Кіт на екрані заплакав, покотилися намальовані сльози.
— Мій прадід написав цю книгу.
— Твої пращури були мудрими, Кацію, — кахикнув пес, що сидів на ослоні під каштаном.
— Мамо, зробіть голосніше, — попросив Іван Чапол, зацікавлено, як у дитинстві, дивлячись на екран.
— Понавидумляють, — махнула рукою мати. — Було б кому дивитися.
Над екраном телеінформатора висів великий кольоровий портрет усміхненого молодого чоловіка в ультрамариновому блискучому комбінезоні космодослідника.
— Твій батько теж казки любив, — сумно мовила мати. Зітхнула й додала наче сама до себе: — Це добре, синку, що я колись умовила тебе до університету вступати. Ти ж був ватявся — хочу, як батько, і все…
— Дідусю, я мушку спіймав! — закричало кошеня на екрані.
— Дай-но гляну. Що це за нова конструкція? — Кіт надів окуляри, почав уважно роздивлятись. — Е-е-е, та невже!? Оптика не наша. Неземна оптика, — здивовано прицмокнув, розглядаючи великі фасеткові очі мухи. — І розпізнавальних знаків ніяких, — не довго думаючи, вдарив лапою, муха хрумкнула, в ній заіскрило, виступила крапля мастила.
— Ой, мушку поламав, — заплакало кошеня.
— Так треба, Анетику, не плач. Це може бути погана муха.
— Ти добре батька й не пам’ятаєш, — зітхнула мати. — Як полетів він тоді на Центурію… Казав, на два місяці, а вийшло…
Мати підвелась, почала знову поратись біля столу. Відставила подалі велику бляшанку з кавою.
— Даремно, синку, каву привіз. Я після неї не сплю.
— Це кава без кофеїну, мамо, — тихо сказав Чапол. Мати взяла торбинку з зерном і вийшла з хати.
— Ціп-ціп-ціп… — чулося знадвору.
Потім Чапол бачив крізь вікно, що мати щось каже, нахилившись до кози.
А на екрані інформатора з’явився хлопчик, котрого кіт називав Чебриком.
— Кацію, я давно хотів тобі сказати… — раптом зашепотів схвильовано Чебрик. — Ти, може, й не повіриш… але я… я вмію літати. Чуєш?
— Чую, — мовив кіт і загадково всміхнувся.
— Ти не віриш мені, Кацію. Я так і знав, що ніхто не повірить. Батько подумав, що я без дозволу дістав антигравітон нової конструкції. Всі думають, що чудес не бував.
— А їх і справді не буває, Чебрику, — мовив кіт.
— Але ж я літаю, Кацію! Літаю! Хочеш, покажу?
— Зараз не треба. Зараз сонце, спека і в небі не повернешся, — кіт підняв погляд і дивився на триангуляри високо в небі, на хмарки дрібних антигравітонів. — Ми з тобою політаємо десь під вечір.
— Ти сказав — політаємо? — скрикнув Чебрик, — Ти теж можеш літати?
— Можу. І мій дід з прадідам уміли.
Мати повернулася до хати. Поставила на стіл банку свіжого молока.
— То розкажи мені, синку, про себе, про свою роботу. Бо вчора серед ночі прилетів, а завтра, може, й полетиш. І не побалакаємо.
— Я побуду тиждень, мамо.
— Ти завжди так кажеш, — похитала головою. — Щоб загодя мене не засмучувати.
А на екрані схвильований Чебрик злякано шепотів:
— А ти не знаєш, як це нам вдається… літати? Мене мучить, що це вміння може так же несподівано зникнути, як і прийшло.
— А мене це не мучить, — усміхнувся Кацій. — Треба частіше літати, тоді приходить пеьність.
— То розкажи мені, синку, як ти там. Де ви живете?
— Де живемо? — перепитав. — Поки що в самохідних поліорбітальних. А як почнемо синтез метакаскаду, тоді перейдемо в житлові комплекси на одній з планет, мабуть, на Інкані… Використовуємо для метакаскадного синтезу малі планети, астероїди…
— Далеко ти від мене, синку.
— Далеко, мамо. Чотириста мільйонів кілометрів від Сонця.
