До цього плаского і необтесаного реалізму слід додати спокусу змалювання низки пам’ятних подвигів португальців часів географічних відкриттів у романтичному дусі, яку ще й сьогодні відчувають деякі історики. Наприклад, порівняно з відчайдушним учинком Колумба, подвиги великого Васко да Ґами, безсумнівно, ґрунтуються на здоровому глузді, уважному до дрібниць, і обачливому та простому розумі. Він подорожував по морях, майже всі з яких були відомі — як зауважив Софус Руге[212], це було каботажне плавання великого масштабу, — у вже відомому напрямку, а коли йому стало потрібно перетнути Індійський океан, він мав біля себе таких досвідчених лоцманів, як Ахмад ібн Маджид[213].
Експансія португальців по світу була передусім справою здорового глузду, скромного розуму, розуміння того, що «досвід здобувається спокійно». Здається, що так було від самого початку, незважаючи на той поетичний блиск, яким намагалися обгорнути, наприклад, взяття Сеути[214]. Безперечно, наполеглива відвага, якої рідко буває забагато, — ось спільна риса всіх великих португальських мореплавців за винятком Магеллана.
Португальці дуже рано відчули героїчну велич їхніх подвигів і безумовну й тривалу значущість тієї високої думки, яка їм передувала. Думка, що вони перевершили навіть легендарні подвиги греків і римлян, нав’язувалась як даність у всій літературі XVI сторіччя. Водночас зазначимо, що ця літературна екзальтація зростала мірою того, як усе стрімкіше наближався занепад португальської могутності. Це певний різновид ретроспективного звеличення, використаний у майже педагогічних цілях, який можна знайти, наприклад, на сторінках творів історика Жуана ді Барруша[215]. А «величний й гучноголосий запал» Луїса де Камоенса[216] можна цілковито зрозуміти, тільки якщо, крім «Луізіад», прочитати «Вправного солдата» Діоґу ду Коуту[217], який малює картину хай і не абсолютно достовірну, але принаймні позбавлену тієї палкої поетичної ідеалізації.
Не можна поклавши руку на серце стверджувати, що хоча б одне з найбільших заморських починань португальців було по-справжньому популярним у королівстві. Очевидно навіть, що власне відкриття морського шляху до Індії було персональним рішенням короля, яке не поділяли його радники. Їм здавалося нерозумним відмовитися від чогось конкретного заради невизначеного або проблематичного. Таким конкретним, за словами Даміана ді Ґойша, було мирне освоєння Гвінеї та добропристойне завоювання низки місцевостей в Африці заради прибутків торговців, збільшення доходів до державної скарбниці та забезпечення службою дворянства. Пізніше, коли аромат індійської кориці потягне з королівства дедалі більше людей, з’являться інші причини, аби суворо засудити східний замір. Річ у тім, що швидке збагачення або надія на це зазвичай настільки засліплюють людей, відволікаючи їх від переваг продуктивної праці, як правило, рутинної та монотонної, що вони починають по-справжньому вірити лише у щасливий випадок і вдачу.
Негативний вплив на характер португальців, який, імовірно, справили заморські завоювання, був, як відомо, невід’ємною темою творів поетів і хронікерів XVI сторіччя. І зовсім невипадково самий факт цього впливу збігся у цілому з процесом піднесення торговельної буржуазії, яка почала своє сходження ще за часів Авіської династії[218] та помітно зміцнилася після того, як Дон Жуан ІІ зміг збити пиху придворної знаті.
Відносна розмитість меж соціальних класів привела до того, що в Португалії це піднесення не наштовхнулося на серйозні перешкоди, на противагу тому, що зазвичай відбувалося в країнах, де феодальні традиції пускали довге коріння, внаслідок чого класова стратифікація була набагато жорсткішою. Оскільки досить часто внукам ремісників не заборонялося піднятися до рівня родовитих людей і змішуватися з ними, усі прагнули досягти статусу ідальго.
У результаті соціальні та духовні цінності, які традиційно були притаманні саме цьому класові, перетворилися й на характерний атрибут постійно зростаючого класу буржуазії. З іншого боку, було неможливим консолідувати або кристалізувати етичні цінності, які б кардинально відрізнялися від традиційних аристократичних цінностей. Також не можливо було й завершити перехідний період, який зазвичай супроводжується буржуазними революціями, аби запанували нові цінності.
Мірою просування соціальними сходами широкі верстви населення втрачали свою примітивну класову ментальність задля приєднання до панівних груп. Тому жодна з «чеснот торговця», традиційно пов’язаних із буржуазією, не може породжувати прихильність. Характерно, що у португальця такі слова, як «торгаш» та насамперед «перекупник», викликають відчуття презирства, ці слова з давніх-давен і ще й сьогодні в іспанській мові позначають, і без будь-яких стигм, купця або бізнесмена. Позитивні для генуезців такі чесноти, як наполеглива спритність, ощадливість, точність, пунктуальність, суспільна солідарність тощо, ніколи так і не змогли прийтися до смаку португальцям[219].
