3. Сільський спадок
• Скасування рабства: розподільна віха між двома епохами
• Несумісність рабської праці з буржуазною цивілізацією та сучасним капіталізмом
• Від Закону Еузебіу до кризи 1864 року. Випадок Мауа
• Патріархальні цінності та дух спільної групи
• Причини піднесення чеснот уяви та розуму
• Кайру та його ідеали
• Аристократична гідність
• Диктатура аграрних володінь
• Контраст між швидким розвитком сільських угідь і жалюгідністю міст у колоніальну добу
Структура бразильського колоніального суспільства ґрунтувалася не на міських осередках. Цей факт необхідно враховувати для чіткого розуміння умов, які прямо або опосередковано впливали на країну протягом тривалого часу після проголошення політичної незалежності та відблиски якої можна побачити й сьогодні.
Якщо, згідно з думкою, висловленою у попередньому розділі, встановлена португальцями у Бразилії цивілізація у строгому розумінні не була суто аграрною, утім, вона, поза сумнівом, мала сільське коріння. Дійсно, протягом перших століть європейської окупації життя в колонії було зосереджено навколо села: міста були їхніми простими придатками не тільки віртуально, а й фактично. З невеликим перебільшенням можна сказати, що подібна ситуація суттєво не змінилися до скасування рабства. 1888 рік став тією віхою, яка розподілила дві епохи. У національному розвитку Бразилії ця дата набуває особливого й ні з чим не зрівнянного значення.
За часів монархії ще існували багаті фазендейро-рабовласники та діти фазендейро, які отримали «вільні» професії (які здебільшого потребують отримання освіти у виші та захисту диплома) та монополізували політику країни, обираючись самі або сприяючи обранню своїх кандидатів, пануючи у парламентах, у міністерствах, узагалі на всіх керівних посадах і забезпечуючи стабільне функціонування зазначених інститутів, які перебували під їхньої беззаперечною владою.
І дійсно, настільки беззаперечною, що велика кількість представників колишнього класу сеньйорів часто могла дозволити собі розкіш заперечувати традиціоналістські течії та навіть засновувати деякі найважливіші ліберальні рухи, які вже діяли протягом всієї історії нашої країни. Певною мірою їхня діяльність сприяла успішному розвиткові матеріального прогресу, який був спрямований на руйнування традиційного стану речей і мало-помалу підривав авторитет їхнього класу та головної опори, на якій ґрунтувався цей авторитет, тобто рабської праці.
Відразу після проголошення республіки ми, як, мабуть, ніколи за такий короткий період, були охоплені лихоманкою інтенсивних реформ, які відбувалися саме у середині ХІХ століття, особливо у період з 1851-го до 1855 року. Так, у 1851 році розпочався етап повсюдного заснування акціонерних товариств. Того ж самого року було засновано Банк Бразилії, який через три роки було реорганізовано, внаслідок чого він отримав монополію у питаннях емісії грошей. У 1852 році було відкрито першу телеграфну лінію у місті Ріо-де-Жанейро. У 1853 році було засновано Сільський та іпотечний банк, який хоча й не мав привілеїв, наданих Банку Бразилії, але сплачував набагато більш «жирні» дивіденди. У 1854 році відкрився рух першою у країні залізницею протяжністю у 14,5 кілометрів від порту Мауа до станції Фрагозу. Будівництво другої ділянки залізниці, яка мала поєднати Двір зі столицею провінції Сан-Паулу, розпочалось у 1855 році.
Впровадження та поширення банківських кредитів, яких практично не існувало після ліквідації першого Банку Бразилії у 1829 році, та подальше стимулювання приватної ініціативи, прискорення та зростання кількості підприємств завдяки пришвидшенню обміну інформацією та, зрештою, впровадження сучасних транспортних засобів, які пов’язали центри аграрного виробництва з великими торговельними майданчиками Імперії, — усе це лише деякі з найважливіших наслідків зазначених подій. Не варто підкреслювати, що багатство, породжене новим типом спекуляцій, спричинених цими засобами, постійно збільшувалося не тільки поза, а й у першу чергу за рахунок традиційної сільськогосподарської діяльності. Навіть можна сказати, що тільки шлях, відкритий завдяки подібним трансформаціям, логічно міг привести до більш-менш швидкої ліквідації нашого старого сільського та колоніального спадку, тобто багатства, заснованого на застосуванні рабської праці та екстенсивного й застарілого використання земельних угідь.