— Це ж у вас там холодно, сину?
— Зараз холодно, але потім будуть у нас штучні сонця, мамо. Все у нас буде.
На екрані Чебрик допитувався в Кація:
— Чому тебе не дивує, що вмієш літати? Чому?
— Тебе ж не дивує, що вмієш ходити?
— Але ж ти сам знаєш, що ми ходимо за рахунок ритмічного, регульованого корою мозку скорочення актино-міозинового комплексу з участю фактора Марша та іонів Са++ при…
— Облиш, — перебив його кіт. — Я це знав раніше від тебе. Це все слова. Я тобі можу сказати, що кожна жива істота генерує квазірезистивне поле, взаємодія якого з полем первинного синтезу дає вектор сили, спрямований від квазіполюса ендоінтерференції до квазіполюса екзоінтерференції.
— Кацію! — вражено скрикнув Чебрик. — Чи сказав просто так, чи справді знаєш про все це?
— Я нічого не кажу просто так. Ще мій прадід написав про це в книжці. Але до чого тут квазірезистивне? Просто смієш літати, і все.
— Що ти, Кацію! Мені зразу стало все зрозуміло, і я заспокоївся.
Кіт тихо засміявся:
— Всьому даємо назви. Ніби це так важливо.
— Одружитися ще не надумав? — сумно всміхнулася мати.
— Ще не час… Ось кінчимо синтез сто сорок другого зоряного… Тоді й думатиму… І вас тоді, мамо, заберу до себе.
— Поле первинного синтезу — це поле, в якому я народився? — запитав Чебрик.
— Так, сукупність усіх полів, що були причетні до твоєї появи на світ.
— Але ж, Кацію, чому тоді не кожен може літати? Адже ти кажеш, що будь-яка жива істота генерує оте квазірезистивне… І в усіх є поле первинного синтезу.
— Однак не в кожного утворюється вектор достатньої сили між квазіполюсами. Тут впливає дуже багато чинників.
Мати сіла до столу:
— Ой, багато чинників, — сказала тихо.
— В мого прадіда була прекрасна бібліотека. Вона створювала навкруг себе потуяше поле. Тож не дивно, що мій дід дуже рано почав літати.
Кацій раптом замовк, і заплющив очі. Здавалося, що він прислухається до чогось.
— Він так рано почав літати… І так рано загинув. Я добре пам’ятаю свого діда. Коли малий Отекр підпалив бібліотеку, дід саме був високо в небі. Каменем упав на землю. Він так любив дітей… Все дозволяв їм. А той малий спалив поле його первинного синтезу…
На екрані скрушно хитав головою кіт. А за столом раптом заплакала мати:
— Понавидумляють такого жалісливого… — намагалася стримати сльози. — Я минулої осені акацію зрубала, на яку ти любив малим залазити, синку. Навіть не знаю, навіщо я її зрубала. Думала там яблуньку посадити. Та так і не посадила. Подвір’я без неї стало якимось порожнім… Ти вже вибач, синку.
— Давай політаємо, Кацію! Давай! Мені зараз так радісно, так добре.
І вони полетіли. Кіт летів і співав:
— Як повітряний змій на линві,
я лечу над своєю планетою.
Я — повітряний кіт
під вітрами нестримного часу.
Я — повітряний камінь,
що у власне дитинство падав,
як лиш вітру забракне сили.
Я на линві свого дитинства
облечу всі планети й світи.
Як повітряний змій,
як повітряний камінь,
як сльоза, що у безмірі тане,
я лечу.
Але хтось мою линву тримає.
Я — сльоза.
Я — за ними сльоза.
До Кація підлетів молодий, красивий кінь:
— Пробачте, де ви дістали такі прекрасні портативні автигравітони? — запитав поважно. — Їх майже не помітно.
— Їх зовсім не помітно, — розсміявся кіт.
— Так, — погодився кінь. — Це чиє виробництво?
— Нічиє. Я просто вмію літати.
— Жартуєте, — ображено всміхнувся кінь. — Якась неземна новинка?
— Чому ви не вірите, що я просто вмію літати? — Кацій дивився, як стрічний вітер куйовдить гриву коня.