Отже, майбутнє місто брало свій початок з єдиного центру. Головна площа виконувала ту ж саму роль, що й cardo та decumanus[169] римських міст — дві лінії, накреслені lituus[170] засновника з півночі на південь та зі сходу на захід, які правили за орієнтир для майбутнього плану міської мережі. Але якщо у римських містах упорядковане розташування слугує лише для відображення на Землі космічного порядку, то на планах іспано-американських міст воно відбиває ідею того, що людина може за власним бажанням і успішно втручатися в перебіг речей, а історія не тільки «відбувається», а й може бути скерована й навіть сфабрикована[171][172]. Саме ця думка сягає свого найкращого втілення та свого апогею в тому, як єзуїти організовували свої поселення-резервації. Вони не тільки привнесли її до матеріальної культури місій індіанців-гуарані, «фабрикуючи» геометричні міста з різьбленого каменю та саману в регіоні, багатому на дрова й дуже бідному на каменоломні, а і поширювали цю систему й на інституції. Усе було настільки врегульовано, зазначається в одній пам’ятці, що у поселеннях-резерваціях, розташованих на території сучасної Болівії «conjuges Indiani media nocte sono tintinabuli ad exercendum coitum excitai-entur»[173].
У свою чергу, в португальській Америці діяльність єзуїтів була дивним і чудесним винятком. Порівняно з по-справжньому надлюдським чудом волі та розуму, чим була їхня діяльність, а також чим прагнула стати іспанська колонізація, намагання Португалії виглядають нерішучими й погано підготованими для перемоги. На відміну від іспанських конкістадорів, зусилля португальців вирізняються передусім превалюванням їхнього характеру в комерційній діяльності, на зразок колонізації часів античності, насамперед фінікійської та грецької. Іспанці, навпаки, хотіли зробити з окупованої країни органічне продовження своєї власної. Якщо не зовсім справедливим буде стверджувати, що Кастилія пройшла цей шлях до кінця, то беззаперечним є те, що принаймні намір і вихідний напрямок були саме такими. Прагнення перетворити нові землі на дещо більше, ніж торговельні факторії, неодноразово змушувало іспанців починати будівництво колоніальної конструкції з верхівки. Уже в 1538 році було засновано університет Санто-Домінґо. Університет Сан-Маркос у Лімі, який мав ті ж самі привілеї, податкові субсидії та обмеження, що й університет Саламанки, був заснований на підставі королівської грамоти в 1551 році, лише через двадцять років після початку завоювання Перу військами Франсіско Пісарро. У тому ж 1551 році було засновано університет Мехіко, який почав свою діяльність у 1553. Інші вищі навчальні заклади з’являлись у XVI та двох наступних сторіччях, унаслідок чого наприкінці колоніального періоду в різних володіннях Іспанії працювали ні багато ні мало як 23 університети, шість з яких вищої категорії (без урахування університетів Мехіко та Ліми). Через ці навчальні заклади ще від часів іспанського панування пройшли десятки тисяч синів і дочок Америки, які таким чином змогли здобути освіту, не перетинаючи океан[174].
Цей приклад пояснює лише одну зі сторін іспанської колонізації, чудово ілюструючи творчу силу, яка живила цей процес. Це не означає, що творча воля повсякчас відрізняла зусилля іспанців, що гарні наміри завжди перемагали над всіма іншими та над інерцією людей. Але, беззаперечно, завдяки цьому їхня праця суттєво відрізнялася від діяльності португальців у Бразилії. Можна було б сказати, що португальська колонія була таким собі звичайним перевалочним пунктом як для уряду, так і для підданих. До речі, ще в ХІХ сторіччі саме таке враження про нашу країну склалося у Костера[175]. Іспанці, своєю чергою, продовжували в Новому Світі одвічну боротьбу з невірними, а те, що Колумб прибув до Америки саме у рік падіння на території Піренейського півострову останнього оплоту арабів, виглядає не як збіг, а радше як розрахунок Провидіння, метою якого було вказати на необхідність нерозривності між одним зусиллям та іншим. Під час колонізації Америки іспанці, навчені досвідом, природно відтворювали процеси, які вже застосовували в ході колонізації своїх земель у метрополії після вигнання з неї нащадків Магомета. До того ж слід додати той значущий факт, що клімат у тих регіонах Американського континенту, які відійшли до іспанців, у цілому був достатньо сприятливим. Велика частина цих регіонів розташована поза тропіків, а інша — на значній висоті. Навіть у місті Кіто, тобто на лінії екватора, андалуський емігрант опинявся у місці, де протягом року тримається одна й та сама температура, яка не перевищує ту, до якої він звик на своїй батьківщині[176].
