В учбовій кімнаті запанувало веселе пожвавлення.
Несподівано Вазар рішуче підійшов до Гванци і тихо, але так, що почули всі, сказав:
— Гванцо… Я все зрозумів… Ти вагітна?
Дівчина зашарілась, проте відповіла зразу, зухвало й навіть задерикувато:
— Так. А звідки ви знаєте? — і поглянула на Антуана.
— Я просто здогадався, Гванцо… Ну, і як же ти думаєш далі?
— Принаймні обіцяю, що не завдам нікому клопоту…
— А тобі не здається, що це, м’яко кажучи, не дуже порядно?
Гванца мовчала.
Підійшов Антуан, за ним Мадлен з Фредом, але Вазар підвищив голос:
— Ви, здається, шукаєте виходу з лабіринту, шановні? Чи ви знайшли його? З Гванцою побалакаєте ввечері.
Всі повернулися до столу, а Гванца і Вазар стояли і непорушно дивилися один на одного. Нарешті біокібер мовив:
— Такого в мене ще не було…
Вазар потім довго ходив коридором, слухав відлуння власних кроків, монотонне, ритмічне, як цокання метронома, і воно заспокоювало, повертало владу над власними почуттями і, що було дивно, наче бриніло десь у свідомості запитанням:
“Ці-каво, що далі? Ці-каво, що далі?”
Вазар не знав, що робити в цій ситуації і як повестися, але це чомусь ніби й не зачіпало, не хвилювало вже його. Відчував якусь внутрішню насолоду від можливості просто спостерігати своїх студентів і ніби самому вчитися у них… Вчитися? Аж усміхнувся. Чого вчитися? Здатності робити дурниці? Усвідомлював усю безглуздість Гванцового вчинку, проте водночас і… захоплювався, якось первісно, розкуто, як ніколи раніше. Дівча відважилось на все відразу — полюбити і не зрадити дитячої мрії бути космодослідницею і… Смішно… Немає сумніву, що з Гванци ніколи не вийде дослідник космосу, проте оце шалене, молоде бажання, ще дитяча впевненість, що тобі все під силу, що тебе на все вистачить — зворушувало, захоплювало і… змушувало думати про свої дев’яносто сім…
Наступного дня за планом був вихід у відкритий космос. Тема: “Елементарні поняття про ремонтно-монтажні маніпуляції в космосі”.
— Виходити будете зі мною по три чоловіки. Окрім Гванци.
— Чому? Навіщо ви так? — схвильована Гванца намагалася щось заперечити. — Хіба я не можу сама за себе вирішувати?
А потім Гванца довго плакала, зачинившись у своєму номері.
Антуан зайшов до неї пізно ввечері.
Вона підвела заплакані очі:
— Я не зробила нікому… нічого… поганого… Я любила тебе… І люблю… Антуане… Хоч ти не зневажай мене… Скажи хоч слово…
Але він ще не міг отямитись.
— Дівчисько.
Гванца розридалася.
“Як ми змінилися. Минуло тільки два тижні, а ми так невпізнанно змінилися. Я чекав цього, але не думав, що це трапиться так швидко. Ми немов стали чужі один одному і водночас рідніші. Сам дивуюся, як можна поєднати ці протилежні відчуття, але вже знаю — можна. У кожного з нас — безліч турбот і обов’язків: фізичні вправи, теоретична підготовка, творчі заняття. І у всьому ми відчуваємо свою недосконалість. Треба багато працювати. І кожен не хоче виявитись гіршим від інших… Ото тільки Гванца… Але про неї потім. Колись я напишу про неї цілу повість. Головне те, що ми стали краще розуміти одне одного, краще відчувати. Часом нам уже не потрібні слова — достатньо погляду, поруху і просто думки.
З кожним днем ми мужнішаємо.
