Під цим кутом зору Португалію можна вважати країною відносно безпроблемною. Її політична єдність оформилася ще у ХІІІ столітті, раніше, ніж у будь-якій іншій сучасній європейській країні, а внаслідок колонізації південних територій, звільнених нарешті від арабів, вона змогла досягти завидної етнічної однорідності. Це своєю чергою дало своєчасний поштовх, здатний об’єднати всі сили заради іншої мети, яка виходила за межі наявної реальності. Це дозволило певним сферам із найвищим рівнем абстракції та стандартизації поступитися на першому плані конкретним та індивідуальним ситуаціям (коли, як то кажуть, «не бачити ліса за деревами»), використати «життєвий практицизм» та «дотримання природних законів», настільки притаманних португальцям протягом всієї їхньої історії.
З іншого боку, це пояснює, як природний консерватизм, своєрідна «недбалість» могли у португальців безліч разів накладатися на амбіційні плани побудови майбутнього, підпорядкування історичного процесу суворим законам, ухваленим через мотиви, вищі за людські можливості. Поза сумнівом, у них залишалось укорінене в серцях бажання збагатитися, бажання, продиктоване майже потойбічною могутньою силою. На осудливу критику Паоло Джовіо[238], який звинуватив португальців у прагненні наживи та браку делікатності під час торгівлі спеціями, гуманіст Даміан ді Ґойш міг зауважити, що прибутки від товару були необхідними для покриття витрат на непередбачені війни, які дозволяли поширювати католицьку віру. І якщо й зустрічалися зловживання, то винні у них були торговці, ці крикливі торгаші, яким не писаний майже жоден закон, крім такого, котрий сприяє їхній жазі збагачення.
Але ця милосердна поступка не заважала тому, що принаймні у заморських володіннях Португалії, якщо й не у власне метрополії, спостерігалося поступове послаблення позицій католицизму. Повністю залежна від цивільної влади, католицька церква, зокрема у Бразилії, мала прилаштовуватися до мінливих обставин. Через це керівництво Ордену єзуїтів, насамперед після того, як у 1551 році його святість папа Юлій ІІІ[239] у буллі Praeclara calissimi[240] підтвердив його підпорядкування королям Португалії, які брали під своє заступництво всі нові землі, практично на свій розсуд здійснювало у Бразилії церковну владу. Португальські монархи пропонували кандидатів на посаду єпископів і призначали їх після папського затвердження, стягували десятину на потреби церкви та засновували різноманітні релігійні установи власним коштом відповідно до своїх негайних потреб. Отже, церква перетворилася на ще одну звичайну гілку влади, на відділ мирської адміністрації або ж, за словами отця Джуліо Марії[241], на instrumentum regni[242].
Із подібною ситуацією, найімовірніше, пов’язаний той факт, що наші священики доволі часто виступали як супротивники суспільної дисципліни та поваги до законних властей (ідеться про славнозвісний «лібералізм» бразильських служителів церкви давніх часів). Як корпоративна структура, церква могла бути союзником і навіть вірним пособником цивільної влади, коли йшлося про стримання певного невдоволення населення. Проте священик особисто постійно перебував у опозиції до влади. Причому не лише протягом колоніального періоду, а й за часів імперії, яка зберігала традиції патронату, а постійні втручання влади до справ церкви призводили до того, що в лавах духовенства незмінно зріли настрої внутрішнього спротиву світській владі.
Ці настрої відбились у тексті колективного пасторського послання бразильських єпископів у березні 1890 року, яке перетворилося на майже щире вітання республіканського устрою, впровадженому за чотири місяці до того. Утім, священнослужителі у принципі не могли підтримати ідею відокремлення церкви від держави. У зазначеному документі висміювалися державні міністри, які наказували єпископам додержуватися канонів Трентського собору в своїх парафіях, які забороняли вихід з єпархії без дозволу уряду під страхом оголошення про появу вакантної посади та призначення його наступника органами цивільної влади; які вимагали затвердження світськими властями підручників із теології, за якими мали навчатися учні семінарій; які забороняли звичайним орденам приймати послушників; які відмовляли вікаріям у праві вимагати ослінчик для богослужінь; які встановлювали, кому належить призначати церковних старост. Що ж до наслідків того, що тимчасова й минуща світська влада назначала себе вищою та остаточною, у пасторському посланні зазначено: «Це був такий захист, який душив нас усіх».
