Ще до початку ХІХ століття, коли в Бразилії після прибуття португальського королівського двору де-факто було запроваджено друкування, кількість творів, виданих у Мехіко, за підрахунками Хосе Торібіо Медіни[248], сягнула 8979, які за століттями розподілялися так:
XVI століття ..........................251
XVII століття ........................1838
XVIII століття .......................6890
На початку ХІХ століття, до 1821 року, у Мехіко було надруковано понад 2673 творів. Отже, за весь колоніальний період з друкарських верстатів цього міста світ побачили 11 625 творів.
Не дивно, що вже наприкінці XVIII століття там же почали друкувати й американську періодику, коли в 1671 році в лавці Бернардо Кальдерона з’явився перший номер «Gaceta».
Хоча кількість друкованої продукції Ліми значно поступалася здобуткам Мехіко, вона, утім, також гідна уваги. Медіна зміг навести назви 3948 творів (знайомих йому de visu[249] або з достовірних джерел), які були надруковані у видавництвах перуанської столиці у період з 1584-го по 1824 рік.
З питань книгодрукування колоніальної доби в іспанській Америці варто ознайомитися з такими останніми працями, як блискуче й вичерпне дослідження Хосе Торреса Ревельйо[250] «Походження друкарства в Іспанії та його розвиток в іспанській Америці» (Буенос-Айрес, 1940). Перу того ж автора належить праця, присвячена законодавчим підвалинам книгодрукування в іспанській Америці: «Книга, друкарство та журналістика в Америці за часів іспанського панування» (Буенос-Айрес, 1940). Дуже цікаві та багато ілюстровані дослідження, надруковані в журналі «Мексиканське мистецтво та життя», число 7 (липень 1939 року), присвячені 400-й річниці впровадження друкарства в Мексиці, насамперед стаття Федеріко Ґомеса де Ороско[251] під назвою «Мексиканські книги у сімнадцятому сторіччі». Не менш цікавим є дослідження Ернста Віттіха «Die Erste Druckerei in Amerika» («Перша друкарня в Америці»), опубліковане в «Іберо-Американському архіві» (Берлін, квітень 1938 року, с. 68-87).
Перешкоди, які португальська адміністрація чинила на шляху інтелектуального та культурного розвитку Бразилії, були частиною твердого наміру завадити обігу нових ідей, які могли б поставити під загрозу стабільність її влади. Значущим є те, що, незважаючи на більшу свободу щодо прийому іноземців, які були здатні своєю працею посприяти збагаченню й зміцненню колонії, португальська влада набагато менш терпимо ставилася до тих, чиє перебування там могло пробудити у мешканців Бразилії думки про непокору та заколот. Добре відомий у цьому сенсі наказ губернаторам північних капітанств аж до Сеара, виданий на початку ХІХ століття принцом-регентом, цим указом заборонявся в’їзд на землі, що належать португальській короні, «такому собі баронові Гумбольдту[252], уродженцю Берліна», оскільки його поїздка здається підозрілою та «надзвичайно шкідливою для політичних інтересів» корони[253].
Існують дані про те, що, дізнавшись про цей наказ, граф да Барка[254] поквапився заступитися за Александра Гумбольдта перед принцом-регентом. Принаймні про це свідчить лист, який Ешвеге надіслав баронові у 1848 році, розповівши подробиці подій, що відбулися за півстоліття до цього. На полях копії зазначеного вище наказу, який йому надіслав автор «Pluto Brasiliensis»[255], Гумбольдт власноруч написав у 1854 році такі слова: «Хочу, щоб цей документ був опублікований після моєї смерті».
Про цей самий випадок ідеться у цікавому фрагменті з газети «Varnhagen de Ense» за 11 серпня 1855 року, переклад якого ми наводимо нижче:
«Нещодавно Гумбольдт був нагороджений великим бразильським орденом за третейське рішення, яке він ухвалив після розгляду суперечки між Бразилією та Венесуелою[256]. Його думка принесла Імперії значний шматок території.
— Колись у Ріо-де-Жанейро мене хотіли затримати та відправити назад до Європи як небезпечного шпигуна, і навіть було видане відповідне розпорядження, яке нині може представляти певний інтерес. Сьогодні мене запросили виконувати обов’язки судді. Очевидно, я міг би висловитися тільки на користь Бразилії, бо мені потрібен орден, тобто річ, якої не існує в Республіці Венесуела!
Я перервав ці слова, які він вимовив з веселою іронією:
— Як усе змінюється!
— Саме так, — відповів Гумбольдт. — Спочатку ордер на арешт, а відтак нагорода»[257].
2. Лінгва-жерал в Сан-Паулу
Питання, яке останнім часом стало предметом деяких суперечок, висвітлювалося автором у низці статей, опублікованих у газеті «Істаду ді Сан-Паулу» з 11 по 18 травня та 13 червня 1945 року, текст яких поданий нижче майже без жодних купюр.
