Під кутом зору запеклої критики Мауа, який, підтримавши у 1872 році Міністерство економіки, поставив свої «інтереси торговця» вище партійної лояльності, позиція, яку уособлював ліберал Сілвейра Мартінс[123], була по-справжньому позицією консерватора та традиціоналіста у найширшому сенсі цих слів. Думка про те, що особа, яка входить до лав певної політичної партії, через сам факт членства в ній бере на себе зобов’язання, яких не може позбавитися, не зрадивши, дуже чітко вписується у певне коло ідей і принципів, які дедалі знецінювалися мірою зростання й піднесення міської буржуазії. Згідно з цією концепцією, партійні фракції будуються на зразок родин, насамперед родин патріархального типу, де родинні та приватні зв’язки, які об’єднують главу сім’ї з його нащадками, ближніми та далекими родичами, не враховуючи двірню й усіляких нахлібників, повинні переважати над усіма іншими зв’язками. Отже, вони утворюють неділиме ціле, члени якого пов’язані одне з одним почуттями й обов’язками, а не інтересами чи ідеями.
Нерозуміння, які висловлювалися багатьма іноземцями, котрі стикалися з деякими особливостями нашого політичного механізму, безсумнівно, спричинені фундаментальною несумісністю, яка, незважаючи на багато протилежних свідчень, існувала між цими системами та системами, на яких ґрунтувалося життя інших країн, значною мірою позначених плодами Промислової революції, зокрема англосаксонських. Один із зазначених вище іноземців принаймні зміг зрозуміти справжні мотиви цієї розбіжності. «У Бразилії, — писав у 1885 році американський натураліст Герберт Сміт[124], — майже на рівні універсального закону панує думка про те, що для людини ганебно залишити лави своєї партії. Ті, хто так робить, засуджуються як зрадники. — І додає: — Гаразд, цей принцип відданості сам по собі добрий, але він погано застосовується. Людина вчиняє кепсько, коли зраджує родича, друга, благородну справу. Але не обов’язково буде погано, якщо вона залишить якусь політичну партію: інколи негоже як раз чіплятися за членство в її лавах»[125].
Витоки цього духу партійної єдності можна побачити у тих самих аристократичних чеснотах або претензіях, які були традиційним атрибутом нашого класу сільських патриціїв: бразильських цукрових баронів, і не тільки їх, а й вільних селян, здольників чи орендарів, котрі наприкінці XVIII століття, за словами очевидця, який, безсумнівно, виражав загальну думку, становили організм, «настільки шляхетний за своєю природою, що в жодній іншій країні неможливо зустріти нічого, подібного йому»[126]. Завдяки міцності своїх устоїв, вони вважалися справжнім підмурком багатства й влади в колонії, справжніми двигунами виробництва, торгівлі, судноплавства, а також усіх мистецтв і ремесел.
На селі авторитет землевласника був беззаперечним. Усе робилося згідно з його волею, яка часто була примхливою й деспотичною. Цукрова плантація разом із маєтком була цілим і за можливості самодостатнім організмом. На її території розташовувалася каплиця, в якій відправляли службу. Там само була початкова школа, де вчитель обтісував дітвору. Щоденне харчування поселенців нічим не відрізнялося від того, чим господарі частували своїх гостей і складалося з того, що вирощувалося на плантації чи здобувалося на полюванні та риболовлі на тій самій території. Також на території маєтку розташовувалася лісопилка, де майстрували меблі, інструменти для плантації, а також готували деревину для будівництва домів. Ці лісопилки привернули увагу мандрівника Толленаре[127] їхньою «досконалою роботою». Навіть сьогодні у певних регіонах, насамперед на північному сході, за словами пана Жилберту Фрейре[128], «комоди, лавки, шафи, які виробляються в маєтках, вирізняються якимось надзвичайним селянським духом і специфічним геральдичним виглядом»[129].
Брат Вісенте ду Салвадор[130] зберіг для нас цікавий анекдот про цю особливу автаркію бразильських аграрних володінь, в якому йдеться про єпископа домініканського ордену з Тукуми, котрий відвідав ці краї на прохання іспанського королівського двору часів правління Філіпа[131]. Цей прелат, великий канонік, людина здорового глузду й мирного характеру, помітив, що коли він наказував купити на обід одне курча, чотири яйця й одну рибу, йому нічого не приносили, тому що не могли їх знайти ані на площі, ані в м’ясній лавці. А коли він просив усе це в приватних домівках, йому негайно їх доставляли. «Тоді сказав єпископ: дійсно, у цій країні все навиворіт, бо сама по собі вона не республіка, а кожна окрема домівка — республіка». «Так і є, — коментує брат Вісенте, сучасник тих подій, — хоча будинки багатих людей (навіть і чужим коштом, оскільки в багатьох все, що вони мають, під заставою) забезпечені всім необхідним, тому що їм належать раби, рибалки та мисливці, котрі приносять їм м’ясо й рибу, бочки вина й олії, які вони гуртом скуповують по селах, у продажу всього цього дуже часто не знайдеш»[132].
