— Давно не був… Дочка захворіла…
— От бачиш… І оперуєш більше від усіх…
— Антоне, я часом думав про онейроїдний синдром… Ти як гадаєш?
Фрунов на мить замислився, його високе чоло збрижилось, очі примружились у хвилі професійного самозаглиблення.
— Ні, Василю… — Антон Фрунов читав лекції студентам, тож і перед Василем почав за звичкою здалеку: — Онейроїдний синдром — подібний до сну стан свідомості. Biq oneiros — сновидіння. Хворий схожий на просто замріяну людину. Коли до хворого заговорити, він зразу повертається в реальний світ, адекватно спілкується, але тут-таки знову занурюється у світ фантастичних переживань… Ти вже повинен відчувати, що твій випадок не має з цим нічого спільного. Йдеться взагалі не про сновидіння, а про певний стан затьмарення свідомості. Цей синдром полягає в прогресивному наростанні ілюзорних інтерпретацій. Виникає симптом двійника. В друзях вбачаються сторонні люди, а в сторонніх часто навіть рідня. В уяві хворого калейдоскопічно проносяться картини, в яких реальне, ілюзорне і галюцинаторне перебувають в нероздільній сценічній єдності. Хворий стає постійним учасником уявних переживань, подій. Фрагменти реальності сприймаються, як навмисне “підстроєні” кимось. Видається, що хтось показує йому “кадри життя”, інсценізуючи обстановку…
— Так, я це все знаю, — мовив тихо Серпан. — Але скажи, хто все це робить?
— Що робить?
— Хто показує ці кадри життя, хто інсценізує обстановку? Я сам не можу в цьому розібратися.
Антон зосереджено подивився на нього.
— Ти справді хочеш це знати?
— Хочу.
Фрунов піднявся з-за столу і підійшов до в|квуа.
— Без них… — показав поглядом у глиб двору, — такі штуки не обходяться.
— Ти про кого?
Василь теж підвівся і визирнув у вікно. В глибині двору під великою розлогою яблунею стояла якась споруда, схожа на великий човен, цілий катер, перевернутий догори оранжевим дном, біля нього поралися двоє молодих хлопців у сірих комбінезонах.
— Хто вони?
— Сказати правду?
— Безумовно…
— Але не дивуйся. І вір мені. Це марсіани.
— Оці двоє? — запитав спокійно Серпан.
— Так.
— Звідки знаєш?
— Від них же самих. Вони часто прилітають до мене. І я часто буваю на Марсі. Загалом, мушу тобі сказати — марсіан на Землі дуже багато. Ти їх бачив сотні разів, тільки не знав, що то марсіани. Або й просто не помічав нічого за своїми клопотами, за своєю байдужістю до навколишнього. Байдужі ми стаємо, Василю. Байдужі до життя. А вони молодці. Вони нас вивчають і себе разом з нами.
Антон прочинив вікно і голосно крикнув:
— Гей, Семене, Ігоре! Ходіть до хати!
Марсіани були в звичайних робочих, уже добре засмальцьованих комбінезонах.
Один з них, якого Фрунов назвав Ігорем, зайшовши в хату, зразу сів за стіл, заговорив:
— Благодатний край ваша Земля. Я тут відпочиваю і душею і тілом.
— Давно ви не прилітали, — мовив Фрунов.
— Та все клопоти домашні, марсіанські. До речі, величезна подяка тобі, Антоне, за останнього хворого. Дуже цікаві дані. Сам головний просив переказати велику подяку і ось це… — Ігор дістав з кишені товсту пачку грошей і кинув її на стіл перед Фруновим. — Велика подяка і прохання продовжувати дослідження.
Василь здивовано і навіть заздрісно подивився на ту пачку грошей.
— А тебе як звати? — спитав Ігор.
— Василь Серпан.
— Хірург?
— Так.
— О, яка приємна зустріч! На ловця і звір біжить. Ти нам потрібен. Ось твоя частка, — Ігор дістав з кишені трохи меншу пачку грошей, кинув Василеві.
— Спасибі… Це за що?
— За твого останнього… Він, власне, сам собою і не дуже цікавий, але він тридцять сьомий покійник з таким діагнозом! за час твоєї лікарської практики. Молодець. Наш головний наказав розшукати тебе і посприяти в захисті твоєї докторської дисертації. Тож не хвилюйся. Все буде гаразд.
