З іншого боку, беззаперечно, після подолання початкового етапу, коли ці примітивні процеси вважалися не чим іншим, як неминучістю, нащадки німецьких або італійських поселенців зазвичай виявляли себе більш готовими, аніж португальські колоністи, до засвоєння форм інтенсивного сільського господарства, які ґрунтувалися на вдосконалених методах.
Ці спостереження ставлять нас віч-на-віч із проблемою, яка впритул торкнулася обговорюваної нами теми. Чому в Бразилії, як і в усій Латинській Америці, європейські колонізатори здебільшого відмовилися від орала на користь мотики, а не погодилися просто перейняти примітивні методи тубільців?
Протягом всієї цієї праці ми намагалися показати, що неготовність емігрантів із Піренейського півострову до сільськогосподарської праці пояснюється значною мірою подібною ситуацією. Але той факт, що європейські поселенці з інших країн усупереч усьому не виявили себе в цьому питанні прогресивнішими від іспанців і португальців, указує на те, що поруч із зазначеною вище причиною вони мали протистояти іншим вагомим чинникам. Це питання є предметом надзвичайно ретельного дослідження доктора Герберта Вільгельмі[101], яке не отримало належного резонансу, оскільки було опубліковано під час Другої світової війни[102].
У зазначеній праці доведено, що випалювання здавалося поселенцям, які оселялися посеред одвічних лісів, настільки очевидно необхідним, що їм навіть не спадало на думку згадати інші методи розорювання території. Їм здавалося, що родючість землі, розораної та розчищеної без допомоги вогню, не настільки велика, щоб компенсувати працю, затрачену на її вирубку, а перспективи вигідно продати вирубану деревину в найближчій окрузі були мінімальними.
Вільгельмі вважав подібну думку ілюзорною, оскільки економічні підстави, на які спирається той чи той метод праці, залежать не лише від витрат, необхідних на його застосування. Набагато вирішальніше значення мало б зіставлення продуктивності одного гектара, підготованого за іншими технологіями. Подібне порівняння показує, наприклад, що «урожай кукурудзи, посіяної на землі без випалювання, удвічі перевищує врожай, отриманий із ділянок, створених за допомогою вогню».
Крім того, що підпали псували родючість ґрунту, вони з легкістю винищували великі ділянки рослинності, спричиняли інші лиха, наприклад позбавляли птахів можливості влаштовувати свої гнізда. «А зникнення птахів супроводжується зникненням такого важливого чинника, як винищування всіляких шкідників. Тому в різних регіонах, де відбулося масштабне руйнування лісів, тля атакувала плантації мате, потрапляючи навіть до серцевини стовбурів і гілок, через що рослини були приречені на неминучу загибель. Також зі зменшенням площі лісів значно збільшується кількість ящірок».
Хоч би як там було, але німецькі поселенці, які за шістдесят років до того застосовували менш руйнівні методи, ніж випалювання, зрештою змушені були пристосуватися до традиційної бразильської системи, оскільки, як зазначається в одній пам’ятці тих часів, перегортаючи ґрунт, аби вирвати коріння, вони піднімають на поверхню шматочки мінералів, які заважають росту культур.
Після первинного очищення землі нічого не заважало використанню орала, про яке поселенці повинні були знати з практики, яка існувала у них на батьківщині. Але такого не сталося, за винятком дуже рідких випадків. Єдиний подібний випадок, який зміг зареєструвати Вільгельмі, стосується канадських і російських емігрантів-меннонітів німецького походження, які у період з 1927-го по 1930 рік оселились у парагвайській провінції Чако. Вони не просто приїхали з твердим наміром обробляти землю за допомогою орала, а й з суто релігійних причин були завзятими супротивниками системи випалювання. Причому настільки завзятими, що відмовилися від нагоди, яка виникла пізніше, переїхати до лісових районів бразильського штату Санта-Катаріна.
За Вільгельмі, дві причини достатньо чітко пояснюють сталість найпримітивніших методів рільництва у німецьких поселеннях на півдні Бразилії. Перша полягає в тому, що ці поселення розкидані здебільшого вздовж гірського району та розташовані на схилах пагорбів обличчям до долини. Власне, структура ділянок у подібних випадках не дозволяє використання орала. З іншого боку, частина поселенців, які оселилися на рівнині, зрештою перейшли на європейську систему обробки землі. Але не всі. Багато хто залишався й досі залишається вірним мотиці й тільки мотиці. Річ у тім (і це друга причина, яка може пояснити нам сталість примітивних процесів), що досвід кількох рільників показав, що використання орала часто виявляється непродуктивним у певних тропічних і субтропічних регіонах. Багато найпрогресивніших поселенців змушені були дорого заплатити за подібний досвід, як це сталося, наприклад, у поселенні Нуева-Херманія на півночі Парагваю, заснованому в 1887 році. Ті, хто не збанкрутів, змушені були повернутися до мотики й більше не збиралися відмовлятися від неї, оскільки були цілком переконані, що лісовий ґрунт може бути зруйнований не лише вогнем, а й оралом.
