звичайно, що вони підстрахувалися, підвели більші сили, хотіли спровокувати нашу атаку. Від командування надійшли накази не реагувати. Тож ми сиділи в окопах і слухали, як вмирають наші товариші, брати по зброї. В муках, в розпачі, принижені… Я почав пити. Не я один. Оце й усе, -- закінчив він різко.