З іншого боку, було б ілюзорним намагання поєднати наявність цих форм колективної діяльності з будь-якою тенденцією до дисциплінованої та сталої співпраці. У дійсності матеріальна мета спільної праці у подібних випадках набагато менш важлива, ніж почуття та схильності, які змушують індивідуума або групу індивідуумів приходити на допомогу своєму сусідові або другові, які цієї допомоги потребують.
Для встановлення значення цієї спільної праці непогано було б звернути увагу на відмінність між справжньою «співпрацею» та «послужливістю» (або ж, як її називають англійці, helpfulness — корисливістю), яку дозволили виявити новітні антропологічні дослідження, після перевірки та співставлення еталонів поведінки різних народів[75]. Ця відмінність певним чином пов’язана з різницею між «змаганням» і «суперництвом», встановленою попередніми дослідженнями.
Як змагання, так і співробітництво — це види поведінки, спрямовані, хоча й по-різному, на досягнення спільної матеріальної мети: це передусім їхній взаємозв’язок із зазначеною метою, яка окремих людей або поєднує між собою, або роз’єднує. При суперництві, навпаки, так само як і при послужливості, спільна матеріальна мета має відносно другорядне значення: головним тут є шкода або користь, яку одна із сторін може принести іншій.
У суспільстві, яке має настільки індивідуалістські коріння, як наше, цілком зрозуміло, що майже завжди вирішальне значення мали прості зв’язки між людьми незалежними й, навіть більше, позбавленими будь-яких прагнень до справжньої співпраці між індивідуумами. З одного боку, угруповання людей і особисті зв’язки, навіть і хиткі, а з другого — боротьба між групами, між сім’ями, між земляцтвами призвели до того, що суспільство представляло собою дещо незграбне й аморфне. Здається, характерною особливістю бразильського життя тієї епохи була акцентована прихильність, ірраціональність, пасіонарність, а також стагнація або ж радше певна атрофія таких якостей, як порядок, дисципліна, раціональність, тобто як раз протилежне тому, що могло б підійти для суспільства, яке стало на шлях своєї політичної організації.
Впливу негрів — не просто чорношкірого населення, а передусім рабів — це суспільство не могло більш-менш серйозно протистояти. Манірна та вкрадлива насолода із давніх-давен заполонила всі царини колоніального життя. Вона відбилася навіть у літературі й мистецтві передусім починаючи від XVIII століття й епохи рококо. Смак до екзотичного, до розслабленої чуттєвості, до кокетування й флірту, до сентиментальних капризів забезпечив цій насолоді благодатний ґрунт й дозволив навіть перетнути океан й виявити себе у Лісабоні в музично-поетичних жанрах лундус і модіньяс мулата Калдаса Барбози[76]:
Пер. Л. Губарєвої
Витончена навіть у жорстокості, такої, що зневажає суспільні чесноти, зм’якшує та присипляє будь-яку по-справжньому продуктивну енергію, «мораль раба» панувала в органах управління, економіці та релігійних переконаннях тогочасної людини. Навіть процес створення світу вважався ними певною недбалістю й проявом слабкості Бога.
Успіх іншого типу колонізації, який впроваджували голландці, навпаки, міг ґрунтуватися на організації дієвої системи захисту суспільства конкістадорів від таких руйнівних принципів. Але стала б нам у пригоді подібна система? Брак гнучкості у голландців, поза сумнівом, щедро компенсувався методичним і узгодженим підприємницьким духом, працездатністю та суспільною єдністю. Тільки от той тип поселенців, який вони змогли нам запропонувати протягом усього періоду свого панування на північному сході Бразилії, був найменш придатний для країни, що створювалася. Відібрані серед усіляких авантюристів з усіх країн Європи, «втомлені від переслідування люди» прибули ні мало ні багато у пошуках незліченних статків і не планували пускати міцні коріння на цій землі.