Подібні невдачі[103] не слід тлумачити як прояв інертності та збереження застарілих звичок. Це радше заклик до попереднього аналізу особливостей ґрунту кожного району, який треба здійснити, перш ніж впроваджувати покращення сільськогосподарської техніки. Зазначений вище досвід вказує лише на те, що використання орала стає шкідливим, коли леміш перегортає ґрунт на такій глибині, що ховає тонкий шар гумусу під неродючою землею, позбавленою мікроорганізмів і взагалі органічних речовин, необхідних для розвитку вирощуваних культур.
Було проведено дослідження на інших континентах задля підтвердження спостережень, здійснених Саппером[104] і Вільгельмі у тропічній Америці. Так, коли велика ткацька фабрика з Ляйпцига спробувала впроваджувати на плантаціях бавовни в Садані (Центральна Африка) сучасні методи, використовуючи для цього орала, які обробляли землю на глибині від 30 до 35 сантиметрів, відбулося негайне і катастрофічне падіння продуктивності.
Після з’ясування причини цієї невдачі почали використовувати орало тільки на поверхні ґрунту, що дало кращі результати. Як же тоді пояснити, що єзуїти у своїх місіях у Парагваї від самого початку успішно застосовували орала? Причина має полягати в тому, що орала, які до своїх американських володінь завозили іспанці, діяли зазвичай на малій глибині. Саппер повідомляє нам, що вони не надто відрізнялися від так званих ніжних орал, або taclla, або ж ніжних орал давніх кечуа, які становили собою найрозвиненіший зразок сільськогосподарської техніки доколумбової Америки[105]. Їхня перевага полягала в тому, що за однаковий проміжок часу вони дозволяли обробити ділянки вдвічі або втричі більші за розміром.
Завдяки одному описові, датованому серединою XVIII століття, ми знаємо, що грубі дерев’яні орала, які використовували в єзуїтських місіях, заглиблювались у ґрунт лише на чверть вари[106], утім, усе, що сіялося, росло дуже добре. Воно росло б іще краще й приносило б більше плодів — зауважував отець Флоріан Бауке[107], виходячи, звісно, з європейських стандартів, — якби на кшталт залізних орал вони б підрізали й перегортали землю глибше, «як це робиться на нашій німецькій батьківщині»[108].
До португальської Америки ці та багато інших здобутків технічного прогресу, якими користувалися індіанці місій, майже не доходили. Ми так і продовжували займатися сільським господарством у лісах і за рахунок лісів. У 1766 році капітан-генерал Сан-Паулу дон Луіш Антоніу ді Соуза[109] казав про тамтешніх рільників, що вони «продовжують занурюватися дедалі глибше й глибше у сельву. Отже, поселення Фрегезіа ді Кутіа, яке розташоване на відстані семі ліг (бразильська ліга дорівнює 6,66 км) від нашого міста, сьогодні вже дісталося поселення Фрегезіа ді Сорокаба, яке знаходиться на відстані двадцяти ліг від нашого міста». І все це тому, що за зразком тубільців вони тільки й уміють, що «бігти у слід сельві, знімаючи й встановлюючи свої помешкання там, де доведеться»[110].
101
Герберт Вільгельмі (1910—2003) — німецький географ, який зробив значний внесок у латиноамериканську регіональну географію, а особливо у кліматичну геоморфологію та морфогенетичну географію міст.
102
Herbert Wilhelmy, «Probleme der Urwaldkolonisation in Südamerika »,
103
Спостереження Вільгельмі можна доповнити висновками відомого американіста доктора Карла Саппера, на думку якого, інтенсивне використання плуга на теплих вологих територіях може призвести до поширення малярії. «У багатьох випадках я був свідком необхідності відкласти плуги подалі, і це допомогло покращити здоров’я самих землевласників та їхніх робітників». — Прим. авт.
Herbrt Wilhelmy,
104
Карл Теодор Саппер (1866—1945) — німецький мандрівник, фахівець з природничої історії та лінгвіст, дослідник культур і мов Центральної Америки. Протягом дванадцяти років здійснив безліч експедицій, результатом яких став великий обшир наукових робіт — від вулканології до мов Мезоамерики й археологічних досліджень культури майя.
105
Карл Саппер стверджує, що бачив у 1927 році неподалік від Куско, як використовували мотику, що заходила в ґрунт приблизно на 20-25 см. — Прим. авт.
Karl Sapper,
107
Флоріан Бауке (Пауке) (1719—1779) — сілезький і чеський місіонер-єзуїт, відомий своїми працями з тубільних традицій Південної Америки.
108
Florian Paucke, S. J.,
109
Луіш Антоніу ді Соуза, граф Прадо, маркіз Мінаш (1644—1721) — португальський генерал і капітан-генерал колонії Португалії у Бразилії.
110