Ці умови викликані одним досить реальним й відчутним чинником, який переважав протягом усього колоніального періоду. Тривалий час, певним чином до прибуття португальського королівського двору до Ріо-де-Жанейро, ми являли собою певну структуру sui generis[155] навіть порівняно з іншими американськими країнами, де економічне життя, як і в Бразилії, майже повністю спиралося на рабську працю.
У всьому світі та за всіх часів спостерігалося зовсім протилежне: міста процвітали за рахунок центрів сільськогосподарського виробництва. Без постійного зростання міст і формування нових класів, не пов’язаних із селом, земля поступово концентрувалася в руках представників цих класів, які, як правило, мешкають у містах і споживають продукцію, вироблену сільськими працівниками, не віддаючи, проте, останнім грошовий еквівалент за те, що вони одержують[156].
Якщо не зовсім точним є твердження про те, що в Бразилії ми бачимо протилежний бік медалі, так це тому, що зростання наших міст протягом усього колоніального періоду було хитким і відносним. Проте слід пам’ятати про той значущий чинник, що в зазначений період бразильські міста ніколи так і не позбавилися потужної диктатури латифундій. Важливо наголосити на цьому фактові, оскільки він допомагає визначити власний характер наших колоніальних міст. Найвищі посади в них дійсно завжди посідали володарі землі. Спільними для всієї нашої колоніальної історії є скарги комерсантів — мешканців міст на потужну монополію латифундистів у муніципальних радах. Намагання торговців рівнятись із землевласниками вважалося недоречним і, зрештою, було розкритиковане як абсурдне не ким іншими, як лісабонськими кортесами, оскільки титул власника великої цукрової плантації, зазначає автор літопису, міг вважатися настільки ж високим, як і аристократичні титули грандів португальського королівства.
Тому не дивно, що вони були практично єдиними справжніми «громадянами» колонії, де виникла ситуація, притаманна скоріше класичній античності, якої Європа — навіть середньовічна — ніколи не переживала. Типовий громадянин класичної античності завжди від самого початку був людиною, яка споживала продукцію власної землі, оброблюваної його рабами. Він майже ніколи не мешкав за містом. У деяких місцях Середземномор’я, наприклад на Сицилії, як зазначає Макс Вебер[157], сільськогосподарські робітники за жодних умов не проживали поза міськими стінами через невпевненість і крайню небезпеку, на яку вони постійно наражалися у сільських угіддях. А римські «вілли» були насамперед розкішними спорудами, які слугували не для постійного проживання їхніх власників, а для відпочинку[158].
У колоніальній Бразилії господарі, навпаки, зазвичай проживали на території своїх земельних угідь. Вони наїжджували до міських центрів лише з метою відвідування свят і урочистостей. У містах мешкали деякі співробітники адміністративних органів, ремісники й усілякі торговці. Бідність мешканців Піратінінги у XVII столітті описує отець Хусто Мансілья ван Сурк у листі до керівника Ордену єзуїтів, присвяченому нападу на Гуайру, поселення індіанців, навернених до християнства. У цьому документі причини бідності Піратінінги пояснюються постійною відсутністю мешканців, «оскільки за винятком 3 або 4 головних свят дуже мало чоловіків або жінок знаходяться тут. Майже завжди вони або в своїх маєтках, або шукають індіанців по лісах і полях, де останні проводять своє життя». Як повідомляє Капістрану ді Абреу[159], в Баії, адміністративному центрі країни більшої частини колоніальної доби, будинки були зачинені майже цілий рік і заповнювалися мешканцями лише під час офіційних свят. «Місто, — каже він, — виходило зі сплячки лише кілька разів на рік. Ґабріел Суареш розповідає про одну охайну площу, на якій у призначений день проводилися бої биків. Регулярно проходили церковні свята з відповідними ходами та виставами й співами просто неба. У церквах давали комедії, і трохи прибравшись і причепурившись, як каже один із очевидців, можна було навіть сісти на вівтар. У таку пору обезлюднювали плантації, можна було виставляти напоказ свою розкіш, причому це могла собі дозволити не тільки одна стать, як сьогодні...»[160]. В іншому місці, розповідаючи знову-таки про місто Салвадор, але XVI сторіччя, той самий історик зазначає: «[...] вишукане місто з будинками без мешканців, оскільки власники більшість часу проводили у своїх заміських маєтках і відвідували місто лише під час свят. Міське населення складалося з ремісників, які займалися своїми справами, торговців, юристів, економістів, військових, які вимушені були там постійно проживати»[161].
Згідно з іншими свідченнями, ідентична ситуація спостерігалася в переважній більшості міст і селищ колонії. Траплялося так, що власники часто недбало ставилися до своїх міських помешкань, із завзятістю й старанністю доглядаючи за заміським житлом, де перебувала переважна частина їхнього майна та предметів розкоші та де вони могли з помпезною величчю приймати гостей і відвідувачів. Як у Флоренції доби Відродження, де, за словами Джованні Віллані[162], «вілли» багатих людей, розташовані у тосканських полях, були гарнішими за міські будинки й на них витрачалося набагато більше коштів, аніж це вимагав здоровий глузд.