Провал кількох колоніальних експериментів Нідерландів на американському континенті протягом XVII століття частково і, мабуть, цілком справедливо пояснювався відсутністю у метрополії причин для незадоволень, які б підштовхнули до широкомасштабної еміграції. Насправді, як зазначає історик Г.І. Прістлі[78], це фіаско було свідченням успіху голландської республіки як національного утворення[79]. Дійсно, економічні та політичні умови Об’єднаних провінцій досягли такого рівня процвітання після років боротьби за незалежність, що до офісів Вест-Індської компанії[80] у пошуку квитків зверталися лише відставні солдати, які втратили свої домівки внаслідок Тридцятирічної війни, німецькомовні біженці, яких згадує Каспар Барлеус[81], дрібні ремісники, торговці (частково євреї португальського походження), трактирники, учителя початкової школи, повії й «інший набрід», повідомляє нам дослідник історії Голландської Бразилії. До складу війська Вест-Індської компанії, яке боролося в Пернамбуку, входили головно німці, французи, англійці, ірландці та голландці[82].
Серед найвідоміших генералів цього війська слід згадати польського аристократа Кшиштофа Арцішевського[83], який був змушений залишити батьківщину через переслідування за социніанство[84] та антиєзуїтські ідеї, та німця Зиґмунда фон Шкоппа, про походження та життєвий шлях якого до сьогодні напевно нічого не відомо.
Космополітичне, рухоме, здебільшого міське населення зосереджувалося у великій кількості в Ресіфі або у тільки-но споруджуваному Мауріцштаді[85], який розростався на острові Антоніу Ваз. Цим воно передчасно прискорювало класичний розподіл між селом і містом, між землевласником і вуличним торговцем, розподіл, яким пізніше буде позначена майже вся історія Пернамбуку.
Подібний міський прогрес став новим явищем у житті Бразилії, явищем, яке допомагає краще розрізнити між собою два процеси колонізації: фламандський і португальський. У той час, коли у решті Бразилії міста залишалися бідними придатками сільських угідь, столиця Пернамбуку «жила власним коштом». Місто пишалося такими монументальними спорудами, як палаци Шонзіхт (Schoonzicht) і Фрайбург (Vrijburg). У розкішних парках зберігалися найрізноманітніші зразки місцевої флори та фауни. Саме там учені Пізо[86] та Маркґрейв[87] брали підручний матеріал для свого твору «Historia naturalis brasiliae» («Історія бразильської природи»), а Франс Пост[88] намагався перенести на полотно чудові кольори тропічної природи. Наукові та культурні інститути, всілякі допоміжні споруди та важливі політичні й адміністративні установи (достатньо зауважити, що в 1640 році в Ресіфі зібрався перший парламент на всій західній півкулі) надавали місту, де засідав уряд Нової Голландії, особливого блиску на тлі американської злиденності. Аби ця картина була повною, не вистачало лише кількох темних рис, традиційних для життя міста за всіх часів: уже у 1641 році портова зона Ресіфі, на думку деяких запеклих кальвіністів, була справжнім «кублом розпусти»[89].
Утім, не має сумніву, що неабияка старанність голландців, з якою вони створювали свою колонію, із великим складнощами долала міські стіни й не могла перенестися на сільське життя бразильського північного сходу, не втративши своєї суті та повністю не змінившись. Отже, Нова Голландія становила собою два протилежні світи, дві штучно об’єднані зони. Зусилля германських конкістадорів обмежувалося зведенням величного фасаду, який міг приховати дійсну жорстоку економічну реальність, котра їм протистояла, тільки від наївних простаків.
75
Margaret Mead,
76
Калдас Барбоза (1740—1800) — бразильський поет, спочатку робив військову кар’єру, потім став ченцем. У вищому світі Лісабона мав великий успіх як поет-імпровізатор меланхолійного спрямування.
77
Viola de Lereno: Coleção das suas cantigas, oferecidas aos seus amigos, II (Lisboa, 1826), n.º 2, p. 5 e seg.
