Після створення на краю поля поселення Санту-Андре та подальшого заснування міста Сан-Паулу розпочався занепад Сан-Вісенте і навіть Сантуш не розвивався так, як цього можна було б очікувати спершу. Також залишалися безлюдними деякі райони узбережжя, розташовані на північ від Бертіоги та на південь від Ітаньянем. Зупинили роботу прибережні цукрові плантації й заводи, а через брак товарів припинилося судноплавство як до Анголи, так і до Португалії.
На думку брата Ґаспара, рішення Мартіна Афонсу[182] якнайкраще відповідало інтересам добробуту королівства та сприяло розвиткові капітанства, навіть після того, як мешканці Сан-Паулу завдяки своїм амбіціям і енергійності за власної ініціативи відкорегували положення Тордесільяської угоди, розширивши територію колонії вглиб. Перший капітан-губернатор краще за багатьох наступних правителів розумівся на інтересах держави: його метою було не лише уникнути війн, а й сприяти заселенню узбережжя. Він передбачав, що вільне проникнення білих до індіанських селищ призведе до безкінечних сутичок і порушить мир, настільки необхідний для розвитку країни. Він чудово розумів, що король Дон Жуан ІІ[183] наказав заснувати колонію у такий віддаленій країні з наміром отримання користі для держави через експорт бразильських товарів. Він знав, що товари, вироблені біля моря, можна легко доставити до Європи, а товари із внутрішніх районів, навпаки, спочатку треба довезти до порту, де вони мають бути завантажені на судна, та у цьому разі вони вимагатимуть таких витрат, що селяни «краще викинуть їх за ту ціну, яку зазвичай дають за товари, вироблені на узбережжі».
Так висловився брат Ґаспар да Мадрі ді Деус півтора століття тому. І додавав: «Саме з цих причин вирішено було спочатку заселяти узбережжя й лише згодом — середину країни. Він передбачив, що ніколи або дуже пізно узбережжя буде заселено належним чином, тому під час розподілу поселенців він ускладнював їм доступ до внутрішніх районів, зберігаючи їх для майбутнього, коли земля, розташована біля портів, уже буде заповнена людьми й добре оброблена»[184].
Вплив цієї прибережної колонізації, яку здебільшого здійснювали португальці, відчувається й в наші дні. Коли сьогодні кажуть про «внутрішні райони», думають, як і в XVI сторіччі, про погано заселений регіон, майже не зачеплений міською культурою. Справу бандейрантів[185] Сан-Паулу не можна правильно зрозуміти в усьому її обсязі, якщо не відокремити її від зусиль Португалії як осібний проект, пояснення якого міститься в ньому самому. Хоча вони ще не наважилися розірвати зв’язки з європейською метрополією, але, кидаючи виклик усім законам і небезпекам, окреслили теперішній географічний силует Бразилії. Не можна пояснити чистою випадковістю той факт, що перший крок до автономії колонії — заклик Амадора Буено[186] — був здійснений саме в Сан-Паулу, у місті, яке було вкрай слабко пов’язане з Португалією, але в якому тісно змішалися прибульці та тубільці, де ще в XVIII сторіччі діти ходили до школи, аби навчитися португальської, як сьогодні вони ходять туди, аби навчитися латини[187].
На плоскогір’ї Піратінінга зародилося по-справжньому нове явище національної історії. Там уперше аморфна інерція колоніального населення набула власної форми й одержала власний чіткий голос. Експансія піонерів Сан-Паулу не мала коріння на іншому боці океану, могла обійтися без поштовху з боку метрополії та дуже часто відбувалася всупереч волі та негайних інтересів Португалії. Але ці відважні мисливці на індіанців, слідопити та шукачі багатств були передусім справжнісінькими авантюристами і лише тоді перетворювалися на поселенців, коли їх до цього змушували обставини. По завершенню своїх вилазок, якщо останні не закінчувалися погано, вони поверталися до свого поселення або до свого помешкання на скелях. І доти, доки не були відкриті рудники, займалися колонізацією лише спорадично.
У третьому сторіччі португальського володіння спостерігався найбільший приплив емігрантів, які прямували далі прибережної смуги. Це відбулося після відкриття покладів золота у Мінас-Жерайс, золота, яке, за словами одного з тогочасних істориків, «перетворюється на пил і монети для чужоземних королівств, а його менша частина залишається в Португалії та містах Бразилії, якщо тільки не переплавляється у ланцюжки, серги й в інші прикраси, якими сьогодні обвішані мулатки-повії набагато більше від справжніх сеньйор»[188]. Саме ця хвиля еміграції відбувалася всупереч жорстоким перепонам, які штучно ставив уряд. Тоді рішуче був заборонений в’їзд іноземцям (єдині, кому це дозволялося — ледь дозволялося, — були піддані дружніх країн: англійці та голландці), а також монахам, які вважалися найгіршими порушниками королівських постанов, безробітним священикам, негоціантам, власникам постоялих дворів, зрештою, всім тим, хто не міг стати винятково на службу невгамовній жадібності метрополії. У 1720 році намагалися вдатися до останнього кроку: заборонити в’їзд до Бразилії. Лише державні службовці могли сідати на кораблі, які прямували до колонії. Цих службовців мали супроводжувати лише ті слуги, без яких не можна було обійтися. Серед церковників в’їзд дозволявся лише єпископам і місіонерам, а також ченцям, які раніше вже проповідували в Бразилії та поверталися до своїх монастирів. Нарешті, як виняток дозвіл давався приватним особам, які змогли довести важливість своїх справ і зобов’язувалися повернутись у встановлений строк.