— Ви хочете сказати, що той хлопчина помер?
— Помер, звісно. Велике спасибі.
Марсіанин голосно засміявся.
Антон нахилився до Василя і сказав утаємничено і зверхньо:
— Василю, ти вже й сам, вважай, помер. Ти ж нічого не знаєш. Ось послухай… Ти зараз лежиш у своїй рідній клініці з транссептальним інфарктом міокарда. Тобі стало погано під час операції…
— Облиш жартувати. Зараз я сиджу за столом з тобою і твоїми марсіанами.
— Ні, Василю. Це не ти сидиш… Тобі просто так видається… А насправді ти знепритомнів біля операційного столу і зараз лежиш на штучному диханні в рідній клініці. І тобі вводять морфін через кожні дві години, коли ти починаєш прокидатися… Після інфаркту хворий мусить спати. Сон — це здоров’я. Отак, Василю… Ти впав біля операційного столу, і вся бригада хірургів та анестезіологів кинулась до тебе. Доки метушилися біля тебе, хлопчик, якого ти оперував, помер… Берегти себе треба, Василю. Думав, ти вічний? А воно ні… Не так воно. Добра ти душа, Василю. Але вже тільки душа. Тіла свого вже, мабуть, ти не знайдеш. І житимеш ти на Марсі. Чи, може, підшукаєш собі красивішу і спокійнішу місцину. Ти — поетична натура. Марс тобі буде не до вподоби…
Василю раптом стало страшно. Він кинув пачкою грошей в обличчя марсіанина. Пачка розірвалася, і банкноти розлетілися по кімнаті. Тікати.
Василь Серпан метнувся до вікна, розбив грудьми подвійну шибу і випав на вулицю, але не встиг доторкнутися землі — полетів, спершу важко, надсилу, а потім легше. Набирав висоту.
“Прокинутись! Прокинутись! Треба нарешті прокинутись!”
Він летів над річкою. Відчуваючи, що бракне сил, опустився на порослий травою берег. Від води долинало несамовите жаб’яче кумкання. На березі стояв підліток з довгою вудкою в руках, ловив рибу. Повільно і безшумно Василь Серпан наблизився до нього і зупинився.
— Чому ви такі сумні? У вас щось сталося? — раптом запитав хлопець, не обертаючись.
— Звідки ти знаєш, що я сумний?
— Я відчуваю… Я вас відчуваю навіть на відстані. Ви ж мене оперували. Спасибі. Мене вже ніщо не турбує.
Хлопчина обернувся, і Василь з жахом упізнав у ньому хлопця, який лежав на операційному столі.
— Це ти?
— Так. Спасибі, лікарю. Я дуже хочу зробити вам подарунок. Я зараз спіймаю жереха. Для вас. Величезного жереха. Ось побачите…
— Пробач, хлопче… Я забув, як тебе звати…
— Ну, що ви… Байдуже… Ми з вами зараз просто рибалки…
…Марія Серпан у незвичному для неї медичному халаті, в завеликому білому ковпаці, що спадав на очі, зайшла до реанімаційної зали і злякано зупинилася. Сім ліжок, сім апаратів штучного дихання ритмічно плямкають клапанами, сім кардіомоніторів стукають у ритмі скорочення кожного із семи сердець, стукають різними голосами і малюють на своїх екранах електрокардіограми. Ті голоси зумерів були дуже схожими на багатоголосе жаб’яче кумкання.
— Де він? — запитала Марія, стримуючи сльози і вдивляючись здалеку в обличчя кожного із семи і не впізнаючи.
— Василь Андрійович третій від стіни… Біля вікна… Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд. Повинно бути гаразд…
ДІТИ НІКОЛІАНА
Повість
Ще ніхто й ніколи не міг однозначно твердити, де і з чого починається коріння зла, бо воно ховається чи не в усьому, що існує, і навіть у тому, що лише збирається існувати. Воно чатує скрізь, чекає — чи десь не спіткнеться добро? Воно чекає свого часу, щоб вилитись безборонно, як річка з берегів, і повладарювати коли й не вічно, то принаймні досхочу. Кожен, хто мислить, щомиті повинен прагнути не помилятися навіть у дрібницях, бо навіть у найкращих пориваннях, у найчистіших помислах чаяться непомітні корінчики зла. Біймося не помітити їх!”
(Дьондюранг, “Коріння болю”,
видавництво “Земля”, 2976 рік)