Цей суворий патерналізм — єдине, що можна було очікувати від найрадикальнішої опозиції, яка підживлювалася вже не ідеями Великої французької революції, ідеями цих опіополітиків, як їх уїдливо називає сам Сілва Лішбоа[140], а принципами, якими керувалися американці під час заснування та розбудови своєї великої республіки. Чи не одним із них був Джеймс Медісон[141], який наголошував на безсиллі моральних і релігійних мотивів при усуненні обставин, що спричинюють розбрат поміж громадян, а за головну мету уряду визначав ту, яка становила собою глибинну його природу, — необхідність контроля й узгодження протилежних економічних інтересів?[142]
У Бразилії достоїнство, яким наділена влада та урядові інститути, здавалося, не могло примиритись із занадто великим значенням, яке надавалося суто матеріальним апетитам, які за найпоширенішими переконаннями вважалися другорядними та мерзенними. Аби привернути до них пошану людей було необхідно створювати урядові інститути на принципах, освячених протягом тривалого часу традиціями та суспільною думкою. Навіть Іполіту да Кошта[143] не наважувався захищати деякі зі своїх найсміливіших переконань, не спробувавши навісити на них печатку давнини та традиції. Саме через це згадали про такий документ із досить сумнівною історією, як відомі Протоколи кортесів Ламегу[144], згідно з якими королівська влада поставала з договору, укладеному між першим монархом Португалії та народом[145], аби облагородити та надати португальського коріння принципу суспільного договору, ненависному всім реакціонерам тієї епохи.
Дійсно, традиціоналісти та «іконоборці» рухались однією і тією самою орбітою. І ті, і ті виявили себе відданими хранителями колоніальної спадщини, а відмінності, які розрізняли їх, були формальними й поверхневими. Можна сказати, що, власне, революція 1817 року в Пернамбуку хоча й була навіяна «французькими ідеями», все ж таки значною мірою являла собою нову форму вікової боротьби місцевого населення з чужинцями, власника земельних угідь із вуличним торговцем. Якби ця революція перемогла, мало ймовірно, що вона породила б яку-небудь по-справжньому суттєву трансформацію політико-економічної структури Бразилії. Ми добре знаємо, що багато хто з провідників цього руху дійсно належали до так званої земельної аристократії, і не існує жодних указівок на те, що вони були готові прийняти всі наслідки революції й розстатися зі споконвічними привілеями. Заява, з якою Антоніу Карлус[146] звертався до juizes da alcada (суддів апеляційного суду) Баії, виправдовуючи свою участь у повстанні, не може точно передати його переконання, оскільки її метою було завоювати прихильність суддів. У будь-якому разі важко заперечувати наявність певної щирості в документі, в якому він висловлює своє рішуче неприйняття прагнення (нехай і суто теоретичного) революції, метою якої було скасування всіх соціальних бар’єрів, зрівнюючи його самого й інших представників вищого класу з найнижчими прошарками населення. Або ж, повторюючи його власні слова, неприйняття «системи, яка, позбавивши мене належності до аристократії, зрівняє мене з покидьками суспільства та бидлом усіх мастей і зрубає на кореню мої обґрунтовані сподівання на подальший прогрес і добробут»[147].
Відверто кажучи, ідеї, які народилися у 1817 році, не вмерли й після отримання політичної незалежності країни. Згадуючи 1847 рік та революцію Прайера[148], коли люди вели справедливу, хоча й нерезультативну боротьбу проти гнітючого домінування деяких родин латифундистів у Пернамбуку, Набуку ді Араужу зміг мудро зазначити, що небезпечний антисоціальний дух, який утілювали ці родини, був пороком, «породженим застарілою організацією, яку наші революції та наша цивілізація так і не змогли подолати. — І відразу додає: — Ви підносите до небес ці благородні ідеї, аби здобути популярність і перемогти, але пізніше на практиці ви поважаєте та захищаєте власний феодалізм, борючись лише з феодалізмом ваших ворогів. Ви поділили провінцію на завойовників і завойованих. Ваші зусилля були спрямовані на те, щоб дати своїм те, у чому ви відмовляли іншим. Ви породжуєте й розбурхуєте тільки пагубні, реакційні почуття. Ви діяли з одіозною запеклістю й огидністю банди, а не з патріотизмом і обачливістю, притаманними політичній партії»[149].
Цей суто зовнішній, не глибинний характер багатьох заворушень, які відбулися протягом кількох років перед і після проголошення незалежності, показує, з якими труднощами долалися кордони, встановлені у нашому політичному житті деякими специфічними умовами, породженими португальською колонізацією. Один із наслідків майже вимушеного процвітання певної частини міської буржуазії Бразилії полягає в тому, що деякі характерні риси, притаманні доти сільській аристократії, стали спільними для всіх класів як ідеальний стандарт поведінки. Перетворившись на еталон протягом тривалих років життя у сільській місцевості, менталітет мешканців маєтку заполонив міста й охопив представників усіх професій без винятку, у тому числі самих непрестижних. Досить цікавим є випадок, свідком якого став Джон Луккок[150] у Ріо-де-Жанейро, коли простий ремісник теслярської майстерні одягався на кшталт ідальго, у трикутний капелюх і черевики з пряжкою, та відмовлявся власноруч налаштовувати обладнання майстерні, доручаючи зробити це негрові[151].