Тоді, і тільки тоді Португалія вирішила енергійніше втрутитись у справи свого заморського володіння, але використовувала для цього суто репресивну, поліцейську енергію, спрямовану не на зведення чогось сталого, а на поглинання всього, що могло принести негайний зиск. Конкретним прикладом цього може слугувати так звана Діамантова демаркація, така собі держава у державі з чітко встановленими кордонами, перетнути які не міг ніхто без дозволу влади. Мешканці жили за спеціальними законами та представляли нібито спільну родину, якою деспотично керував суперінтендант. «Унікальна в історії, — зазначає Марціус, — ця ідея ізолювати окрему територію, де всі цивільні умови підпорядковувалися винятково благу Корони»[189].
Починаючи з 1771 року мешканці округу підпали під іще жорсткішій контроль. Той, хто не міг підтвердити свою особу та корисність, яка вважалася б прийнятною, повинен був негайно залишити регіон. Якщо він повертався, то підлягав стягненню штрафу в п’ятдесят восьмушок золота та отримував шість місяців ув’язнення, а у разі рецидиву — до шести років заслання в Анголі. У свою чергу, ніхто не міг претендувати на проживання у цьому окрузі, якщо до того ретельно не обґрунтував подібне прагнення. Навіть на територіях, розташованих поблизу демаркаційної лінії, дозволялося проживати лише тим, хто заздалегідь здобув дозвіл інтенданта. «Загальна підлість, яка завжди процвітала, — зазначає історик, — була мов величезне пекельне павутиння, яке трималося на таємних доносах і у пітьмі обплітало своїх жертв. Це павутиння плелося з наклепів, особистої помсти, інтересів і амбіцій фіскальних агентів»[190]. Саме факт відкриття рудників, особливо діамантових, змусив урешті-решт Португалію трохи навести певний лад у своїй колонії, лад, який підтримувався тиранією тих, хто був зацікавлений у мобілізації всіх економічних сил країни на одержання прибутків, не докладаючи значних зусиль.
Очевидно, ця обставина не дала повністю та беззаперечно відмовитися від легкого шляху прибережної колонізації, завдяки якій велика кількість прибуткових ресурсів була відносно легкодоступною. Надзвичайно важко уявити собі, щоб який-небудь португальський капітан, на кшталт Фернана Кортеса, наказав би розібрати кораблі, які прибували до Нової Іспанії, аби скористатися деревиною для будівництва на суші. Ніщо інше не могло бути настільки по-справжньому іспанським, як цей дійсно символічний акт нової системи колонізації, яка щойно повинна була розпочатися. Пізніше його подвиг повторив Пісарро, коли в 1535 році, оточений 50-тисячним індіанським військом у Перу, він наказав кораблям залишити порт, щоб позбавити своїх людей щонайменшої надії або спокуси втекти, поки тривало тріумфальне завоювання великої імперії Тауантінсуйу.
182
Мартін Афонсу ді Соуза (1498—1571) — португальський мореплавець, командувач першої офіційної португальської експедиції до Бразилії. Через іспанську та голландську загрозу очолив португальський флот. Здійснив суходільну військову експедицію, заснував місто Санту-Андре (зараз передмістя Сан-Паулу). Служив Королівським Губернатором Бразилії, заселяв північний схід країни.
183
Жуан ІІ Досконалий (1455—1495) — 13-й король Португалії. Продовжував колоніальну політику попередників, шукав шлях до Індії, особливими здібностями не відзначався.
184
Fr. Gaspar da Madre de Deus,
185
Бандейранти (від порт. «прапороносці» ) — «мисливці за індіанцями», учасники експедицій XVI—XVIII ст. на віддалені від узбережжя ділянки португальських колоній в Америці. Спочатку їх цікавили винятково раби, але згодом їхні мандри мали на меті передусім розвідку покладів золота, срібла, алмазів тощо. У вказані століття бандейранти забезпечили економічну міць Бразилії.
186
Амадор Буено (1584—1649) — землевласник і колоніальний адміністратор капітанства Сан-Вісенте у колоніальній Бразилії. Брав активну участь у конфлікті між іспаномовним і португаломовним населенням Сан-Паулу, якого з королів визнавати сюзереном через династичний союз між Іспанією та Португалією. Підтримав нового короля Португалії Жуана IV і зберіг єдність колонії.
190
Dr. Joaquim Felício dos Santos,