Навіть у найкращі періоди діяльність португальців у Бразилії була спрямована радше на розвиток факторій, ніж на колонізацію. Не було доцільним засновувати тут серйозні підприємства, принаймні такі, які не давали б негайних прибутків. Нічого, що могло б потягнути за собою великі витрати або зашкодити метрополії. Торгашеські правила, якими керувалися всі колоніальні держави аж до ХІХ століття, згідно з яким метрополія й колонії мають доповнювати одне одного, чудово відповідали подібній точці зору. Отже, у заморських володіннях було суворо заборонено виробництво товарів, які могли б конкурувати з аналогічними товарами, виготовленими у королівстві. Наприкінці XVIII століття, коли капітанство Сан-Педру-ду-Ріу-Гранді почало постачання пшениці для решти Бразилії, кабінет міністрів у Лісабоні змусив суд ухвалити рішення про припинення розведення цієї культури. А в королівському указі від 5 січня 1785 року, яким наказувалося знищити всі золоті, срібні, шовкові, бавовняні, лляні та вовняні мануфактури, які могли бути розташовані на території Бразилії, зазначалося, що оскільки мешканці колонії завдяки сільському господарству мають усе, що їм необхідно, то, якщо додати до цього здобутки промисловості та мистецтва пошиття одягу, «зазначені мешканці стануть повністю незалежними від столиці їхньої метрополії».
Утім, португальська адміністрації виглядає у деяких аспектах відносно ліберальнішою, аніж іспанська колоніальна влада. На відміну від іспанських колоній, у Бразилії дозволявся вільний в’їзд іноземців, які були налаштовані там працювати. Незліченні іспанці, італійці, фламандці, англійці, ірландці та німці приїздили сюди, користуючись цією толерантністю. Крім того, іноземцям дозволялося мандрувати узбережжям Бразилії як торговцям, якщо тільки вони зобов’язувалися сплачувати 10% вартості своїх товарів — податок на імпорт, а також не торгувати з індіанцями. Подібна ситуація зберігалася принаймні на першому етапі існування колонії. Вона змінилася лише 1600 року, протягом іспанського панування в Португалії, коли Філіп ІІ[205] наказав остаточно вигнати всіх іноземців з Бразилії. Тоді ж було заборонено наймати їх на посади керуючих сільськогосподарськими плантаціями, наказано провести перепис їхньої кількості, їхнього нерухомого та рухомого майна, а в деяких місцях, наприклад у Пернамбуку, їм було віддано наказ повернутися до своєї батьківщини. Подібна заборона буде знову введена через двадцять сім років, і лише після Реставрації та відновлення незалежності вона буде частково скасована щодо англійців і голландців.
Насправді, закритість іспанців на противагу відносної ліберальності португальців становила обов’язкову, невід’ємну складову створеної ними системи. Зрозуміло, що для іспанського законодавства було небажаним, навіть згубним для дисципліни підданих спілкування та співіснування з іноземцями на щойно завойованих територіях, де влада закріпилася ще не дуже надійно. З урахуванням цього ліберальність португальців може здатися поведінкою негативною, погано обґрунтованою, частково породженою корисливою мораллю, мораллю торговців, хоча торговців, які були пов’язані з середньовічною традицією багатьма нерозривними узами.
Нашим колонізаторам було байдуже, що дисципліна була слабка й ненадійна, якщо затягнутими поводами можна краще скористатися в іншому місці, де це принесло б негайний зиск. Цьому також сприяла вроджена відраза до будь-якого безособового розпорядку існування, відраза, яка у португальців ішла пліч-о-пліч із прагненням домінувати, а також з відносно нечисленними засобами, які вони мали у розпорядженні як нація. Не мали вони й будь-якої схильності до тої аскетичної строгості, до якої своїх уродженців, здається, надихає навіть пейзаж Кастилії та яка нерідко втілюється у схильності підкорювати наше життя упорядкованим і абстрактним правилам.
Фантазія, з якою в наших містах, порівняно з містами іспанської Америки, часто розташовувалися вулиці або помешкання, безсумнівно, є відображенням подібних обставин. Власне, у Баії, найбільшому місті колонії, мандрівник початку XVIII сторіччя помічав, що будинки розташовувалися згідно з капризом мешканців. Усе там було нестандартним, отже, здавалося, що головна площа, де височів палац віце-королів, лише випадково опинилась на своєму місці[206]. Ще у першому сторіччі колонізації у Сан-Вісенте та Сантуші вулиці розташовувалися настільки неупорядковано, що перший генерал-губернатор Бразилії скаржився, що не міг звести мури навколо двох поселень, бо це тягнуло за собою великі роботи та спричинило б значну шкоду мешканцям[207] .
