Не дивно, що завдяки такій підготовці зацікавленим у работоргівлі особам вдалося розвинути, насамперед після 1845 року — року, коли було ухвалено білль лорда Абердіна[114], дедалі більш прибуткову торгівлю, яка перетворила їх на справжніх фінансових магнатів Імперії. Можна легко підрахувати, який серйозний удар завдав Закон Еузебіу ді Кейроша, беручи до уваги той факт, що у зазначеному вище 1845 році загальна кількість завезених негрів становила 19 363 осіб, у 1846 — 50 352 осіб, у 1847 — 56 172, у 1848 — 69 тисяч осіб, у 1849 — 54 тисячі й у 1850 — 23 тисячі. Проте різке падіння, що відбулося в останньому році, було результатом не тільки ухвалення Закону Еузебіу ді Кейроша від 4 вересня, а й інтенсифікації каральної діяльності англійців щодо работорговців.
Ефективність ужитих заходів підкреслює той факт, що вже в 1851 році до країни було завезено лише 3287 негрів, а в 1852-му — сімсот. Після цього відмічалися лише одиничні випадки, наприклад, у Серіньянем, штат Пернамбуку, або у Сан-Матеус, штаті Ешпіріту-Санту, в результаті яких влада затримала понад п’ятисот африканців.
Зникнення работоргівлі, яка стала основою деяких найбільших і найміцніших статків тогочасної Бразилії, повинно було вивільнити капітали, що раніше були задіяні у работоргівлі. У деяких світлих голів з’явилася ідея якось зацікавити їхніх власників вкладати гроші в інші галузі бізнесу. Власне, заснування Банку Бразилії у 1851 році, здається, було пов’язано з добре продуманим планом використання цих ресурсів у межах великої кредитної установи. Автор ініціативи Мауа[115] через тридцять років потому напише у своїй «Заяві кредиторам»: «Я зі жвавим інтересом спостерігав за розв’язанням цієї складної проблеми. Я зрозумів, що контрабанда не могла відродитися з тих пір, як “національна воля” встала на бік міністерства, яке ухвалило рішення про скасування работоргівлі. Об’єднати капітали, які безперебійно надходили від нелегальної торгівлі, та змусити направити їх до центру, де вони могли б підживлювати виробничі сили країни, — такою була думка, яка зародилася в моєму мозку, коли я переконався в остаточності та невідворотності того факту»[116].
Тож можна сказати, що на згарищі работоргівлі мала повстати безпрецедентна у нашій торговельній історії ера. Графік цього раптового перетворення можна представити у вигляді цифр, які наочно свідчать про стан зовнішньої торгівлі Імперії. До 1850 року бразильський імпорт ніколи не сягав суми в 60 тисяч конту на рік. У свою чергу протягом 1850/51 фінансового року відбувся різкий стрибок до 76 918 конту, а в 1851/52 — до 92 860 конту. Починаючи відтоді й до 1864 року спостерігалися певні спади, які, утім, не позначилися на загальній тенденції до поступового збільшення у кількісному та якісному вимірі[117][118].
Жага збагачення, яка підживлювалася легкістю, з якою можна було отримати кредити, вразила всі класи й перетворилася на одну з найпомітніших характерних рис періоду «процвітання». Цей процес став чимось новим у країні, де власність досі пов’язували з володінням конкретним майном, а не з чимось настільки безособовим, як-от банківський білет або акція якоїсь компанії. Фазендейро, занурені у борги через постійні поїздки до великих міст, де вони купляли собі рабів, з недовірою ставилися до нових засобів, які, обіцяючи миттєво вилікувати хвороби, приховували у собі постійну загрозу підриву їхнього авторитету та престижу. У Сан-Паулу проект створення сільського й іпотечного банку навіть викликав чутки щодо соціалізму. Річ у тім, що соціалісти, як виголошував один із депутатів Провінціальної асамблеї, будучи «ворогами нерухомого майна, згадали про це як про засіб перетворення такого майна на капітали...»[119].
Нестримному оптимізмові тих, хто за режиму необмеженої свободи кредитування досягали швидкого збагачення, протистояли розгубленість і незадоволення тих, кого якнайбільше зачепили негативні наслідки заборони работоргівлі. У документі, який цитує Набуку[120], простежується цей виразний крик консервативно налаштованої душі через появу нових звичаїв, породжених спекулятивною лихоманкою: «Раніше у нас були добрі негри з африканського узбережжя, на їхнє та на наше щастя, всупереч порочній філантропії британців, які лицемірно й тупо плачуть над долею наших щасливих рабів, позабувши про свою власну домівку, де дозволяють померти від голоду бідолашному білому братові, рабу, що залишився без господаря, який міг би пожаліти та поспівчувати йому, виставляючи на посміховисько справжню філантропію. Колись добрі негри з африканського узбережжя жили, щоб обробляти наші родючі поля. Навіщо нам усі прикраси з вулиці Оувідор, сукні за один конту та п’ятсот тисяч реалів для наших дружин, апельсини по чотири монети за штуку — і це в країні, де вони ростуть самі по собі, — за кукурудзу та рис і майже за все, що потрібно для підтримки людського життя, якщо воно іноземне; навіщо, зрештою, сумнівні наміри, що не мають жодного стосунку до здорових сил країни, які порушують суспільні відносини, розхитують систему праці, — навіщо все це, якщо внаслідок ми отримали дефіцит та підвищення цін на всі продукти харчування»[121].
