Для цих людей море точно не існувало, це була лише перешкода, яку треба подолати. Так само для них не існувало й узбережжя, якщо тільки воно не забезпечувало доступ до внутрішніх районів і теплих або холодних земель[191]. На території Центральної Америки найпрогресивніші центри з найвищою густотою населення розташовані поблизу океану, але поблизу океану Тихого, а не Атлантичного, цієї природної магістралі для завоювання й торгівлі. Якнайбільше іспанців приваблював благодатний клімат плоскогір’я західного узбережжя, де вони й засновували свої перші поселення. Ще й в наші дні істориків і географів дивує той факт, що нащадки колишніх поселенців не здійснили жодної спроби заселити узбережжя Карибського моря між Юкатаном і Панамою. Хоча це узбережжя розташоване майже в полі зору острівних володінь іспанської корони, а його заселення повинно було б суттєво скоротити відстань між батьківщиною та поселеннями на тихоокеанському узбережжі, вони зволіли залишити його москітам, суворим індіанцям і англійським контрабандистам. У багатьох місцях найбільші населені пункти Центральної Америки й сьогодні відрізані від східного узбережжя майже непролазним бар’єром одвічних лісів[192].
Можна сказати, що легка доступність сполучення завдяки морським, а за їхньою відсутності річковим шляхам, якими нехтували іспанці, була тією основою, на яку спиралася Португалія в ході колонізації Бразилії. У законах і указах, які видавала португальська корона стосовно регіонів, що перебувають поза океанським узбережжям, наполегливо рекомендувалося заселяти тільки території, розташовані на берегах великих судноплавних артерій, таких як, наприклад, ріка Сан-Франсіску. В іспанському ж законодавстві, навпаки, річкове судноплавство майже не розглядається як засіб сполучення: перевезення людей і товарів можна було здійснювати сушею.
У Бразилії освоєння узбережжя португальцями виявилося спрощеним завдяки тому, що ця територія була заселена представниками однієї індіанської сім’ї, які з півночі на південь розмовляли однією і тією самою мовою. Єзуїти швидко вивчили, одомашнили й у деяких місцях пристосували цю мову до правил класичного синтаксису. Вона повинна була слугувати засобом спілкування з іншими народами країни, незалежно від касти, до якої вони належали. Усе дає підстави думати, що в своїй експансії уздовж узбережжя португальці завжди з невеликим відставанням йшли за великими міграціями народності тупі. Доведеним фактом можна вважати те, що протягом усього колоніального періоду португальці зупинялися на території, яка перед цим була окреслена зазначеними міграціями.
Здається, що заселення узбережжя племенами тупі-гуарані відбувалося відносно нещодавно, коли до бразильських берегів прибули перші португальці. Один сучасний американіст уважає це довершеним фактом, імовірно, починаючи з XV століття. Дійсно, за часів Ґабріела Суареша, тобто наприкінці XVI століття, спогади про вигнання тупі до сертану з Баії були настільки живі, що тогочасний історик зміг передати нам навіть найменування народності «тапуї», землі яких пізніше були завойовані тупінаі та тупінамба. Вже після початку португальської колонізації спостерігалася нова експансія тупі, яка цього разу сягнула Мараньяну та берегів Амазонки. Капуцинський чернець Клод д’Абевіль[193], який мешкав у Мараньяні в 1612 році, особисто познайомився з деякими свідками першої міграційної хвилі тупінамба до цього району. Метро[194] вважав, спираючись на вагомі підстави, що зазначена міграція відбувалась у період між 1560-ми та 1580-ми роками[195].
Думка про те, що завоювання прибережної смуги племенами тупі відбувалося незадовго до прибуття португальців, здається, підтверджується досконалою культурною ідентифікацією всіх мешканців узбережжя, оскільки вони, за словами Ґандаву[196], «хоча й були розділені та серед них були різні народності, усе ж таки за своїми умовами життя, звичаями і язичницькими ритуалами усі вони подібні»[197].
