— Бо ви, шановний, лише кіт, а зараз навіть птах не кожен полетить без антигравітона, — з притиском сказав кінь, ображено зробив віраж і розчинився в небі.
— Отак завжди, — сміявся Кацій. — Я не люблю літати вдень. Кожен запитує, і ніхто не вірить.
Чапол рвучко підвівся з ліжка, підійшов до телеінформатора і натиснув жовту клавішу. Екран загас.
— От я й прокинувся, мамо, — сказав награно весело.
Потім вони поснідали, вийшли на подвір’я і сіли на широкому ослоні біля хати. Ходили кури, пишнохвості півні. Десь за хатою мекала коза. Невеликий садок білів вишневим цвітом.
— За кілька тижнів акації зацвітуть, — сказала мати.
Трохи ліворуч від хати — свіжопофарбована будівля гідроселектора з великими дверима. Колись Чапол любив там ховатися від матері. За тими важкими дверима — нагромадження тумблерів і кранів, центральний пункт польового водопостачання.
Навколо хати лиш поля, поля.
— А тітка давно з вами не живе, мамо?
— Та вже з рік. Як новий житловий масив збудували, так вона й пішла. Це он там, — показала рукою. — Дуже гарний масив. А я тут зосталася. Комусь же все одно тут треба жити. А я люблю тут, де все життя пройшло… Треба не забути сьогодні на двадцять четверту дільницю дощ пустити, — поглянула на годинника. — А восьма вже два дні не кварцьована стоїть. Все руки не доходять.
Раптом на даху гідроселектора загорілася червона сигнальна лампа. А залізний голос промовив:
— На гречку треба дощу! На гречку треба дощу!
— Це індикатор знову поламався, — зойкнула мати. — Я ж її вчора поливала, кляту гречку. Чекай, сину, я зараз, — побігла за хату.
Чапол дивився на білий вишневий цвіт, дивився на кострубаті, колючі стовбури старих акацій, на оранжеву пляму свого космічного трансангуляра, котрого вчора залишив в гущавині садка. Мати повернулася дуже швидко.
— Таки правда, — сказала, знімаючи ремені заплічного гравітоангуляра. — Повипивала гречка всю воду. Треба дощу, — підійшла до важких дверей гідроселектора, прочинила їх і там ігде щось казала сама до себе, клацаючи тумблерами.
Повернулась до сина, сіла поруч.
— Ти й справді побудеш, доки акації зацвітуть?
— Я зараз такий, що й взагалі б нікуди звідси не летів.
— Справді? — але мати знала, що син уже ніколи не зостанеться з нею назавжди.
— Справді.
Довго обоє сиділи тихо, думаючи кожен про своє.
— Ось ми закінчимо синтез сто сорок другого зоряного, — тихо сказав Чапол і замовк, потім по довгій паузі мовив: — Одну з планет метакаскаду я назву Планетою Білих Акацій… Чуєте, мамо? Ще кілька років, і я заберу вас до себе. Нам буде добре на Планеті Білих Акацій, — спробував усміхнутись.
— А я ще й не захочу до тебе, — тихо мовила мати.
— Чому, мамо?
— А хто ж линву триматиме, синку?
НЕ БІЙСЯ ВЛАСНОЇ ТІНІ
Оповідання
“Тату, я просто хотів тебе розсмішити… Але зараз що вдієш… Павук уже мертвий, я ж йому не повставляю ніжки, які відірвав, а ти чомусь не розсмішений… Чому, тату?”
Вечір і ніч прийшли непомітно, як завжди. Просто Анатолій відчув: злипаються очі, а голова стала важкою. Підвівся з-за столу, вимкнув екран бібліоскопа, запам’ятавши, що зупинився на сто двадцять восьмій сторінці. Скоро іспит. І, якщо все буде гаразд, незабаром він, Анатолій, стане штатним диспетчером Центру транспортного забезпечення. Йому подобалась ця робота — напружена й складна, хоч і така непримітна зовні. Бути володарем усього транспорту величезного міста — це, звичайно, тішить, зате ж і відповідальність неабияка.
— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через дві хвилини і тридцять вісім секунд! — пролунав безбарвний голос автомата “Поліморфа” з-під купола зали.
