— А сир?
— Я ще не куштувала. Ти сам його робив?
— Мама… Твоя мама.
— Моя?
— Так. Я зараз живу з твоєю мамою. Щоб веселіше. Тато помер, а мамі одній сумно.
— Тато? Помер? Я нічого не знаю. Іванку… Я щойно прилетіла, я нічого не знаю… Іванку…
— Не плач. Може, він і не помер. Я не знаю точно. Але я переїхав до вас. Думав, ти прилетиш, і ми відразу зустрінемось.
— Далекі світи кликали мене і кличуть, Іванку… Я сподівалась, я хотіла…
— Знайти свою мудрість? Так, Ірен? Але й до тебе жили мудрі.
— І вони знаходили…
— Але не так далеко, Ірен. Світ безконечний, і ми, не знаючи самих себе…
— Іванку, не осуджуй…
— Ні! Я люблю тебе. А хто ж осуджує того, кого любить?
— Я.
— Ти осуджуєш мене?
— Себе, Іванку. Я в чомусь помилялась. Але не знаю, в чому… Я не знаходжу відповіді, остаточної відповіді…
— Просто ще не настав той час… Ти її знайдеш, свою відповідь.
— Як добре на Землі, Іванку! Яка вона велика.
— Ти їж, Ірен, їж. Усе буде добре.
Після місячного недоїдання Ніколь зрозумів — він більше не витримає. Він може вмерти. Принаймні так йому здавалось. Ця думка жахала його своєю безглуздістю. Померти отак по-дурному людині, яка присвятила себе великій меті? Померти від якоїсь неполадки на учбовому кораблі? “Чому Вазар не повертає машину на зворотній курс? Чому він такий спокійний? А що Базару? В нього універсальний ензимний тракт. Йому їсти не хочеться. Він не може навіть відчути, як це страшно. Страшно. Мій батько — мудрий. Він мені був поклав до валізки аж десять тюбиків пасти “Уні”, але ж я викинув їх геть. Батько колись замолоду не один рік провів за кермом експедиційного трансангуляра. Він знає життя. Він знає — трапляється всяк. А я, останній дурень, повикидав з валізи все, що не мною покладено. Невже я помру?! Ні! Ні! Десять тюбиків пасти “Уні” мені б вистачило… місяців на три. Дурень! Невже я помру? Це ж учбовий політ. Врешті, все має бути передбачено. Якщо з нами щось трапиться, Вазар буде відповідати… Хоча… Всяк буває… Невже я не побачу батька? Якщо повернусь на Землю, вже ніколи не вилечу без аварійного запасу. Ніколи. Якщо повернусь…”
Біокібер Вазар і механічний робот Діон сиділи в спеціальній кімнаті. Голубим світлом блимали десятки телеекранів.
— Вазаре, мені видається, що це випробування пора закінчувати, — мовив Діон.
— Гванца і малий Антуан мають нормальне харчування.
— І все-таки…
— Минає тільки шістдесят дев’ятий день недоїдання.
— У Ніколя серйозні зміни в психіці. Ось, поглянь сам… його енцефалограма, онейрограма, а це просто аналізи…
— Так. Ти маєш рацію. Загалом, гадаю, і решта відчула, що таке голод…
— Одне слово, Вазаре, пора кінчати. За кілька днів негативні реакції можуть з’явитися і в решти.
— Діоне, хоч ти не дратуй мене. Цього разу в нас і так вийшов не учбовий, а якийсь розважальний політ. Ще треба дозволити їм кожного дня виходити на зв’язок з Землею, теревенити з друзями, з батьками, ловити програми земного телебачення, виспівувати…
— Вазаре…
— Я все розумію… У Ніколя справді серйозні зміни в психіці. Однак…
— Ніяких однак, Вазаре… Ти сам прекрасно розумієш, що, окрім хіба що Фреда, навряд чи хто стане справжнім косморозвідником.
— Прошу всіх негайно зібратися в зеленій залі, — пролунав голос Вазара з динаміка. — Прошу терміново зібратися в зеленій залі.
Прийшла і Гванца з дитиною на руках.
— Я спробую бути лаконічним. Сподіваюсь, ви все розумієте й самі. Я хочу запитати вас: “Хто хоче бути космодослідником?”
Доволі довго всі мовчали, нарешті голос Фреда порушив тишу:
— Я… Фред Савченко.
— Я так і думав, Фреде. Послухай мене уважно… Я хочу зарахувати тобі наш трирічний курс і повертатися додому, хоча ми і навчаємося лише рік… Ти згоден? Тобі багато чого доведеться опановувати самотужки. Але ти продовжиш навчання в Академії майже на два роки раніше. Подумай сам… Тобі буде важко, але…
— Витримаю.
— Ні в кого немає заперечень? — запитав і поглянув на Гванцу. Вона похнюпилась, відвела погляд.
— Номер п’ятий, на заправку! Негайно! Так. Це ти вирішиш із Фалом. Дев’ятий на третю. П’ятий, переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для “Кориди”.
Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав… Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту “Кориди” прощально махали їм.
Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка…
“Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя… І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором…”
— От ми і вдома, — тихо мовив до Гванци. — Ти рада?
— Так, — усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.
“Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?”
ПЛАНЕТА БІЛИХ АКАЦІЙ
Оповідання
Не пістрявіли за вікном барви світляних оголошень, не мчали магістралями швидкі гелікомобілі, в небі не свистіли триангуляри, не бовваніли за вікном димарі-неокомпенсатори і оздоби химерних мозаїк. Лише сонце та трохи вишневого цвіту. А потім підійшла коза, з-азирнула крізь мале вікно до хати — мабуть, хотіла їсти.
Пахло зимовими яблуками, молоком і дитинством. Мати поралась біля старої калориферної печі. Поряд з ліжком сірів великий екран телеінформатора. Чапол не поспішав прокидатись, не поспішав викристалізовуватися з простору, в якому він розчинився.
— Виспався, синку? — мати поставила на стіл полумисок вареної, паруючої картоплі, полив’яний глек з домашнім вином.
Нічого не відповів. Лиш дивився якось сумно навколо. Тут він народився, звідси пішов до школи, цотім до університету, і сюди раз на кілька років тепер прилітає в гості. Він зараз уже поважний науковець, очолив Інканський дослідний центр метакаскадних синтезів. Але завжди так млосно бентежить лагідний материнський погляд.
— Мамо, ввімкніть інформатор, — попросив тихо. — Хай зараз усе буде, як було колись.
Мати підійшла і натиснула жовту клавішу. Раніше, коли син був малим, вона завжди будила його, вмикаючи телеінформатор на всю потужність.
— Хочеш послухати ранкову казочку? — всміхнулася.
На екрані з’явився чорний мальований кіт. Він читав книжку:
— Камінь перетворюється на пісок. Пісок поростає травою. Трава береться колючками. Колючки виповнюються отрутою. Але великий Дюла дивиться на те все і сміється… — Кіт старечою лапою тримав пожовклі аркуші старої книги, щоб вітер не перегорнув. Його дбайливо доглянута шерсть іскрилась під золотавими променями сонця. Ворушив сивими вусами. — Отрута буде йому найкращими ліками. Пісок він перетворить на камінь. І ніхто ніколи не переможе великого Дюлу ні розумом, ні силою, бо гриби стануть схожими на каміння, але великий Дюла не сплутає їх з камінням, бо вони ростуть лише на його плантаціях. Птахи стануть схожими один на одного, та великий Дюла не сплутає їх, бо розселить в окремих палацах. Хижі звірі будуть йому вірними друзями, бо великий Дюла годуватиме їх…