Правда, прямокутна схема використовувалася — власне, це помітно вже на плані Ріо-де-Жанейро, — коли не було значних природних перешкод. Проте було б ілюзорним припускати, що пристосування цієї схеми обумовлено прихильністю до фіксованих і сталих форм. Насправді, у своїй більшості це пояснюється раціональними й естетичними принципами, встановленими за доби Відродження, яка черпала натхнення в ідеалах античності. Хоч би як там було, у нас геометрична строгість ніколи не змогла поширитися так само, як на територіях, що належали іспанській короні: нерідко під час подальшої розбудови міст доводилося відмовитися від початкових планів, поступаючись насамперед топографічним умовам.
Саме рутина, а не абстрактна ідея була принципом, яким керувалися португальці у цій і багатьох інших царинах своєї колоніальної діяльності. Вони діяли радше шляхом експериментів, які не завжди добре співвідносились один з одним, замість того щоб заздалегідь начертати план, а потім дотримуватися його до кінця. Небагато знайдеться заснованих ними в Бразилії будівель, які б не переносились один, два ба більше разів із місця на місце, тому присутність класичної старої вілли поруч із міським центром колоніальної доби є беззаперечним свідченням цього експериментального та неупорядкованого підходу.
Так, на початку минулого сторіччя блискучий спостерігач Вільєна[208] жалівся на те, що під час зведення міста Салвадор португальці обрали обривистий пагорб, «сповнений стількома ущелинами й укосами», коли там, поруч, розташовано місце, «мабуть одне з найкращих у всьому світі для заснування міста, найсильнішого, пречудового та позбавленого тисячі незручностей, яких воно зазнає на тому місці, де перебуває зараз»[209].
Міста, які португальці збудували в Америці, не можна вважати продуктом інтелекту, вони не суперечать картині природи, а їхні силуети переплітаються з лініями пейзажу. Жодного порядку, жодного методу, жодної далекоглядності, завжди ця промовиста недбалість, яку виражає слово «неохайність», слово, яке письменник Обрі Белл[210] уважав настільки ж типово португальським, як і «туга». Утім, на його думку, цю недбалість слід розуміти не як відсутність жаги діяльності, а як непорушне переконання, що робити щось просто «не варто...»[211].
Можна додати, що таке переконання зовсім не виражає байдужість або презирство до цього життя й ґрунтується радше на фундаментальному реалізмі, який відкидає перетворення реальності шляхом маревних уявлень чи кодексів поведінки та формальних правил (за винятком випадків, коли ці правила вже стандартизувалися, тобто стали загальноприйнятими, й тому не потребують жодних зусиль чи маневрів). Це переконання — сприймати життя таким, яким воно є, без церемоній, без ілюзій, без нетерпіння, без гніву, проте часто й без радощів.
207
У листі, надісланому Томе ді Соузою королю 1 червня 1553 року, йдеться про таке: «[…] ці два поселення — Сан-Вісенте і Сантуш — необгороджені, а будинки розташовані у такий спосіб, що обгородити їх без величезних зусиль і втрат для жителів — неможливо, бо у них і будинки з каменю та глини, і величезні сади, і все зроблено настільки хаотично, що нам не залишається нічого іншого, крім як на кожній вулиці на найбільш вигідному та зручному для оборони місці спорудити для її захисту по укріпленню, тож будуть враховані особливості землі й невдовзі це себе виправдає з огляду безпеки, бо по-іншому нічого не вийде». — Прим. авт.
208
Луїш душ Сантуш Вільєна (1787—1817) — португальський військовий, після відставки — професор грецької мови у Бразилії, також інженер-винахідник, поліпшувач двигунів. Опублікував свої знамениті листи, присвячені історії та побуту Баії, Салвадора, Ріо-де-Жанейро.
209
Luís das Santos Vilhena,
210
Обрі Белл (1881—1950) — португальський та іспанський учений, мандрівник, дослідник мови, звичаїв і побуту, флори, фауни та сільського господарства Бразилії.