Можна додати, що ситуація, за якої всі поспіль священики та миряни підпорядковувались одній і тій самій владі, яка інколи буває капризною та деспотичною, аж ніяк не сприяла зростанню впливовості церкви та певним чином і впливовості християнських чеснот під час формування бразильського суспільства. Погані пастирі, тобто недбалі, жадібні та розбещені, ніколи не були чимось винятковим у нашому колоніальному середовищі. А ті, хто намагався протистояти загальному розслабленню, ледь могли віднайти для цього належні засоби. Більшість із них, мабуть, думали так, як і перший наш єпископ, який казав, що на такій молодій землі «набагато більше вчинків, які слід приховувати, а не карати»[243].
Примітки до розділу 4
1. Інтелектуальне життя в іспанській Америці й у Бразилії
Зникнення архівів деяких університетів, наприклад Ліми та Чукісаки, є причиною відсутності точних даних щодо кількості випускників цих навчальних закладів. Проте не виглядає перебільшенням припущення одного з істориків, який оцінює їхню загальну кількість по всій іспанській Америці в близько 150 тисяч осіб. Точно відомо, що в період із 1775 року до здобуття незалежності університет міста Мехіко підготував 7850 бакалаврів та 473 доктора і ліценціата[244]. Цікаво порівняти цю кількість із уродженцями Бразилії, які протягом того ж самого періоду (1775—1821 роки) здобули вищу освіту в університеті Коїмбри: їх було в десять разів менше, або ж, в абсолютних цифрах, 720 осіб[245].
Таким само вражаючим є контраст між іспанською та португальською Америками у впровадженні іншого важливого інструмента цивілізації — друкарської справи. Відомо, що вже в 1535 році у Мехіко друкувалися книжки, а через чотири роки там було відкрито контору ломбардійця Джованні Паолі[246], або ж Хуана Паблоса, який працював перше у німецького друкаря Іоанна Ґронберґера з Севільї. Із Нової Іспанії друкарське мистецтво ще наприкінці XVI століття поширилося й на Ліму: дозвіл на відкриття друкарської майстерні в столиці Перу датовано 1584 роком.
У всіх головних містах іспанської Америки поліграфічні установи існували вже близько 1747 року. Саме цього року в Ріо-де-Жанейро з’явилась і незабаром, за королівським наказом, була закрита майстерня Антоніо Ізідоро да Фонсеки[247]. Королівським листом від 5 липня того ж року наказувалося вилучити та повернути до Португалії коштом власників і на їхній ризик «друкарський шрифт», оскільки недоречним було в Бразилії «у теперішній час друкувати газети та невигідно, аби друкарі займалися своєю справою там, де витрати вищі, ніж у Королівстві, звідки й можуть завозитися друковані книжки та газети, причому за той самий час, за який надходитимуть ще й дозволи, надані Інквізицією та Нашою Радою з керування заморськими територіями, без яких заборонено друкувати та поширювати надруковане».
238
Паоло Джовіо (1483—1552) — італійський ерудит, історик, письменник, філолог і філософ, якому протегували папа Лев X і папа Климент VII. Твори відрізняються гарним стилем, проте малою історичною достовірністю, бо, за визнанням автора, писав він їх для задоволення.
239
Юлій ІІІ, Джованні Марія Чоккі дель Монте (1487—1555) — папа римський від 1550-го до 1555 року.
240
Praeclara calissimi — булла, що розширювала повноваження Товариства Ісуса (Ордену єзуїтів) і трактувала низку дрібних питань.
241
Джуліо Марія делла Сомалья (1744—1830) — кардинал італійської курії, протягом життя обіймав зо три десятки найвищих посад церкви.
244
John Tate Lane, «The Transpalntation of the Scholastic University».
245
«Estudantes Brasileiros na Universidade de Coimbra»,
246
Джованні Паолі (Хуан Паблос) (бл. 1500—1561) — ломбардієць, перший засвідчений документально друкар в Америці, розпочав діяльність у 1539 році у Мексиці.
247
Як відомо, ця друкарня була першою, відкритою в Бразилії. Утім, нещодавно, збираючи невидані документи Товариства Ісуса (Ордену єзуїтів), Серафін Лейті з’ясував, що серед книжок бібліотеки Єзуїтської колегії Ріо-де-Жанейро були «деякі видання, надруковані там же й датовані приблизно 1724 роком»… Отже, нібито встановилася хронологічна першість єзуїтів у принесенні поліграфії до португальської Америки. Але цій першості не варто надавати надто великого значення, якщо, згідно з коментарем видатного історика, ці книжки виготовлялись «для приватного користування колегією та священиками». — Прим. авт.
Serafim Leite,