— Сьогодні втретє…
— Оп як? А що ти про нього знаєш?
— А що я можу про нього знати? Універсальний кіберон-диспетчер… Я, врешті, не інженер…
— Скажімо, чи знаєш ти, скільки йому років? Власне, цього і я, на жаль, не знаю, але чи відомо тобі, що наш “Поліморф” уже дуже старий?
— Ні, я цього не знав… А це важливо? Антуан втомлено посміхнувся:
— А ти гадаєш, ні? Останні три місяці він мене домучує оцими аварійними ситуаціями. Він став дуже обережним, але працює прекрасно. Досвід у нього величезний. Ось ти побачиш, що ніякою аварійністю на одинадцятій магістралі зараз і не пахнутиме, — сказав Антуан і чомусь злякано насторожився, мовби відчув, що сказав зайве. — 3 кожним роком “Поліморф” стає… Та, власне, і ми теж з досвідом стаємо розважливішими і обережнішими… — Аптуан по-батьківськи глянув на Анатолія. — Ми теж стаємо обережнішими з кожним днем, аж доки не почнемо боятися власної тіні. І ось тоді вже все… — Антуан голосно розсміявся. — Коли боїшся власної тіні, в цьому світі робити вже немає чого.
— Антуане Вікторовичу, а якщо “Поліморф” не помиляється?
— А він справді не помиляється, Анатолію. Він бачить, розуміє щось таке, чого ми просто не можемо, не встигаємо помітити. Але він почав боятися. Залишкові потенціали, виснаження гальванічних структур аналізатора… Ти, правда, зауважив, що ти не інженер… Але не забувай про необхідність для диспетчера і таких знань. До речі, дивись уважно на екран. І на годинник аварійного відліку часу… Ну! Що я казав?! Як бачиш, усе гаразд!
— Аварійна ситуація може виникнути на сто двадцять восьмому кілометрі сімнадцятої магістралі через три хвилини і дев’ятнадцять секунд.
— От бачиш, “Поліморф” знайшов для себе нову проблему і поспішає поділитися своїми страхами.
— Але ж чому його не демонтують? — невпевнено запитав Анатолій.
— Тому, що він ще…
— …не боїться власної тіні? — докінчив хлопець.
— Знаєш, що я інколи думаю, — несподівано повернувся до Анатолія” Антуан. — Думаю про те, що за давніх, як кажуть, добрих часів, коли за кермом кожного ваговоза чи звичайного гелікомобіля сидів водій, було набагато простіше…
— Зате аварій було більше, — перебив його Анатолій.
— Кількісно. Але що то були за аварії. Дитячі забавки…
Знову пролунав сигнал аварійної готовності, і на екрані зеленкавий пунктир п’ятдесят другої магістралі перетворився на червоний, а всі рухомі цятки на ньому завмерли.
— Він зупинив рух… — тихо мовив Анатолій. Антуан заплющив очі, безпорадно промовив:
— Зараз почнеться… — і кинувся до пульта, крикнувши на ходу: — Анатоль, до резервного блоку! Коригуй після мене сімнадцяту! зразу вмикай “Елефанта”! Сто чортів! Мине не менше двадцяти хвилин, доки він прогріється.
Не встиг Антуан розблокувати п’ятдесят другу магістраль, взявши управління в свої руки, як червоним загорівся пунктир двісті сімнадцятої.
— Анатоль, управління двісті сімнадцятою бери на себе!
— Антуане Вікторовичу! Я… Боюсь… Адже я ще… І не маю права!
— Приймай управління! Бо інакше такого права взагалі ніколи не матимеш!
“Елефант” увімкнувся раптово. Може, просто на три хвилини раніше, ніж того чекали.
Анатолій відразу обм’як і безвільно опустився в м’яке крісло. Антуан підійшов до нього, втомлено усміхаючись і витираючи краплини поту на чолі.
— Вітаю тебе, — поплескав Анатолія по плечу. Той повільно підвів погляд.
— Я все робив так, як треба?
— Так. Вважай, іепит на диспетчера нашого Центру ти вже склав.
— Жартуєте. На справжньому іспиті з мене ще сім потів зійде. Десять членів комісії, і кожен поставить по одному запитанню. І, певно ж, кожне запитання буде із заковикою…
— Вони вже поставили тобі всі запитання. І ти відповів на них.