Власне, нестабільність нових статків, які перетворювалися на ніщо за найменшого подуву вітерцю, давала вагомі підстави для ностальгії за сільською та патріархальною Бразилією. Це були два різних світи, які ворогували одне з одним із дедалі зростаючою злобою, дві ментальності, які протистояли одна одній як раціональне протистоїть традиційному, абстрактне — конкретному та чуттєвому, містянин і космополіт протистоїть селянину або члену релігійної общини. Здається, що наявність подібних конфліктів свідчить про незрілість і неготовність Бразилії работорговців до перетворень, які могли б докорінно змінити її обличчя. Зі скасуванням работоргівлі був зроблений насправді перший крок до руйнування перепон на шляху до остаточної перемоги міських торговців і спекулянтів, але розпочата у 1850 році справа остаточно завершиться лише у 1888 році. Протягом цього сорокалітнього відтинку опір будуть чинити не лише відверті ретрогради, представлені заскнілими прибічниками работоргівлі, а й тими силами, які прагнули відновлення рівноваги, що опинилася під загрозою. Хіба можна очікувати глибоких перетворень у країні, де зберігалися традиційні підґрунтя саме тієї ситуації, яку намагалися трансформувати? Доки залишалися недоторканими й, попри все, потужними успадковані від колоніальної доби економічні та соціальні механізми, утілені здебільшого у великих латифундіях, де використовувалася рабська праця, навіть найсміливіші перетворення залишалися поверхневими та штучними.
У цьому сенсі можна сказати, що надзвичайно ненависний Закон Ферраза[122] від 22 серпня 1860 року, «шедевр тиску в кредитній політиці», як його називали за тих часів, являв собою не що інше, як заклик до реальності. Він не спричинив, а лише прискорив жахливу торгову кризу 1864 року, першу кризу, зареєстровану в Бразильській імперії, походження якої не пов’язано ані з внутрішніми заворушеннями, ані з впливом міжнародних чинників. Ця криза була природною розв’язкою вкрай нестерпної ситуації, породженої амбіціями одягнути країну, яка досі перебувала під тиском рабовласницької економіки, у сучасне вбрання великої буржуазної демократії.
Певним чином комерційні невдачі ініціативи Мауа також красномовно вказують на докорінну несумісність між трибом життя, запозиченим у більш соціально розвинених країн, з одного боку, та патріархальністю й індивідуалізмом, укоріненими поміж нами завдяки багатовіковій традиції. Чимало з великих прогресивних ініціатив, висунутих Ірінеу Еванжелістою Соузою, бароном і віконтом Мауа, могли б бути не просто прийнятними, а й бажаними, якби не ставили під сумнів ці священні еталони. Утім, не завжди можна було уникнути зіткнень, і тоді толерантність дуже легко перетворювалася на недовіру, а недовіра — на палке протистояння.
114
Джордж Гамільтон-Гордон Абердін (1784—1860) — англійський політичний діяч, один з лідерів партії торі. За різних часів — міністр закордонних справ і прем’єр-міністр Великої Британії. Автор Конвенції між королевою Британії та імператором Бразилії з регулювання й остаточної ліквідації африканської работоргівлі. Конвенція давала право англійському флотові обшукувати будь-яке бразильське судно й у разі наявності рабів арештовувати та притягувати посадових осіб до відповідальності у британських судах. Конвенція викликала обурення у Бразилії як така, що порушувала вільний ринок і перешкоджала зростанню Бразилії як провідної світової держави.
115
Іринеу Еванжеліста ді Соуза, барон і віконт ді Мауа (1813—1889) — бразильський промисловець, банкір і судновласник, один із власників Банку Бразилії. Засновник першого металургійного заводу та першої судноверфі у країні, першої залізниці та пароплавства на Амазонці. Проклав перший телеграфний кабель до Європи, запровадив газове освітлення у столиці. Один із головних супротивників рабства та работоргівлі у Бразилії.
117
Звертаючи увагу на значне зростання у сфері торгівлі в Ріо-де-Жанейро після заборони торгівлі людьми, Феррейра Суареш зазначає, що у звітні роки 1850/51 та 1851/52 загальна сума імпорту перевищила дані за попередні 1848/49 та 1849/50 звітні роки на 59 043 конту. Те ж саме, хоча й у меншому масштабі, сталося з експортом, який виріс в загальному підсумку на 11 498 конту. — Прим. авт.
118
Sebastiao Ferreira Soares,
119
120
Жоакін Ауреліо Баррето Набуку ді Араужу (1849—1910) — бразильський письменник, державний діяч і лідер аболіціоністського руху в Бразилії.
122
Закон Сілви Ферраза 1860 року, підтриманий імператорським урядом, жорстко регулював діяльність банків та дозволив знизити імпортні мита на ввіз обладнання, інструментів і двигунів до Бразилії, що усунуло монополію та завдало нищівного удару по фінансовій імперії барона Мауа й призвело до збанкрутіння останнього.