Гізела прикрила рот долонею, зблідла.
-- І як закінчилася вся ця історія?
-- Я не знаю про що ти говориш, -- відповів він, відвертаючи голову.
Кроне розклав на пледі тарілки, порізав печене м'ясо, жестом запропонував вино. Жоден з них не торкнувся їжі. Гізела взяла стаканчик наповнений темно-червоним бургундським, однак і далі напружено придивлялася до свого компаньйона.
-- Я не вірю, що ти сидів там безчинно, -- сказала вона твердо. – Не ти.
-- Справа в тому, що сидів, -- запевнив її офіцер. – Останнім вони вирішили вбити мого друга. Оголошували через гучномовець, хто буде наступним. Ми зналися майже з дитинства… Тільки тоді я зібрав добровольців, всупереч наказам, перейшов лінію фронту. Вони вже втратили пильність, це полегшило мені завдання. Ми обійшли їх здалека, напали ззаду, цього вони зовсім не чекали. Роман ще був живий, але настільки покалічений… Він посміхнувся нам, попросив револьвер і стрілив собі в скроню.
-- Це ще не кінець, правда? – обізвалася Гізела. Рука, в якій вона тримала стаканчик з вином, затремтіла, кілька рубінових крапель заляпали коц.
-- Правда, -- підтвердив важко Кроне. – Ми взяли понад двадцять полонених. Вони всі брали участь в тортурах. Я наказав їх розстріляти, а Нікітіна… Нікітін вмирав довго. І кричав так, як кричали наші, -- закінчив капітан. – Найгірше, що це все було намарно: я й далі пив, мене далі переслідували кошмари. Тільки й того, що наш відрізок фронту, ще довго після цього вважався найспокійнішим…
-- Тобі нічого за це не було?
-- Де там! – посміхнувся гірко Кроне. – Я зробив дві абсолютно неприпустимі речі: не послухався наказу і довів, що він був безглуздим. Цього вони не могли мені пробачити. Мене понизили у званні, хтозна, що ще трапилося б, якби на мене не звернув увагу Комендант.
-- Пілсудський? – Гізела широко відкрила очі. – Ти особисто знайомий з Маршалом?
-- Авжеж, та годі про це, -- обрізав він. – Ми приїхали не прогулянку.
Він взяв її за руку, повів поміж вигорілі на сонці, похилені вітром, хвилі трав, поміж якими виглядали купки полину і чортополоху. Вони неспішно крокували вперед, не вибираючи напрямку, не задумуючись про ціль подорожі. Навколо пахло землею і травами, на небо повільно виповзали щораз темніші хмари. Збиралося на дощ. Вони гуляли поки не впали перші, важкі каплі. Жоден з них не хотів порушувати мовчанку, повертатися до буденного життя. Вони поглинали забуття, яке давав їм степ. Потім всілися в бричку, слухаючи, як дощ барабанить по шкіряному дашку. Під вечір Кроне пересів на місце кучера, повільно, немов нехотячи, направив віз на дорогу. Вони поверталися. Степ був свободою, але вони належали до світу поневолених, до світу людей.
На подвір’ї на них чекав управитель – понурий, мокрий чоловік без слів зайнявся кіньми, на диво не гукаючи службу. “Двієчнику” здалося, що він зауважив в його очах тривожний блиск.
***
Томчак поцілував дівчину в вухо, провів долонею по голих сідницях, продовжив рух, гладячи ніжну спину. Він відчував під пальцями дрібні випуклості хребта, мокру від поту, еластичну шкіру. Марися замуркотала від розкоші й перевернулася набік. Запахло лавандою і зім’ятим двома тілами сіном, крізь напіввідчинені двері стодоли заглянули перші зірки. Коли вона пригорнулася до нього, Томчак дозволив собі на одну з небагатьох усмішок – безпечну під покровом темряви. Він недооцінив її.
-- Ти посміхнувся, -- сказала дівчина. – Чому?
-- Я? – запитав він лицемірно здивованим тоном.
-- Ти, -- підтвердила вона грізно. Постукала його легенько по щоці.
-- В тебе здригнулися м’язи обличчя, -- пояснила Марися.
Якусь мить він мовчав, немов міркуючи, чи дражнити її далі, звести розмову до рівня тривіального флірту.
-- Я посміхнувся через тебе, -- зрештою признав він. – Якби хтось спостерігав за нами збоку, то побачив би тільки хтивого вояка і не надто цнотливе, сільське дівча. Однак ми знаємо, що це щось більше, щось… -- він завагався. – Гарне. Ми не кохаємо одне одного і не покохаємо, однак… ти відчула мою самотність, мою втому і дала мені відпочинок, запропонувала свою увагу, товариство.