Великі населені пункти, які іспанці зводили в Новому Світі, розташовані саме у таких місцях, де висота дозволяє європейцям, навіть у найспекотніших зонах, насолоджуватися кліматом, до якого вони звикли у своїй країні. На відміну від колонізації Бразилії, яка була радше прибережною та тропічною, іспанська колонізація нібито добровільно уникала морського узбережжя, віддаючи перевагу внутрішнім територіям і плоскогір’ям. До речі, в правилах відкриття та заселення існують прямі рекомендації щодо цього. Законодавець каже, що не слід обирати місця для населених пунктів на узбережжі океанів через небезпеку корсарів і нездоровий клімат, а також через те, що місцеві мешканці не придатні до обробки землі та не мають гарних звичаїв. Тільки у разі існування дуже добрих портів можна зводити населені пункти вздовж лінії океану, але навіть і в такому випадку тільки ті пункти, які дійсно є необхідними для забезпечення в’їзду, торгівлі та захисту території.
Португальці створювали всі можливі труднощі для просування усередину материка, оскільки вони боялися, що таким чином може збезлюдити узбережжя океану. У статуті першого генерал-губернатора Бразилії Томе ді Соузи чітко зазначено, що жодна людина не може просуватися сушею у глиб території без спеціального дозволу губернатора або головного інтенданта королівської казни. А нижче додається, що подібний дозвіл може бути наданий лише особі, яка може йти «безпечно, якщо її подорож і справи не завдадуть нікому жодної шкоди. Також забороняється пересуватися сушею з одного капітанства до іншого без дозволу відповідних капітанів або інтендантів, причому тільки по землях, на яких панує мир, задля уникнення деяких незручностей, які можуть виникнути у зв’язку з цим, під страхом ув’язнення, якщо йдеться про пішого мандрівника, порушник має сплатити загальний штраф у двадцять крузадо: половину за полонених та іншу половину на користь особи, яка його звинувачує»[177].
Інший захід, який, здається, був спрямований на утримання населення на узбережжі, передбачений у дарчих грамотах на капітанства, згідно з якими капітан-губернатори можуть зводити біля моря та судноплавних річок стільки поселень, скільки забажають, «оскільки у глиб суші сертанів[178] не можна зводити поселення на відстані меншій за шість ліг (1 ліга = 5572,7 м) одне від одного з тим, аби до володінь кожного із зазначених вище поселень належало принаймні три ліги, а також аби такі поселення або кожне з них окреслили й розмежували свої кордони, щоб із часом на їхній території не можна було звести іншого поселення» без попереднього дозволу Його Величності[179].
У Сан-Вісенте в 1554 році новина про те, що дружина капітан-губернатора донна Ана Піментел порушила заборону працювати на полях Піратінінги, накладену її чоловіком на мешканців узбережжя, викликала таку розгубленість серед членів палати, що вони вимагали пред’явити їм королівську грамоту, в якій би йшлося про нове рішення. Цей захід повинен був виглядати настільки нахабним, що навіть протягом останніх років XVIII сторіччя його жорстко критикували, а такі особи, як брат Ґаспар да Мадрі ді Деус[180] або ж суддя Клету[181], дійшли до того, що почали жалітися на ту шкоду, від якої постраждають прибережні регіони капітанства унаслідок скасування цього правила.
169
Cardo, decumanus — тут: стрижень, розділювальна лінія, що проведена з півночі на південь і заходу на схід відповідно (лат.).
171
Утім, не виключається гіпотеза про безпосередній вплив греко-римської моделі на планування іспано-американських міст. У нещодавніх дослідженнях також було виявлено близьку спорідненість указу іспанського короля Філіпа II (1573) щодо правил зведення міст Нового Світу до класичного трактату Вітрувія. — Прим. авт.
172
Dan Stanislawski, «Early Town Planning in the New World»,
173
...звук дзвоника серед ночі закликав індіанські пари кохатися (лат.).
Cf. A. Bastian,
174
Див. примітку 1 «Інтелектуальне життя в іспанській Америці й у Бразилії» наприкінці розділу. — Прим. авт.
175
Генрі Костер (1793—1820) — англійський виробник кави, дослідник і письменник, більшу частину свого короткого життя провів у Бразилії. Його книжки присвячені власним мандрівкам і дослідженню проблем рабства.
177
Cf. «Regimento de Tomé de Sousa»,
179
180
Ґаспар Тейшейра ді Асеведу, більш відомий як брат Ґаспар Мадрі ді Деус (1715—1800) — чернець-бенедиктинець, філософ, теолог і бразильський історик.
181
Марселіно Перейра Клету — Королівський суддя Сантуша у 1779—1787 роках і Уповноважений з прав людини у Ріо-де-Жанейро у 1787—1791 роках.