78
Герберт Інґрем Прістлі (1875—1944) — північноамериканський історик, завідувач бібліотеки Бенкрофт у Берклі, видатний фахівець з дослідження колонізації Латинської Америки та історії Мексики, педагог.
79
Цікаво порівняти цю думку з ідеями португальського есеїста Антоніу Сержіу, котрі він висловив у передмові до книги Жілберту Фрейре «Світ, який створили португальці» (Ріо-де-Жанейро, 1940) як заклик до співвітчизників усвідомити своє колонізаторське покликання. На його думку, з давніх-давен погане функціонування будь-якої основної галузі промисловості Португалії змушувало португальців шукати на морі та закордоном тієї економічної рівноваги, якої не вистачало батьківщині. І саме в Бразилії португальці вперше знайшли сприятливе середовище для тих сільськогосподарських культур, що мають першочергове значення для підтримання життя. Такою культурою в усі віки була пшениця, а в нас у XVII столітті нею стала цукрова тростина. — Прим. авт.
Herbert I.Priestley,
80
Назва низки торговельних товариств у європейських країнах колоніальної доби (існували Голландська, Данська, Французька та Шведська Вест-Індські компанії). Основними напрямками діяльності була работоргівля, торгівля золотом, сріблом, хутром, кавою, цукровою тростиною, а також піратство.
81
Каспар Барлеус (Каспар ван Баарлє) (1584—1648) — нідерландський учений і письменник, перекладач, автор віршів латиною та голландською мовою, проповідей, історичних праць, зокрема, описів голландських колоній у Бразилії.
83
Кшиштоф Арцішевський (1592—1656) — польський шляхтич, голландський генерал і адмірал Голландської Бразилії, згодом, після повернення до Польщі, — генерал коронної артилерії Речі Посполитої.
84
Раціоналістична течія у протестантизмі, яка дістала назву від імені свого засновника італійця Фаусто Паоло Соццині (1539—1604).
85
Мауріцштад (Cidade Mauricia) — місто, засноване Йоганом Мауріціусом ван Нассау-Зигеном, який у 1637—1644 роках був генерал-губернатором голландської колонії Бразилії — штату Пернамбуку. Пізніше Мауріцштад було поглинуто містом Ресіфі, а острів Антоніу Ваз із палацом Фрайбург, про який згадує автор, став районом Санта-Антоніу міста Ресіфі.
86
Віллєм Пізо (1611—1678) — голландський лікар і натураліст, у 1637—1644 роках брав участь у бразильських дослідницьких експедиціях під керівництвом Мауріціуса ван Нассау-Зигена.
87
Ґеорг Маркґрейв (1610—1644) — німецький математик, астроном, лікар і натураліст. Разом із Пізо опублікував перші дані з географії та біології Бразилії. Заснував першу обсерваторію у Латинській Америці.
88
Франс Пост (1612—1680) — нідерландський художник епохи бароко. Його брат Пітер — архітектор і містобудівник, зокрема спроектував Мауріцштад. На запрошення Мауріціуса ван Нассау-Зигена у 1636—1644 роках перебував у Бразилії, малював пейзажі та картини побуту місцевого населення. Першим серед європейських художників писав південноамериканські краєвиди як уособлення нового раю. Ілюстрував «Історію бразильської природи».
89
Принаймні на той момент поселенці Нової Голландії особливо не відрізнялися менталітетом від населення Бразилії португальської. З давніх хронік, з листів єзуїтів та інших документів, зокрема документів, що належать до часів першого візиту Святої Інквізиції (частково вже опублікованих), відомо, яка свобода звичаїв панувала серед бразильського населення протягом перших століть колонізації. Картина, змальована Паулу Праду в його «Портреті Бразилії», є досить промовистою щодо цього. В Європі XVII століття побутувала віра в те, що за лінією екватора не існує жодних гріхів (Ultra aequinoxialem non peccari). Барлеус, який згадує вищенаведену цитату, коментує її так: «Як лінія, що ділить світ на дві півсфери, вона також відокремлює гідність від пороку». — Прим. авт.