ОРЛАН СТАХ
Оповідання
Вулиця простяглась аж до обрію, і Орлан Стах ішов нею, не маючи певної мети. Вже майже біля лісу, де дорога повертала праворуч, його погляд раптом зупинився на одному з котеджів. Спершу Орлан Стах просто завважив, що той котедж зовсім не схожий на інші. А вже потім, ніби осяяний далекими спогадами, збагнув, що перед ним його власний дім, точніше, дім його батьків. Невеличкий будинок скидався на приземкуватого гриба на товстій ніжці. Оранжева шапка-дах помальована сріблястими зірками. Маленький садок у променях надвечір’я. Яблуні, посаджені батьком, уже постаріли.
Перейшов дорогу, став коло невисокого парканчика. Нараз прочинилися двері котеджу, і на порозі з’явився сухорлявий чоловік. Орлан аж сахнувся, так він був схожий на небіжчика-батька — густа сива борода і сива розкошлана чуприна. Чоловік вийшов квапливо, поглянув довкола… Вони зустрілись поглядами. Гаряча хвиля розлилась по тілу Орлана, запульсувала в скронях. Сухорлявий чоловік у білій вишиваній сорочці швидко попростував вузькою стежкою повз білі яблуні.
Ось він уже біля парканчика. Уже поряд… За спиною проскрипів незмазаним ланцюгом передачі велосипедист.
— Орлане… — тихо, пересохлими від хвилювання губами вимовив чоловік. — Я відчував, що ти прийдеш, я чекав цього, чекав цього дня.
— Дорій?
— Так, Орлане. Як ти мене знайшов? — І, не діждавшись відповіді, тихо заплакав. — Ходімо…
Вони рушили вузькою стежкою до будинку.
— Як ти мене знайшов? — повторив чоловік своє запитання, не озираючись.
Гілка квітучої яблуні торкнулась Орланової щоки, і він зупинився.
— Я не шукав тебе.
— Виходить, випадково?
— Так.
Дорій нервово засміявся, здригаючись усім тілом, ніби зпову заплакав.
— Ти впізнаєш наш дім? Я зробив його схожим на батьківський… І яблуні посадив так само. Все дуже схоже. Правда ж?
— Так, Дорію. Піднімалися східцями до дверей.
— Я дуже постарів. Дивлюся на тебе, рідного брата, і бачу, як я постарів. Але, знаєш, у цьому часі швидко старіють. — Дорій вибачливо всміхнувся.
Зайшли до великої, освітленої жовтаво округлої вітальні без вікон. Світилася вся стеля, як і в будинку їхнього батька. Посередині — овальний стіл, застелений білою, гаптованою золотом скатеркою. На стіні — картини. Із сусідньої кімнати долинув старечий голос:
— Тобі здалося, правда ж, Дорію? — З кімнати повільно вийшла сухорлява бабуся у довгій сірій широкій спідниці, босоніж, у блакитній блузці. Ніяково привіталася: — Добрий вечір… — і раптом по-старечому безгучно заплакала, як і тоді Дорій.
— Невже? Орлане?.. — Вона всміхнулася крізь сльози, й Орлан Стах упізнав усмішку юної Ліани Лани.
— Розповідай, Орлане, — схвильовано проказав Дорій. — Хто б міг подумати, що ми ще зустрінемось. Ти уявляєш, Ліано, він знайшов нас випадково.
— Так. Власне, не зовсім, але я міг би вийти і десятиліттям раніше чи пізніше. Я письменник. Вивчаю ці часи… Одного разу вийшов у сорок другому. До всього був готовий. Та хіба вгадаєш? Потрапив саме під бомбардування.
— Де це було?
— Під Тулою. Взимку. Оглушило. В снігу лежав. А як отямився — повз мене бігли люди, стріляли…
— Під Тулою? Я в сорок другому теж був там… Ми паступали… Не випадково ти виходив у сорок другому. Не випадково вивчаєш наші часи. І не випадково я збудував хату, схожу на батьківську. Ти її побачив і зупинився. Ми повинні були зустрітись… А батько живий, Орлане? — Дорій запитав сторожко, ледь чутно.
— Сім років тому… Вони з мамою майже разом…
— Хворіли?
— Ні… Просто вони не вічні… Останні роки про тебе часто згадували… Чому ви не повернулись, Дорію? Ми всі думали, що з вами щось трапилось. Особливо після того, як повернувся Алек. Ти ж пам’ятаєш, як він усіх запевняв, що залишиться в середньовіччі назавжди, згорить у полум’ї інквізиції, але віддасть усього себе великій справі… Пам’ятаєш? І то були не просто красиві слова. Він був серйозним і мужнім чоловіком. Але ж він повернувся через дванадцять років. Сказав: “Я зробив усе, що міг. Більше не витримаю. Мене не спалить свята інквізиція. Я просто збожеволію…” А ви ж обіцяли всім, що через десять років повернетесь.
Дорій з Ліаною перезирнулись:
— Сподобалося нам тут.
…Ще в пам’яті лунали урочисті промови й марші на честь випускників, ще стояли перед очима усміхнені обличчя друзів і викладачів, ще ворушилася під серцем приємна млость від усвідомлення власної самостійності, ще виразно відчував хвилювання Ліани Лани і її маленьку теплу долоню, затиснуту міцно в своїй, але вже розумів — їм обом не поталанило.
Все сталося несподівано. Коли обриси навколишнього почали загусати, утворюючи дуже швидкоплинні, але вже чіткі сполуки, вони приготувались до зупинки.
І раптом якась шалена хвиля кинула їх у різні боки, боляче шмагонула Дорія по обличчю, засипала піщугою очі…
Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч уже не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.
Вони не помітили тої миті, коли опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.
Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарках диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники доганяли їх… Хто вони? З вагонів відстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати невеличкий состав.
У пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші.
Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого, закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, схожий на екран університетського телеінформатора, байдуже світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.
“Ліано, — прошепотів Дорій. — Ти жива?”
Вона не рухалась.
“Ліано!” — крикнув і не пізнав власного голосу.
Дівчина застогнала, повільно розплющила очі:
“Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? Якась дика орда. Страшно, Дорію. — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся: — Мені ще страшно. Але це мине. Ми проживем тут десять років, як і треба. Я вже почуваю себе краще. Можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо”.
“Так, треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?”
Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:
“Хто такі?”
Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків, босих, у пошарпаних полотняних одежинах. В руці одного з них був револьвер.
“Хто такі, питаю?” — почулося знову.
Як важко починати. Що їм сказати? Як повестися? Дорій як міг намагався приховати своє хвилювання.
“Це, мо’, із поїзда? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!”
“Ви звідки?”
Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо мовив:
“Ми з Пітера…”
“Ну да?” — недовірливо протягнув середній.
“Та бреше, гад! Ти глянь, які в них годинники. В одної контри я вже такі бачив. Ану, ходімо!” — І старший наставив револьвер.
Як же це вони так необачно! Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана зойкнула і враз підвелася на ноги.
“Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла вона. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутися…”
Пальці дівчини вже лягли на маленьку блискучу головку годинника. Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. ІІДе можна повернутися…
Їхня одежа, теж полотняна, як і в підлітків, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм і видали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною, яскравою.