«Нова аристократія» XVI сторіччя була португальцям особливо чужою. І не лише через ганебність її худорідного походження, а й, мабуть, тому, що її статус нагадував соціальний статус міських торговців, який вважався пов’язаним якимось чином із соціальним походженням, а не з надмірною пихатістю. Цим і пояснюється наполегливе прагнення «нової аристократії» розірвати зв’язки з минулим тією мірою, якою це минуле було пов’язано з походженням, та одночасно й прагнення ствердити самих себе з усією палкістю неофітів, що є невід’ємним атрибутом аристократії справжньої.
Подібна гіпертрофія справжніх або уявних ідеалів шляхетного класу в цьому разі могла б відповідати потребі компенсувати для самого себе та для інших недосконалу інтеграцію в середині самого цього класу. Винахідливість та імітація посіли місце традиції як найважливішого принципу насамперед у XVI столітті, коли розширилися прориви у самих по собі неміцних перепонах, які в Португалії розділяли різні прошарки суспільства. Разом із «вправним солдатом» можна спостерігати парад капітанів, які потроху відмовляються від старих суворих звичаїв заради яскравих форм нової класової свідомості. Так, зникають зі сцени славетні ветерани з бородами до колін, у коротких панталонах, із заіржавілим списом у руках або з твариною за спиною. Нові герої хочуть носити лише оксамитові плащі, камзоли та штани такого самого сукна, панчохи, шляпи з золотими стрічками, позолочені меч і кинджал, надвисокий чуб і підстрижену бороду або бути повністю поголеними. Разом із цим поступово втрачається старовинний блиск і доблесть португальців, оскільки, як наголосив один із них, «війна виграється не винахідливістю, а гарячими серцями; і ніщо так не знищує великі імперії, як зміна костюмів і законів»[220].
Діоґу ду Коуту прагнув, аби сучасні йому португальці були менш податливими для нововведень, більш вірними ідеалові непохитності, яка, на його думку, створила неперехідну велич інших народів, таких як венеціанці або китайці. Нова аристократія цілком обґрунтовано здавалася йому не чим іншим, як карикатурою на аристократію справжню, яка за своєю суттю консервативна. А ідальго XVI століття понад усе цінували зовнішність або одяг, якими вони могли відрізнитися від простого люду.
Обвішані вишуканими прикрасами й убранням, вони передусім переймалися тим, як забезпечити собі все це й збільшити свої статки. Вони хотіли, щоб їх носили в паланкінах, тому вже не їздили на конях і взагалі розучилися їздити верхи, хоча це мистецтво було незамінне на війні[221]. Ігри та турніри, притаманні найкращим традиціям аристократії, які колись були засновані пращурами, аби, за словами короля Дона Жуана І[222], «не забувалося мистецтво використання зброї», ставали чимдалі помпезнішими й при цьому чимдалі безпечнішими.
І якщо велика кількість португальців іще не наважувалися покинути військову справу на користь торгівлі, яку вважали низькою професією, вони проміняли її на мантію, на високі посади у цивільній адміністрації та на літературну працю й у такий спосіб змогли зберегти власну гідність, не порушуючи водночас і власний комфорт. У результаті навіть на територіях, оточених ворогами, як, наприклад, Індія, де завжди треба ходити зі шпагою в руці, використовувалася «тростина замість списа, закони замість обладунків, писарі замість солдатів», і навіть серед неписьменних верств поширювалися раніше невідомі їм вирази, як, наприклад, петиція, суперечності, спростування, репліка у відповідь, відстрочка, призупинення та інші подібного смаку й якості[223].
213
Ахмад ібн Маджид (бл. 1421—1500) — арабський мореплавець, географ і письменник, автор масштабного зводу теорії та практики морської справи — «Корисної книги», де використав як свої багаторічні спостереження, так і старі арабські джерела та лоції. Вважається, що у 1498 році був лоцманом португальської ескадри Васко да Ґами й успішно провів її від Африки до Індії.
214
Взяття Сеути — битва між військами Королівства Португалії під проводом Енріке Мореплавця та військами марокканської династії Ваттасидів під проводом Бен Салаха під час першої експедиції португальців до Марокко 14 серпня 1415 року, результатом якої стало захоплення північноафриканського міста Сеути. Вважається початком ери європейської експансії.
На противагу перебільшеному захвату Олівейри Мартінша щодо взяття Сеути варто прочитати «Есей про неромантичне тлумачення тексту з Азурари» Антоніу Сержіу (Antônio Sérgio,
215
Жуан ді Барруш (1496—1570) — португальський історик і письменник на прізвисько «Португальський Лівій», автор першої граматики португальської мови, діалогів повчального змісту, рицарських романів і багатотомного ґрунтовного дослідження «Азія».
216
Луїс де Камоенс (Луїш Ваш ді Камойнш) (бл. 1524—1580) — португальський поет-імпровізатор, драматург, режисер і актор у виставах під час придворних свят. Найвідоміша поема — «Луізіади».
217
Діоґу ду Коуту (1542—1616) — португальський історик, друг Луїса де Камоенса. Після смерті Жуана ді Барруша продовжив роботу над дослідженням «Азія».
218
Династія португальських королів (1385—1580), відгалуження Бургундської династії, Капетинги.