На подібному занепадницькому тлі повинні постати, немов на сцені, яка завдяки контрастові його доповнює й водночас пожвавлює, не тільки вроджений відчай Антоніу Феррейри[224], але насамперед «високий і піднесений звук» «Луїзіад». У Камоенса епічні фарби, якими розцвічені героїчні вчинки португальців, відповідають не так благородним і піднесеним прагненням, як меланхолійній ретроспекції минулої слави. У цьому сенсі варто зазначити, що поет посприяв скоріше розмиванню, аніж увічненню справжнього морального обличчя героїв епохи Великих географічних відкриттів.
Португальська традиція виявляється аж ніяк не в чистому прагненні слави та пишномовному вихвалянні героїчних чеснот, а навпаки, у скромному використанні тих самих чеснот. І якщо Камоенсу й поталанило віднайти певний голос і належний тембр, аби сформулювати таку традицію, то це саме у фінальних октавах його епопеї, де дон Себастьян радить підтримати й підняти найдосвідченіших, які знають, «як, коли й де трапляється те, що трапляється», та звеличує військову дисципліну, якої можна навчитися лише наполегливою практикою — «коли бачиш, пробуєш, борешся», та аж ніяк не фантазіями — «коли мрієш, уявляєш або вчиш».
За такого способу розуміння або відчуття возвеличити людину не можуть ані мистецтва, ані чиста безплідна уява, ані наука. Піднесення може прийти лише від природи, немов дар Божий, або від здорового глузду, загартованого на досвіді, який перетворює діяння людини на результат впливу радше природи, а не мистецтва. Як зазначав колись ді Са ді Міранда[225],
Пер. Л. Губарєвої
А сторіччям раніше король Дон Дуарте[226] понад «духовної волі» поставив «довершену волю», на якій «ґрунтується королівська розсудливість», кажучи, що йому більше до вподоби ті, хто дослуховуються до «здорового глузду та розуміння», цього «шляху до стриманої обачності, яку нашою мовою ми називаємо справжнім розумом», аніж мандрівні лицарі, які «наражаються на всілякі небезпеки та беруться за будь-яку працю, не надаючи захисту тим, хто за своїм станом цілком на це може розраховувати», які все, що їм подобається, роблять «нестримано, забуваючи при цьому про їжу, сон, належний відпочинок, яких за своєю природою вимагає тіло»[227].
Цим правилам спокійної поміркованості, позбавленим надмірної суворості й уже вельми далеким від аристократичних і феодальних ідеалів, демонструє свою прихильність і син магістра Авіського ордену, коли радить читачам свого трактату заради впорядкування свідомості «не рухатися без певної підстави, не уникати знаків, снів і вищої поради [...]»[228]. У цьому він показав себе зразковим представником того реалізму, який відмовляється від містичного марення й абстракції, який навіть у релігії схиляється до більш особистого благочестя, до більш відчутних проявів божественності. І якщо точним є той факт, що в середньовічній португальській літературі з характерною наполегливістю з’являється тема дисонансу між людиною та світом, то хіба не очевидно, що цей самий дисонанс уже передбачає існування певного позитивного образу — смаку до цього світу й до життя? Зовсім не намагаючись виявляти повне презирство до людського суспільства, віддалення від нього, у цьому разі це майже завжди означає неможливість повністю залишити земну суєту суєт. Сам Амадіс[229], взірець мужності та зерцало лицарства так і не зміг перетворитися на справжнього анахорета у пустищі Бідний Бескид, оскільки повинен у всіх своїх мріях і творах відтворювати незабутні спогади про Оріану.
У ліриці трубадурів ця думка відбилася в чистому вигляді, сповнена палких проявів почуттів, ніжних або похмурих спогадів, нездійснених прагнень, прокльонів, розчарувань, але ніколи ми не знайдемо в ній тих безособових конструкцій, якими згодом так захоплюватимуться митці доби Ренесансу та класицизму; в ній створено тихий садочок інтимних емоцій. Будь-який теоретичний порядок тут виглядає незвичайно, оскільки приватний досвід завжди індивідуальний і унікальний. Багато зла можна було б вибачити, каже персонаж твору «Діана» Хорхе де Монтемора[230], та багато нещасть не сталося б, «якби ми більше не вірили добре підібраним словам і добре обґрунтованим доводам, що йдуть від щирого серця, бо саме такими словами виказується зло, яке, навіть коли ті слова справедливі, ранить як ніщо інше». Роздуми, які є справжнім відлунням цього твердження, зустрічаємо в «Молодій і гарній»: «[...] про печалі не можна сказати нічого впорядковано, бо вони трапляються невпорядковано»[231]..