Щойно процитовані свідчення в основному стосуються першого та другого століть колонізації. Уже в третьому столітті міське життя у певних місцевостях, здається, набуває самостійного характеру завдяки процвітанню комерсантів королівства, які оселялися в цих містах. У 1711 році Антоніл[163] заявляв, що постійно тримати дітей у маєтку означало «виховувати їх як простолюдинів, які тільки те й уміють, що говорити про собак, коней і волів. Залишити їх самих у місті та надати їм свободи — це перетворити їх на порочних людей, хворих на всі ганебні хвороби, які не можна легко вилікувати»[164].
Утім, порівняння між міським і сільським життям було за тих часів не на користь міста, якщо правдою були слова першого віце-короля Бразилії графа да Куньї[165] у листі, надісланому королю Португалії в 1767 році, де він описує Ріо-де-Жанейро як місце проживання тільки ремісників, рибалок, моряків, мулатів, неотесаних голих негрів і деяких негоціантів, причому лише дуже незначну частину останніх можна назвати таким словом, і місце, де немає людей, які могли б працювати депутатом або посідати владні посади, бо визначні та благородні люди мешкали у своїх маєтках або фазендах.
Це свідчення підтверджує, що протягом другої половини XVIII століття чітко зберігався той стан речей, який був притаманний нашому колоніальному життю від самого початку. Швидкий розвиток сільських угідь порівняно зі злиденною убогістю міста становить собою феномен, який закріпився тут разом із португальськими поселенцями ще від тих часів, коли вони влаштувалися на цій землі. І ця особливість виглядає ще більш рельєфно у порівнянні з тим, що голландці робили в Пернамбуку. Як уже наголошувалось у попередньому розділі, Вест-Індська компанія протягом завоювання бразильського північного сходу, попри докладені надзусилля, так і не спромоглася залучити достатню кількість мігрантів із сільської місцевості. Єдине, що їй вдалося, — це збільшити приплив міських поселенців. Зростання міст було неприродним і передчасним. У 1640 році, у той час як у капітанствах півдня, заселених португальцями, захист міст інколи розглядався як серйозна проблема внаслідок браку мешканців, у Ресіфі спостерігалася цілком протилежна картина: очевидний брак помешкань, в яких могли б розташуватися нові мешканці, що прибували безупинно. У голландських документах зазначалося, що повсюди встановлювали імпровізовані ліжка для щойно прибулих до колонії. Інколи на одному койко-місці на нестерпній спеці розташовувалися три, чотири, шість, а бувало й вісім осіб. Оскільки нідерландська влада не вживала суворих запобіжних заходів задля забезпечення житлом усіх цих людей, то у них залишався лише один вихід: заселятися у портові нічліжки. «А вони, — зазначається в голландському звіті, — є не чим іншим, як вульгарними будинками розпусти. Борони Боже гарному хлопцеві опинитися тут! Він приречений потрапити в справжню халепу»[166].
156
З іншого боку, думка прихильників урбаністичного прогресу про те, що протягом апогею свого розвитку між XV і XVІІІ століттям, міста створювали сприятливі умови для сільських мешканців, «звільняючи» їх від повинностей, рабства й інших форм гніту, більшою мірою необґрунтована. Як зазначали з цього приводу Сорокін і Ціммерманн, «нерідко дух свободи міст означав для селян дух неволі». — Прим. авт.
Pitirim Sorokin e Carle E. Zimmermann,
157
Максиміліан Вебер (1864—1920) — німецький соціолог, філософ, історик, політичний економіст. Ідеї Вебера мали значний вплив на розвиток суспільних наук, особливо соціології.
159
Капістрану Жуан ді Абреу (1853—1927) — історик, класик бразильської історіографії, учнем якого, зокрема, вважається й Сержіу Буарке ді Оланда.
160
162
Джованні Віллані (1280—1348) — флорентійський хроніст, історик і державний діяч, італійський банкір, дипломат і літописець. Автор «Nuova Cronica» («Нова Хроніка») — одного з найзначущих творів флорентійської культури XIV ст.
163
Джованні Антоніо Антоніл, або Жуан Антоніо Андреоні, прийняв ім’я Андре Жуан Антоніл (1649—1716) — італійський єзуїт. Викладав у римській семінарії, а у 1681 році на запрошення отця Антоніо Вієйри переїхав до Бразилії, де прожив усе життя. У 1711 році опублікував дослідження з соціальних і економічних особливостей країни, яке вважається найретельнішим і найкращим описом Бразилії початку XVIII ст.
164
João Antônio Andreoni (André João Antonil),
165
Антоніу Алваріш-да-Кунья, перший граф Кунья (1700—1791) — капітан Королівського флоту, губернатор і капітан-генерал Мазагана у Марокко (1745—1752), губернатор Анголи (1753—1758) і віце-король Бразилії (1763—1767) під час правління короля Жозе I Реформатора, переніс столицю країни до Ріо-де-Жанейро у 1763 році.