Анатолій відразу спрямував погляд на екран одинадцятої магістралі, проте не помітив там нічого загрозливого, якусь мить напружено вдивлявся, пригадуючи все, чого його вчили, але, так і не зрозумівши, в чому ж полягає небезпека, перевів погляд на Антуана Вікторовича, свого вчителя, старшого товариша, чергового диспетчера Центру.
— Не розумію… — голосно мовив Антуан, зустрівшись поглядом з Анатолієм. — Я нічого не розумію, на жаль.
— Я теж, — винувато усміхнувся Анатолій і відразу ж розгнівався на себе за цю усмішку, винувату усмішку учня, котрий дуже хоче бути розумнішим за свого вчителя, але не може навіть тоді, коли вони з учителем перебувають в однаковому становищі.
— Може, йдеться про двадцять сьомий ваговоз? — Анатолій показав стрілочкою світлової указки на екрані. — Може, йому треба зменшити швидкість?
— Або збільшити, — усміхнувся Антуан.
— Або збільшити… — повторив Анатолій. — Але щось, мабуть, треба робити…
— Думаю, що робити нічого не треба.
— А якщо?..
Антуан втомлено похитав головою.
— Знаєш, хлопче, ти вже скоро закінчуєш свою практику і, можливо, настав час дещо сказати тобі поза розумними і однозначними рядками підручника… Мені здається, що ти поважаєш мене і зможеш мені щиро повірити… Чи не так?
— Безумовно, Антуане Вікторовичу. — Анатолій відчув, як мурашки пробігли в нього по спині, він чекав, що вчитель зараз скаже щось надзвичайно важливе, якусь таємницю, одкровення, яке змінить все його, Анатолія, життя, освітлить розумінням якихось вищих істин.
— Усе, що ти читаєш, дуже важливе. Воно знадобиться тобі… Все знадобиться, але… Навіть не знаю, як сказати, аби ти зрозумів мене правильно… Життя якось так цікаво влаштовано, що…
— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через одну хвилину і п’ятдесят дев’ять секунд, — промовив “Поліморф”.
— Життя якось так влаштовано, що дуже важко іноді буває збагнути, що в ньому просто, а що складно… — Антуан стримано розсміявся, відкинувшись у глибокому кріслі і якусь мить сидячи з заплющеними очима.
— Антуане Вікторовичу, але що ми будемо робити? — запитав Анатолій дуже стримано, боячись мовити прямо: “Мені страшно! Що треба робити?”
— Не хвилюйся. Якби я знав, що робити, то вже давно б… Але я певен, що все буде гаразд.
— Ви певні?
— Так. Але не можу тобі пояснити, на чому моя впевненість грунтується. — Антуан знову стримано розсміявся, — На жаль. Я дуже хотів би поділитися з тобою власним досвідом, адже я твій учитель, однак… Є на світі речі, котрі не можна увібгати ні в яку формулу, ні в які слова… Ти мене розумієш?
— Хочу зрозуміти…
— Але не можеш?
— На жаль… Я зараз думаю про можливість аварії… Аптуан, відчувши у цих словах прихований докір, спохмурнів:
— У тебе це вперше на чергуванні така ситуація? — запитав.
— Уперше, — тихо мовив Анатолій.
— Тобі поталанило… Я навіть дивуюсь… Власне, тобі дуже не поталанило, хлопче. Принаймні думаю, що те, що я хотів тобі сказати, ще буде передчасним.
— Ні. Скажіть, Антуане Вікторовичу. Я все зрозумію… Я повинен усе зрозуміти…
— Ти гадаєш? Добре… — мовив Антуан і чомусь усміхнувся якось дитинно. — Тож я казав, що в житті доволі часто трапляється так…
— Двадцять сьомий ваговоз входить у зону аварійності! — пролунав голос з-під купола.
— Ви чуєте, двадцять сьомий ваговоз! — вигукнув Анатолій, і очі його заіскрилися енергією наївного торжества й самоповаги. — Я ж казав, що справа в двадцять сьомому ваговозі. Ви пам’ятаєте?
— Безумовно, пам’ятаю.
Анатолій підхопився і кинувся до пульта, проте важка рука вчасно лягла йому на плече.
— Що ти хочеш робити?
— Змінити швидкість ваговоза.
— Заспокойся… Все буде гаразд, Анатолію… Сьогодні працює “Поліморф”… Тобі часто випадало чергувати з “Поліморфом”?