Змішуючись з основним язичницьким населенням узбережжя, чиї землі вони зайняли, або ж відтісняючи його у сертан, португальці успадкували багато притаманних цьому населенню ворожнечі та відчуження до інших племен. Останні, не тупі, а «тапуіа», цілком ігнорувалися протягом усього колоніального періоду, і про них ходила велика кількість легенд і найфантастичніших чуток. Показовим є те, що португальська колонізація не змогла ствердитися або досягти значних успіхів поза регіонів, які раніше були заселені індіанцями, що розмовляли загальною мовою. Можна сказати, що вони підготували ґрунт для португальського завоювання. Там, де в експансії тупі з’являлися лакуни, там переривалася також і біла колонізація, за винятком дуже рідких випадків, таких як із племенем гояна в Піратінінзі, яке за часів Жуана Рамальйо[198] вже було на шляху до поглинання народністю тупінікін, або ж як із племенем карірі із сертану, розташованого на північ від річки Сан-Франсіску.
Узбережжя Ешпіріту-Санту, ці «ситі обшири», за словами Вашку Фернандеса Коутінью, а також південна частина Баії, колишні капітанства Ільєус і Порту-Сегуру, опинилися майже повністю поза сферою інтересів португальців лише тому, що саме в цих регіонах незабаром відкрилися величезні прогалини в поселеннях тупі, яких витіснили споконвічні місцеві мешканці. У своїй «Історії Бразилії» Хандельманн[199] навіть писав, що за винятком верхів’я Амазонки це була найменш заселена зона в усій імперії. Він дивувався, що через триста років колонізації між бухтою Всіх Святих і бухтою Ріо-де-Жанейро ще існував настільки дикий і погано розвинений регіон. В Ешпіріту-Санту для збереження нечисленних населених пунктів португальці заохочували штучні міграції прибережних індіанців, які б захищали їх від нападів інших племен. Тільки у ХІХ сторіччі завдяки старанням Ґвідо Томаса Марльєре[200] була розпочата християнізація тих, кого можна вважати останніми нащадками жорстоких айморів з берегів річки Досі, які за інших часів були справжнім бичем європейських поселенців.
Отже, осідаючи на місцях, раніше заселених індіанцями, які розмовляли мовою абаньєенга, португальці майже нічого не знали про тубільців сертану, які розмовляли «іншою мовою» (як називає їх отець Кардін[201]), крім того, що про них розповідали прибережні племена. Як уже було сказано, колонізатори не дуже переймалися заселенням і освоєнням інших територій, крім прибережних, звідки сполучення з королівством було найлегшим. Те, що ці території були заселені людьми однієї раси, які розмовляли однією мовою, безсумнівно, становило для них ще одну перевагу.
Торговельний, майже здирницький характер цієї колонізації відбився як на системі прибережного заселення поблизу вантажних портів, так і на вже розглянутому нами явищі протиставлення блиску села й убогості міста. Саме ці два чинники справили неабиякий вплив на подальших етапах розвитку бразильського суспільства. Отець Мануел да Нобреґа[202] у листі від 1552 року викликував: «[...] хоч би хто сюди приїздив, ніхто не любив цю землю [...], всі хотіли скористатися нею, навіть і за рахунок самої землі, оскільки сподівалися залишити її». В іншому листі, датованому тим самим роком, святий отець знову наголошує на цьому аспекті, коли скаржиться на тих, кому більше подобається спостерігати за тим, як із Бразилії відправляються кораблі із золотом, ніж спостерігати за відбуттям численних душ до небес. І додає: «Вони не люблять цю землю, бо прив’язані до Португалії. Вони працюють не на її користь, а для того, щоб самим у будь-який спосіб отримати який-небудь зиск. Це загальне явище, хоча можна припустити й наявність серед них деяких винятків»[203]. Брат Вісенте ду Салвадор, який писав уже в наступному столітті, ще міг скаржитися на португальців, які до тих пір жили й «скребли берега, немов краби», та жалівся, що поселенці, що більш прив’язані до землі й що багатші вони були, прагнули все відвезти до Португалії, і «якби майно та речі, якими вони володіють, могли говорити, вони б і їх навчили розмовляти як папуг, бо перша річ, якої вони навчають папуг: королівська папуга для Португалії, так сильно вони хочуть все відвезти туди»[204].