Анатолій запитально подивився на свого старшого товариша:
— Що ви хочете цим сказати?.. Я не зовсім розумію…
— У сусідній залі стоїть дублююча диспетчерська система. Окрім “Елефанта”. Вона повністю координувала мої з тобою рішення. За кілька хвилин, мабуть, шановна комісія повідомить результати іспиту. Я майже певен, що все буде гаразд. До речі, це був іспит не тільки для тебе, але й для мене. Якби я сам не впорався в цій ситуації, а ситуація була, повір мені, цілком несподіваною… Я розумів, що іспит може відбутися… Я впевнився в цьому, коли “Поліморф” повідомив про третю аварійну ситуацію… Але якби я не впорався, то мені теж не бути б диспетчером. А я люблю свою роботу. І вже пізно мені її міняти. Знаєш, якби мене позбавили права бути диспетчером, для мене то означало б, мабуть, життєвий крах. Я вже не молодий. Безумовно, я ще можу багато років жити просто так… Я давно заслужив відпочинку, але без цікавої діяльності — то не життя. Правда ж, хлопче?
У цей час пролунав голос з-під купола:
— Аварійна ситуація може виникнути на тридцять восьмій та сто двадцять п’ятій магістралях на їхньому другому перехресті через дві хвилини і три секунди! Антуан раптово зблід.
— Виявляється, це ще не все. Це вже “Елефант”… Анатоль, візьми на себе управління! Пробач, я не зможу тобі допомогти. Я думав, що вже все… Я геть розслабився…
Анатолій підхопився, підбіг до пульта. Але його зупинив незнайомий голос з-під купола зали:
— Дякуємо, не варто хвилюватися. Вважайте це просто жартом, шановний Анатолію Севастяновичу та Антуане Вікторовичу. Можете на кілька хвилин залишити пульти управління на “Елефанті”, а самі, будь ласка, підійдіть в сусідню залу. Ми хочемо оголосити наслідки перевірки і вручити вам, Анатолію Севастяновичу, диплом… з відзнакою.
Антуан сидів непорушно, і ота непорушність та ще вражаюча блідість видавали його стан.
— То це був просто жарт? — нарешті кволо посміхнувся він. — Якби я знав, то першим би підбіг до пульта… — і враз розсміявся. — А пам’ятаєш, я казав тобі, що в житті часом дуже важко розібратися, що просто, а що складно. Але не хвилюйся за мене. В мене невелика ділянка за містом на березі озера, садок там і гарна хатинка, а дружина вже другий рік, як ніде не працює. Вона буде просто щаслива, що я вже не диспетчер… — Голос Антуана затремтів. — Я знав, що колись так буде… Дружина буде рада… Жарт… Вони просто пожартували. Тільки мені чомусь зовсім не смішно… — і раптом підхопився, витерши сльози, бадьоро мовив: — Ходімо, Анатолію. Я вітаю тебе. Ти молодець.
На якусь мить він зупинився, стояв деякий час завмерши, мов закам’янів, і несподівано рвучко й рішуче рушив до пульта, з розмаху поклав долоню на важіль реверса, заблокувавши автоматику, а правицею відчайдушно, якось по-хлопчачому вдарив по клавішах раз і вдруге:
— Беру на себе керування рухом на сьомій, десятій та двадцять шостій магістралях! Іспит триває!
Автуанові руки напружено завмерли на клавіатурі. Поглядом він прикипів до екрана. Мить. Ще одна. Хвилина…
— Шановний Антуане Вікторовичу, повірте, ми ніякою мірою не сумнівались у вашій фаховій спроможності, — про: лунав іронічний голос з-під стелі. — Ми просто пожартували. Просимо вас пройти з Анатолієм Севастяновичем до сусідньої зали.
Антуан стримано, але переможно посміхнувся.
— Вони пожартували. Тільки мені чомусь було зовсім не смішно. — Він раптом голосно розсміявся. — Ти молодець, Анатолію. І пам’ятай, що коли починаєш боятися власної тіні, на цьому світі…
— …робити вже немає чого! — в тон йому докінчив хлопець, з почуттям зворушення та захоплення обнявши вчителя за плечі.
ЗМІСТ
Орлан Стах. Оповідання
Світячи іншим… Повість
Діти Ніколіана. Повість
“Корида”. Повість
Планета Білих Акацій. Оповідання
Не бійся власної тіні. Оповідання