У 1735 році в Мараньяні губернатор скаржився, що люди живуть не громадою, а одноосібно, тому будинок кожного окремого мешканця або окремого князька є справжньою республікою, оскільки в їхньому маєтку мешкають каменярі, теслярі, перукарі, майстер з кровопускання, рибалка тощо[133]. Із незначними змінами подібна ситуація тривала й після проголошення незалежності. Нам відомо, що за часів кавового буму в провінції Ріо-де-Жанейро вистачало сільських мешканців, які похвалялися тим, що купують лише залізо, сіль, порох і дріб, бо все інше їм із лишком надають їхні власні землі.
На селі переважали родини, організовані згідно з положеннями старого канонічного римського права, які існували на Піренейському півострові протягом багатьох поколінь, становлячи основу та осердя будь-якої спільноти. Раби, які працювали на плантаціях і в будинках, і не тільки раби, а й наймані працівники, розширювали це родинне коло та разом із цим сприяли зростанню необмеженої влади батька-патріарха. У подібному сімейному колі під будь-яким кутом зору можна побачити певну модель античності, в якій навіть власне слово «родина», яке походить від латинського famulus, тісно пов’язане із ідеєю рабства, де навіть діти навряд чи можуть вважатися повністю вільними — liberi — від величезного тіла, яке цілком підпорядковується патріархові.
Серед різних аспектів буття бразильського колоніального суспільства саме хатнє сімейне життя якнайменше наражалося на той руйнівний вплив, який атакував його з усіх боків. Завжди занурена у себе, не здатна піддаватися жодному зовнішньому тиску, сімейна спільнота трималася невразливою до будь-яких обмежень чи розхитування. У своїй безпечній ізоляції родина могла зневажати будь-який верховний принцип, який міг би похитнути або придушити її.
У подібному середовищі батьківська влада потенційно необмежена, і не існує багато гальм, які могли б пом’якшити її тиранію. Нерідко спостерігалися такі випадки, як у родині Бернарду Вієйри ді Мелу, який, запідозривши невістку в подружній зраді, присудив її до смерті на сімейній раді та наказав виконати вирок. При цьому правосуддя не зробило жодного кроку, аби запобігти вбивству або покарати винного, незважаючи на розголос, який надав цій справі сам злочинець.
Отже, родинний осередок перетворюється на настільки могутнє та вимогливе угруповання, що його тінь переслідує людей, навіть коли вони перебувають далеко від сімейного вогнища. Домашнє та приватне завжди переважає тут над державним. Ностальгія за подібною компактною організацією, єдиною й непохитною, де за найважливіші визнаються родинні й приватні цінності, не могла не позначатися на бразильському суспільстві, на бразильському громадському житті, на всіх сферах діяльності в Бразилії. Являючи собою, як було зазначено вище, єдиний прошарок, де принцип авторитету є беззаперечним, колоніальна родина породжувала найприроднішу ідею влади, поваги, покірності та згуртованості між людьми. У результаті в усіх аспектах суспільного життя переважали почуття, властиві домашній спільноті, яка за своєю природою є індивідуалістичною та аполітичною, відбувалося захоплення громадської сфери сферою приватною, захоплення держави родиною.
123
Ґаспар да Сілвейра Мартінс (1835—1901) — бразильський політик і суддя, міністр фінансів, сенатор Імперії Бразилії у 1880—1889 роках.
124
Герберт Гантинґтон Сміт (1851—1919) — американський дослідник флори та фауни Бразилії, автор книги «Бразилія, Амазонка та узбережжя», 1879 рік.
126
Різниця між «вільними» і «повинними» рільниками полягала в тому, що перші працювали на власній чи орендованій землі, без зобов’язання надавати вирощену тростину якомусь конкретному цукровому заводові, тоді як другі працювали на землях цукрового заводу і, відповідно, зобов’язувалися працювати на нього. — Прим. авт.
«Discurso Preliminar, Histórico, Introdutivo, com Natureza de Descrição Econômica da Cidade de Bahia»,
127
Луї-Франсуа Толленаре (1780—1853) — священник, мандрівник і дослідник, відомий своєю книжкою «Нотатки домініканця під час перебування у Португалії та Бразилії у роки 1816, 1817 та 1818».
128
Жилберту Фрейре ді Меллу (1900—1987) — бразильський соціолог, антрополог, історик, письменник, художник, журналіст і конгресмен. Автор концепції «расової демократії», що постулює відсутність расизму та расової дискримінації у бразильському суспільстві. Його дослідження вважаються класикою сучасної культурної антропології та соціальної історії.
129
Gilberto Freyre, «A Cultura da Cana no Nordeste. Aspectos de seu desenvolvimento histórico»,
(Recife, 1925), p. 158.
130
Вісенте ду Салвадор (Вісенте Родрігес Палья; 1564—1635) — францисканський місіонер у Португальській колонії Бразилії, автор першої історії країни, якого називають «батьком бразильської історії».
131
Мається на увазі Філіп III Благочестивий, король Іспанії, Португалії та Алгарве (під ім’ям Філіпа II; 1578—1621), правив у 1598—1621 роках, через свою недалекоглядну політику сприяв занепаду Іспанії, росту зовнішнього боргу та зубожінню населення.
133
Melo Morais,