191
Не випадково основні центри іспанської колонізації на Американському континенті — Мексика, Гватемала, Богота, Кіто та ін. — розкинулися на значних висотах. Виняток становить лише Ліма, що розташована на висоті 140 м над рівнем моря, неподалік від узбережжя. Найімовірніше, цей виняток можна пояснити не так тим фактом, що сучасна перуанська столиця потребувала зручного місця для торговельних зв’язків з метрополією, як низкою історичних випадків під час Конкісти. Відомо, що першим місцем, обраним для іспанської адміністрації, було місто Хауха, що знаходиться на висоті 3300 м. А Ліма, яка врешті-решт отримала перевагу, на думку одного сучасного дослідника, має завдячувати цим тому фактові, що спочатку коні конкістадорів не були пристосовані до життя на такій висоті. Оскільки успіх іспанського війська значною мірою залежав від того, як впливала на свідомість індійців сама лише присутність коней, це й зіграло вирішальну роль у виборі місця для майбутньої столиці. — Прим. авт.
Cf. Karl Sapper, «Über das Problem der Tropenakklimitization von Europaern»,
193
Клод д’Абевіль (?—1632) — французький місіонер-францисканець, один з чотирьох ченців, відряджених Марією де Медичі на землі Мараньян. Прославився публікацією своїх нотаток, а також як фахівець-ентомолог.
194
Альфред Метро (1902—1963) — швейцарський антрополог, відомий своїм новаторським внеском у етноісторію Південної Америки, а також дослідженнями африканської культури у Гаїті. Два його твори з етноісторії вимерлого племені тупінамба у Бразилії (1927—1928) вважаються класичними.
196
Перо де Маґалаес на прізвисько Ґандаву (означає «з міста Ґент», завдячує батькам, що народилися у фламандському Ґенті) (бл. 1540—1580) — португальський історик і хроніст, найвідоміший твір (1576) має назву «Історія провінції Санта-Крус, яку ми зазвичай називаємо Бразилія».
197
Ця схожість здається тим незвичайнішою, що на сьогоднішній день нам відомо про здатність народностей тупі-гуарані асимілювати риси чужих культур до своєї, а також «тупінізувати» інші народи. Отець В. Шмідт у своїй праці, присвяченій циркуляції та особливостям культур на Південноамериканському континенті, зазначає, що цей факт не дозволяє «визначити, що є власне культурою тупі-гуарані». — Прим. авт.
Р. Wilhelm Schmidt, «Kulturkreise und Kulturschichten in Sudamerika»,
198
Жуан Рамальйо (1493—1580) — португальський авантюрист і мореплавець, велику частину життя прожив серед корінного населення Південної Америки, сприяв португальській колонізації континенту.
199
Годфрид Генрих Хандельманн (1827—1891) — німецький історик, професор Університету Кіля та директор Музею старожитностей Шлезвіг-Гольштейна. Його праця «Історія Бразилії» опублікована у 1860 році німецькою.
200
Ґвідо Томас Марльєре (1737—1836) — французький військовий, капітан кавалерії, чиновник. Заснував багато населених пунктів. Усупереч практиці колонізації відзначався гуманністю до корінного населення. Після закінчення військової кар’єри обіймав різні пости у колоніальній адміністрації. Присвятив життя захистові індіанців од свавілля білих колонізаторів.
201
Фернан Кардін (бл. 1549—1625) — португальський єзуїт, мандрівник. У 1598 році обіймав посаду прокурора Бразилії. Під час повернення до Португалії у 1601 році був захоплений англійським капером під командуванням Френсиса Кука й три роки провів у в’язниці. Після звільнення повернувся до Бразилії, де працював у місії. Залишив по собі кілька дослідницьких праць і листів, описи природи, історії та побуту тих часів.
202
Мануел да Нобреґа (1517—1570) — португальський місіонер-єзуїт, голова першої єзуїтської місії в Америці, відомий діяч раннього періоду історії Бразилії, співзасновник багатьох міст, а також багатьох єзуїтських колегій і семінарій. Його листи є цінними історичними документами раннього етапу колонізації Бразилії та діяльності у ній Товариства Ісуса.