Багато з цих помічених іще з давніх часів труднощів у функціонуванні державних установ Бразилії, безсумнівно, можна пояснити тими самими причинами. У країні, яка протягом більшої частини свого існування була землею господарів і рабів, де торгівля була зосереджена у руках амбітних чужинців, які прагнули багатства та статусу, було неможливо відшукати багато представників середнього класу, придатних для державної служби.
Ці умови стають іще зрозумілішими, якщо взяти до уваги той факт, що у Бразилії, як і в більшості країн з нещодавнім колоніальним минулим, майже не існувало осередків, мешканці яких були б посередниками між містами та сільськими угіддями, займаючись при цьому виробництвом товарів на вивіз. Це твердження передусім справедливо для Бразилії та й всієї Латинської Америки, де стабільність сільськогосподарського виробництва завжди напряму й винятково залежала від природної родючості землі. Насамперед там, де виснаження оброблюваних земель обумовлювало часті перенесення сільських населених пунктів і появи на їхніх місцях великих неродючих пустищ або розсіяного й неприв’язаного до землі населення[152][153].
У результаті різниця між міським центром і «фазендою» у Бразилії та, можна сказати, й у всій Америці цілковито відповідає класичній і типовій європейській різниці між містом і селом. За винятком дуже рідких випадків, власне, слово «село» у його найпоширенішому значенні, так само як і слово «селянин», яке позначає людину, укорінену в своєму рідному домі протягом незліченних поколінь, не відповідає реаліям Нового Світу[154]. Саме тому із зростанням міських центрів процес поглинання сільського населення зустрічає тут менше опору, ніж, наприклад, в європейських країнах, якщо тільки неподалік не існує цілинних земель, які треба розчистити та розорати.
У цьому розділі ми намагалися показати, як, принаймні на початковому етапі, цей процес у дійсності відповідав традиційній залежності, в якій опинилися міста щодо великих сільських господарств. За відсутності незалежної міської буржуазії кандидати на знову створені посади набиралися зазвичай з-поміж тих самих колишніх великих землевласників, носіїв притаманної цьому класові ментальності та переконань. Тому вся адміністративна верхівка у країні протягом доби імперії та навіть пізніше, вже за часів республіканського ладу, складалася з людей, тісно пов’язаних зі старою системою великої земельної власності.
140
José da Silva Lisboa,
141
Джеймс Медісон молодший (1751—1836) — 4-й президент США (1809—1817), «батько американської Конституції». Про перипетії життя, політичної діяльності та боротьби докладніше див.: Еліс Дж. Брати-засновники: Революційне покоління. — К.: Ніка-Центр, 2014. — 296 с.
142
Apud Charles A. Beard,
143
Іполіту Жозе да Кошта Перейра Фуртадо де Мендоса (1774—1823) — бразильський журналіст і дипломат, уважається «батьком бразильської преси».
144
Протоколи кортесів Ламегу — копія документа XII ст., історичність якого піддається сумнівам багатьма дослідниками, начебто знайдена в цистерціанському монастирі у Ламегу. Документи описують зустріч кортесів, дворянства, духівництва, прокурорів і заможного люду з королем Афонсу Енрікесом, під час якої були вироблені й зафіксовані правила престолонаслідування, управління та незалежності Португалії.
145
«Paralelo da Constituição Portuguesa com a Inglesa»,
146
Антоніу Карлус Рібейру ді Андрада-і-Сілва Мачадо (1773—1845) — суддя і бразильський політик, непримиренний борець проти деспотії. За участь у революції 1817 року в Пернамбуку був ув’язнений протягом чотирьох років, у той час як багатьох інших її лідерів було страчено.
147
Dr. Francisco Muniz Tavares,
148
Революція Прайера, відома також як Прибережне повстання, охопила бразильський регіон Пернамбуку й тривала від 1848-го до 1849 року. Розпочалася під впливом європейських революцій через нерозв’язні конфлікти, що залишилися від часів Регентства та місцевого спротиву консолідації Бразильської імперії. Рух очолили радикальні члени Ліберальної партії Пернамбуку проти консерваторів при владі. Головні події відбувалися біля редакції журналу «Diário Novo», що знаходилася на вулиці Прайя (Портовій) у столиці Пернамбуку Ресіфі. Свою назву революція отримала від назви цієї вулиці.
150
Джон Луккок (1770—1826) англійський дослідник, негоціант і винахідник, автор книжки «Notes on Rio de Janeiro and the southern parts of Brazil taken during a residence of ten years in that country, from 1808—1818» (1820 р.) (Опис Ріо-де-Жанейро та південної частини Бразилії, зроблений протягом десяти років проживання у цій країні з 1808-го по 1818 рік).
151
John Luccock,
152
Детально вивчивши справу, американський географ Престон Джеймс дійшов висновку, що на території всієї Латинської Америки існує лише чотири чітко визначені зони з дійсно експансивним заселенням, тобто зони, де після зайняття нових територій, не відбувається зменшення кількості місцевого населення, а саме: плоскогір’я Республіки Коста-Ріка; Антіохійське плоскогір’я в Колумбії; центральна частина Чилі і три штати на півдні Бразилії. — Прим. авт.
154
Leopold von Wiese, «Ländliche Siedlungen»,