Гванца… Дивна дівчина… Я раніше й уявити не міг, що вона на таке здатна. Що це? Легковажність? Наївність? Мужня дівчина, вона у всьому намагається не відставати від нас, хоча Вазар і не допускає її до складних і хоч трохи небезпечних завдань… Вона хоче випробувати себе? Дивне випробування. Може, вона хоче змінити ставлення до жінки на космічному дослідницькому кораблі? Важко сказати…
Цей безмір космосу
близького і далекого,
чужого й рідного,
як спогад,
як сльоза
далекого юначого зізнання,
що відцвіла,
що розлилась
і переповнила собою пустку,
бездонну пустку Всесвіту,
де ми шукаємо себе
і материнський голос…
Коли ми розмовляли останній раз по відеотелефону, мама нагадала мені, щоб я не забував щодня голитися, щоб не заростав, як первісна людина, щоб стежив за собою…
Зворушливо…
Ірен, Олекса і Тадей вже котру годину не виходили з блакитної зали, де стояв електророяль і було інканське радо.
Співали…
— Сумуєте за Землею? — запитав Клавір, зайшовши до блакитної зали і пильно вдивляючись чорними вічками своїх телекаріусів.
— Чому? Ні… — озвалася Ірен. — Хоча…
— Так, в цьому немає нічого дивного. Можете не виправдовуватись, — промовив Клавір. — Заспівайте ще. Я вам щиро бажаю якомога довше залишатися такими… людьми… Заспівайте ще…
— Давай Олексину! — мовила Ірен. — Ми її давно не співали.
Тадей змахнув рукою:
— Починаємо!
Зойкнув електророяль, розсипало перебори інканське радо.
Туман колись розвіється,
Берези сонцем вмиються.
Та мов прощальний плач -
Пробач… Пробач… Пробач…
Не я тумани висушу,
Не я колиску витешу
Для дітлахів твоїх.
Не я вночі блукатиму.
Не я тебе шукатиму.
І чутиму твій плач
Не я… Пробач… Пробач…
— Ви справжні артисти, — мовив Клавір. — Ви відчуваєте музику, відчуваєте слова… Дозвольте, я також спробую… Хочу засвідчити, що я недаремно називаюся роботом гуманітарного профілю… Я теж інколи пишу вірші і музику… Ось послухайте… Клавір узяв до рук радо, спробував струни…
А він безкрайній.
І безсонний.
І бездонний.
А він не знає ні початку ні кінця.
Ми в нім шукаємо рятунку і притулку.
Води шукаємо в цеберці, що без дна.
Шукаєм, як приймач радіохвилю.
Шукаєм і не можемо знайти.
Блукаємо примарами в ефірі.
Мовчить ефір.
І мозок наш мовчить.
Лише вогонь збагнув безмірність міри.
Він безконечно добрий,
Безконечно злий…
“Я дев’яносто сім років працюю на “Кориді”. Чимало людей пройшло переді мною за ці роки, і зовсім юних і цілком дорослих. Але таких, як оце зараз, я бачу вперше. Не знаю, чи вийдуть із них справжні космодослідники. А втім… Якби кілька років тому серед моїх учнів з’явилась ось така Гванца… На що вона сподівається? Я навіть не висварив її, не намагався повчати. Мабуть, це було б зайвим. Вона сама щось зрозуміє тут на “Кориді”. Повинна зрозуміти. Зрозуміти те, що приходить лише в глибинах космосу. Ми летимо вже сім місяців… А що повинен зрозуміти я? Що мене мучить? В глибинах космосу…”
Заняття перервав схвильований голос Клавіра з динаміка системи зв’язку:
— Гванца народжує!
Цих слів давно чекали. І все-таки вони прозвучали несподівано. Друзі дуже хвилювалися. А Антуан останніми днями просто не знаходив собі місця.
— Гванца народжує в медчастині!
“Нарешті. Нарешті все скінчиться, — думав Антуан, біжучи коридором до блоку медичного обслуговування. — Невже скінчиться? Почнеться! — і нервово засміявся. — Почнеться! Дитина! Моя дитина… Можна збожеволіти… Хіба ж я думав, що так буде… Той вечір… Осінній сквер… Хлопчик чи дівчинка?”
— Хлопчик, — спокійно сказав Клавір, коли Антуан забіг до маніпуляційної кімнати.
Ультрамариновий пуп’янок лежав на білій пелюшці просто серед широкого тапчана, а Гванца тихо стогнала і сміялася під цупким, аж ніби не матерчатим, білим простиралом на маніпуляційному столі.
— У нас хлопчик… Син… — прошепотіла вона. — Все буде гаразд. Ось побачиш…