Хоча португальська поезія й наділяє такий стан людської душі позитивними рисами, по завершенні періоду романтизму вона ніколи не підносила їх до точки повного розпаду особистості, цим самим доводячи, що вона все ж таки належить до латинської та іберійської гілки. Вона також не губиться поміж метафізичних ризиків або безглуздості, які є притулком нонконформістів. Португальська поезія оспівує розчарування, але не намагається накликати бурю, викликати диявола або зробити золото. Вона сприймає не той порядок, який створюється людьми праці, а інший, якого дотримуються з певними безтурботністю та свободою, це порядок сіяча, а не каменяра. Це також порядок, в якому розташовані божественні та природні речі, оскільки, за словами Антоніо Вієйри[232], якщо зірки перебувають у порядку, то «це порядок, створений впливом, а не примусом. Бог не грає на Небі у зоряні шахи»[233].
Бачення світу, яке у такий спосіб, у повному сенсі цього слова, розкривається в літературі, насамперед у поезії, залишило свій відбиток у найрізноманітніших сферах діяльності португальців, головно у сфері, яка нас цікавить передусім: колоніальна експансія. Утім, слід зазначити, що жоден поштовх ззовні не спонукнув би їх усерйоз оволодіти перебігом подій, порушити порядок природи. І в цьому випадку показовою є та різниця, яку можна спостерігати між ними та іншими піренейськими народами. Напористість, з якою Кастилія прагнула централізації, кодифікації, уніфікованості та яка віднайшла своє найкраще втілення у любові до скрупульозних розпоряджень (які можна застосовувати, як уже наголошувалося раніше, навіть під час планування колоніальних міст), пояснюється відсутністю внутрішньої єдності народу та постійною загрозою розвалу країни. Іспанський народ був повинен боротися у межах своїх власних півострівних кордонів із проблемами Арагону, Каталонії, Країни Басків, а також із морисками[234], причому остання проблема була вирішена не в 1492-му, а тільки в 1611 році.
Тінь імперських амбіції Кастилії нависла над фламандцями та німцями, бургундцями та міланцями, неаполітанцями та сицилійцями, мусульманами Північної Африки й індіанцями Америки та Сходу. Проекція монархії Габсбурґів поза межі країни й океанів обов’язково супроводжується наміром усе врегулювати, принаймні в теорії, якщо не на практиці, шляхом, так би мовити, механічного примусу. Це прагнення до стандартизації, яке є продуктом штучного й не дуже надійного приєднання, або ж раде бажання об’єднати настільки незв’язані між собою частини, можна виразити словам герцога Олівареса[235], коли він закликав Філіпа IV[236], короля Португалії, Арагона, Валенсії та герцога Барселонського, «підпорядкувати всі королівства, які входять до складу Іспанії, законам і звичаям Кастилії, оскільки саме у такий спосіб повинен діяти наймогутніший монарх світу»[237]. Отже, надмірна любов до уніфікованості та системи — це плід відсутності справжньої єдності.
224
Антоніу Феррейра (1528—1569) — португальський поет, яскравий представник класичної школи, заснованої Франсішку ді Са ді Мірандою. Його найвідоміший твір «Кастро» вважається першою трагедією португальською мовою.
225
Франсішку ді Са ді Міранда (1481—1558) — португальський поет-класик епохи Відродження.
226
Дуарте (Дуарті) I Красномовний (1391—1438) — король Португалії у 1433—1438 роках. Син Жуана І. Був рішучим, розумним державотворцем, проте у військових справах йому не таланило. Також відомий своїми віршами й трактатами.
229
Амадіс Гальський — герой середньовічних іспанських романів Ґарсі Родрігеса де Монтальво та багатьох наслідувачів, над якими сміявся, зокрема, Сервантес. Буарке ді Оланда згадує епізод, коли Амадіс захопив острів Бідний Бескид і повернув його власниці, принцесі Бріолані. Кохана героя Оріана повірила у зраду, й Амадіс повернувся на той острів, щоб відчаєм і постом наблизити свою смерть.
230
Хорхе де Монтемор (бл. 1520—1561) — португальський письменник і поет, що писав іспанською. Найвідоміший пасторально-романтичний твір «Діана» (1559).
232
Антоніо Вієйра (1608—1697) — португальський і бразильський місіонер-єзуїт, проповідник, дипломат філософ і письменник, який уважався одним з найбільших інтелектуалів свого часу. Король Жуан IV, котрого підтримала Бразилія, призначив Вієйру королівським проповідником. Також відомий своїми працями з філософії, економіки, реформи церкви. У ході боротьби за свої погляди зазнав репресій.
234
Мориски — у Іспанії та Португалії мусульмани, що прийняли християнство (як правило, насильницьким шляхом) і їхні нащадки. Мали низький соціальний статус.
235
Ґаспар де Гусман-і-Піментель, граф Оліварес і герцог Санлукар-ла-Майор, відомий як граф-герцог Оліварес (1587—1645) — іспанський державний діяч, фаворит Філіпа IV.
236
Філіп IV (1605—1665) — від 1621-го до 1640 року король Іспанії, а також, як Філіп III, король Португалії та Алгарве. З династії Габсбурґів.