У цілому визнається, насамперед після досліджень Теодоро Сампайу[258], що надзвичайне багатство топонімів, які походять із мови тупі, — це радше заслуга бандейрантів, аніж корінного населення. Але це визнання позбавлене глибокого переконання, оскільки здається очевидним, що «корінне» населення, у тому числі й досить численне, неминуче перебирає стандарти своїх більш дієвих завойовників.
Саме тому було багато тих, хто не погоджувався з одним із аргументів Теодоро Сампайу, а саме з думкою про те, що мешканці Сан-Паулу часів бандейрантів користувалися мовою тупі у суспільному та приватному житті саме так, як сьогодні всі користуються португальською.
Проте цей аргумент ґрунтується на точних свідченнях, які не дозволяють сумніватися в їхній достовірності, таких особистостей, як отець Антоніо Вієйра. В своїй відомій проповіді він згадав про сумніви, котрі висловлювали мешканці Сан-Паулу щодо гострої проблеми підкорення місцевого населення. «Дійсно, — стверджував великий єзуїт, — португальські та індіанські родини Сан-Паулу сьогодні настільки тісно переплетені між собою, що жінки та діти реальну освіту здобувають удома й у сім’ях цих розмовляють індіанською мовою, а португальську діти вивчають у школі [...]»[259].
Навряд чи подібне твердження, з огляду на те, кому воно належало, могло б бути його жалісливою вигадкою, висловленою заради підтримки думки противників передання корінного населення приватним особам і прибічників створення сіл, де індіанці могли б отримати духовну освіту та жити за законами церкви. За думкою Вієйри, делікатність радше ускладнювала «розірвання цього природного союзу», яке не можна було здійснити без надмірної жорстокості щодо тих, хто «протягом багатьох років жили та виховувалися разом».
Намагаючись віднайти протидію подібним зауваженням, відомий єзуїт вимушений був визнати, що індіанці або індіанки дійсно відчували велику любов до своїх так званих хазяїв, що вони хотіли залишитися з ними за душевним поривом і залишалися біля них, не маючи жодних інших обов’язків, крім цієї любові, яка є не чим іншим, як найсолодшим полоном і найвільнішою свободою.
Цілком вірогідно, що Вієйра, який знав лише те, що відбувалося в Сан-Паулу, дозволив собі вкрай вільно переказувати деякі байки, котрі ходили з-поміж його товаришів — членів Ордену єзуїтів щодо мешканців південної столиці. Тому, крім його свідчень, слід було б додатково розглянути й свідчення його сучасників з цього питання та перевірити, наскільки на них можна покластися.
Наполегливість, яку незмінно виявляли мешканці Сан-Паулу в XVII столітті, вимагаючи призначати вікаріями капітанства здебільшого місцевих мешканців, можна пояснити тим самим містечковим націоналізмом, який пізніше вибухне у вигляді боротьби з іноземцями, або так званої війни за рудники. Але на користь подібного прагнення можна навести й інший мотив: священики з решти частин країни зовсім не знали тутешньої мови й тому не могли порозумітися з місцевим населенням.
249
Букв. «на підставі побаченого»; висновок, опис, зроблений після безпосереднього огляду (лат.).
250
Хосе Мігель Торрес Ревельйо (1893—1964) — аргентинський історик, письменник, журналіст, художник, фахівець з європейської філософії. Досліджував історію друкарства, преси та журналістики в Америці. Президент аргентинської Комісії з питань музеїв та історичних пам’яток.
251
Федеріко Ґомес де Ороско (1891—1962) — історик, бібліофіл, член Мексиканської академії, фахівець з новоіспанського мистецтва, а також дослідник доіспанських кодексів Мезоамерики та рукописів XVI ст.
252
Фридрих Вільгельм Генрих Александр фон Гумбольдт (1769—1859) — німецький учений-енциклопедист, фізик, метеоролог, географ, ботанік, зоолог і мандрівник.
253
Текст наказу, надісланого губернаторові провінції Гран-Пара, можна знайти у примітці Р. Ґарсіа до третього видання «Загальної історії Бразилії» віконта ді Порту-Сегуру (Visconde de Porto Seguro, V,
254
Антоніу ді Араужу-і-Асеведу, перший граф да Барка (1754—1817) — португальський дипломат, політик, учений і письменник. Уважається засновником декількох художніх і наукових закладів, а також португальського суду в Ріо-де-Жанейро.
255
«Бразильський Плутон» (лат.). Назва книжки Вільгельма Людвига барона фон Ешвеге про надра та копалини Бразилії, див. примітку в розділі 2.
256
Великим хрестом Імперського Ордена Троянди нагородили 31 березня 1855 року барона фон Гумбольдта, який тоді саме представив урядові спогади про північні кордони імперії. — Прим. авт.
Barao do Rio Branco,
257
Julius Löwenberg, «Alexander von Humboldt. Sein Reiseleben in Amerika und Asien»,
258
Теодоро Фернандес Сампайу (1855—1937) — бразильський географ, історик, інженер і письменник.