Наївно було б пояснювати простим збігом у часі той факт, що період надзвичайного піднесення бізнесу, який проходив під керівництвом і на користь спекулянтів без роду та племені, відбувався безпосередньо після того, як було здійснено перший крок до скасування рабства, тобто до скасування торгівлі чорношкірими рабами.
Першим і, поза сумнівом, вирішальним і по-справжньому героїчним кроком, враховуючи складне переплетіння потужних торгових інтересів і не так інтересів, як національних уподобань і глибоко укорінених упереджень, став Закон Еузебіу ді Кейроша[111], спрямований на їхнє подолання. За допомогою британських парламентських документів Каложерас[112] зміг зібрати по-справжньому вражаючу картинку, в якій на той час переплелися опір і вперта завзятість. Неодноразово бунти, спричинені жорстокістю англійських каральних крейсерів, яким вдавалося блокувати бразильські кораблі у бразильських же портах, певним чином сприяли зміцненню суспільної думки на підтримку работоргівлі, закликаючи до патріотичних почуттів народу. До того ж не бракувало й традиційних аргументів споконвічних прихильників наявного статус-кво, які боялися нестабільного та непередбаченого майбутнього й прагнули будь-якою ціною зберегти спокій і стабільність чинних інституцій. Природно, вони вважали, що в такій новій і погано заселеній країні, як Бразилія, ввезення негрів ще протягом деякого часу було б у найгіршому разі неминучим злом, утім, значно меншим порівняно із загальним зубожінням, до якого могла б призвести нестача робочої сили.
З іншого боку, сам факт того, що найбільші статки, отримані від торгівлі рабами, були нажиті переважно португальцями, а не бразильцями, сприяв мобілізації населення проти завезення африканців і внаслідок цього на підтримку уряду, готового без вагань протистояти будь-яким нащадкам, навіть і самим численним, членам партії реставрації Бразилії. Відомо, що португалофобський націоналізм зрештою став справляти, безпосередньо або опосередковано, вагомий вплив на рух за скасування работоргівлі.
Особи, зацікавлені у работоргівлі, змогли організувати розвинену систему запобіжних заходів, які дозволяли їм відкрито займатися своєю діяльністю. Завдяки розвиткові досконалої системи прибережних сигналів і засторог, які попереджали про будь-яку небезпеку поблизу суден работорговців, а також субсидуванню заробітної платні, дачі хабарів службовцям, всебічному сприянню політичних і поліцейських переслідувань своїх супротивників вони були впевнені у своїй довічній безкарності, а також у невразливості своїх операцій. «У залежності від типу корабля, — писав Каложерас, — за 800-1000 конту вони виправляли собі бразильські або португальські документи, яких вимагали правила, з метою здійснення подорожі. Повернувшись з африканського узбережжя та висадивши людський вантаж, судно заходило з сигналом тривоги на борту. За 500 конту представник санітарної служби видавав необхідну довідку, і судно направлялося на карантин у районі Санта-Ріта, мировий суддя якого був компаньйоном порушників. Тим часом знищувалися всі ознаки перевезення рабів на судні й за 600 конту власник одержував нову санітарну довідку, в якій на цей раз підтверджувалося, що на судні все гаразд. Після цього корабель ставав на якір на звичайному причалі. Іноді судно з рабами проходило поблизу острова Раза, і доглядач маяка заходив з перевіркою: за 200 конту купувалось і його мовчання»[113].
111
Еузебіу ді Кейрош Коутінью Матозу да Камара (1812—1868) — бразильський політик і суддя. Під час перебування на посту міністра юстиції у 1848—1852 роках став автором одного з найважливіших законів імперії, згідно з яким було заборонено ввіз рабів до Бразилії (хоча він й тривав нелегально).
112
Жоан Пандіа Каложерас (1870—1934) — інженер, геолог і бразильський політик. У різні роки був міністром сільського господарства, торгівлі та промисловості, фінансів, військовим міністром. Автор робіт з історичного розвою Бразилії та зовнішньої політики імперії.
113
Pandiá Calógeras,