Показовим, до речі, є звернення, яке ще в 1725 році надіслали королю члени парламенту Сан-Паулу[260]. А в 1698 році, прохаючи Його Величність призначати парафіяльними священиками на півдні осіб, які володіють загальною мовою індіанців, губернатор Артур ді Са-і-Менезіс[261] звертається з такими словами: «[...] більшість тих людей не розуміє іншої мови, особливо жінки й усі кріпаки, тому за їхньої відсутності втрата була б непоправною, як це сьогодні відбувається в Сан-Паулу з новим вікарієм, який приїхав з іншої церкви й не може спілкуватися без товмача»[262].
Те, що саме жінки користувалися майже винятково загальною мовою, є надзвичайно важливим уточненням, яке доповнює дані, наведені Вієйрою. Тісніше прив’язана до домашнього вогнища, ніж чоловік, жінка була тут, як і в будь-якому іншому місці, справжнім стабілізуючим і вельми консервативним елементом, великим хоронителем домашніх традицій. Саме ці традиції, що в цьому випадку виявилися найяскравіше, поширювалася серед перших колонізаторів і поселенців завдяки жінкам кунья, з якими конкістодори брали шлюби.
Тому, що подібна ситуація тривала в Сан-Паулу протягом усього XVII століття, посприяло, й досить вагомо, те місце, яке там посідали саме представниці слабкої статі. Йдеться про таких жінок, як Інес Монтейро, відома мати сімейства Педру Такеша, яка майже без сторонньої допомоги спромоглася захистити свого сина та своїх домочадців од жорстоких супротивників. Подібні випадки слугують достатньо наочним прикладом. Оскільки значна частина чоловічого населення капітанства у складі бандейрантів періодично вирушала в походи у глиб території, це стало однією з опосередкованих підстав для створення майже матріархальної системи відносин, в якій виховувалися діти дошкільного, а іноді й шкільного віку. Перебуваючи у тісному домашньому колі поміж жінок і прислуги обидві сторони однаково не володіли мовою прибульців, розмовляючи місцевою мовою, яка була для них найприроднішим і найзвичайнішим засобом спілкування.
У звіті, складеному близько 1692 року, губернатор Антоніо Паіс ді Санді[263] казав про жінок Сан-Паулу, що вони «красиві й мужні, а серед чоловіків поширений звичай залишати під їхнє керівництво свої дома та майно». А трохи нижче він додавав, що «діти попервах вивчають місцеву мову, а потім уже рідну»[264], тобто португальську.
За століття після Антоніо Вієйри, Артура ді Са-і-Менезіса, Антоніо Паіса ді Санді умови, подібні тим, які, згідно з їхніми свідченнями, переважно побутували в Сан-Паулу, спостерігав у останньому десятилітті XVIII століття у Куругуаті (Парагвай) дон Фелікс де Асара[265]. Там також жінки розмовляли тільки мовою гуарані, а чоловіки спілкувалися з ними винятково цією мовою, хоча між собою інколи користувались іспанською. Утім, така форма двомовності зникла в інших частинах Парагваю, де всі без різниці, чоловіки й жінки, спілкувалися винятково мовою гуарані й тільки найосвіченіші володіли іспанською.
Принагідно відзначимо, що той же самий Асара не забарився помітити схожість між тим, що він спостерігав у Парагваї, та тим, що стверджували стародавні мешканці Сан-Паулу. «Те ж саме, — писав він, — відбувається у величезній провінції Сан-Пабло, де португальці, забувши португальську, розмовляють лише мовою гуарані»[266].
У час, коли він писав свої дорожні нотатки, зокрема й цю, в якій розповідає про Сан-Паулу, ці події вже належали минулому, хоча про них іще чудово пам’ятали мешканці іспанських Парагваю та провінції Ла-Плата, яким неодноразово загрожували старовинні бандейранти, що їздили цими територіями.
Занадто загальний характер наведених вище свідчень дозволяє послабити, хоча й не зруйнувати остаточно докази того, що між мешканцями Сан-Паулу XVII століття була поширена загальна мова, яка дійсно була більш ходовою, аніж власне португальська. Але насправді ці свідчення стосуються передусім найбідніших (і, звичайно, найчисленніших) прошарків населення, де надмірна метизація та спільне життя з індіанцями, можна сказати, нав’язували постійне використання їхньої мови.
Те, що освічені та заможні мешканці Сан-Паулу також доволі часто, порівняно з мешканцями інших капітанств, розмовляли загальною мовою індіанців цілком зрозуміло, беручи до уваги триб їхнього життя. До речі, саме про це Жан де Лае[267], опираючись на інформацію, найімовірніше, не з перших джерел, дає зрозуміти в своїй історії Нового Світу, опублікованій в 1640 році. Розповівши про мову тупі, яка, на його думку, легка, багата й приємна, тогочасний директор Вест-Індської компанії наголошує: «Or les enfants des Portugais nes ou esleves de jeunesse dans cesprovinces, le scavent comme le leurpropre, principalement dans le gouvernement de St Vincent»[268].
У свою чергу інші дані допомагають детальніше зрозуміти ситуацію, про яку йдеться у зазначених вище свідченнях. Одним із таких документів є інвентарний опис Браша Ештевеса Лемі, опублікований Архівом штату Сан-Паулу. Укладаючи зазначений вище опис, суддя у справах сиріт уточнив, що необхідно залучити Алваро Нету, який вільно володів місцевою мовою, аби можна було зрозуміти свідчення Лузії Ештевес, дочки померлого, «оскільки вона не може добре розмовляти португальською»[269].
Слід пояснити, що суддею у справах сиріт був дон Франсіско Рендон де Кеведо, який не так довго жив у Сан-Паулу, оскільки приїхав туди після 1630 року, а цитований опис було укладено у 1636 році. Це пояснює, чому, хоча він і був мешканцем цього капітанства, йому знадобився перекладач з мови, поширеної серед місцевого населення.
Однак приклад із Лузією Ештевес не може бути найпереконливішим, зважаючи на те, що хоча з боку батька вона й походила з головної народності цієї землі, проте була метискою у першому поколінні.
Поза сумнівом, набагато важливішим для висвітлення цього питання можна вважати випадок Домінґуса Жоржі Велью[270], який завоював «республіку Пальмарес»[271] і приборкав землі Піауі. Серед предків грізного князька Парнаіби, безсумнівно, переважають португальці, хоча заради справедливості слід зазначити, що є й домішок місцевої крові. Тобто, якщо вірити фахівцям з генеалогії, він був праправнуком, з одного боку, дочки касіка Пікеробі, а з другого — безіменної жінки-тапуіа Педру Афонсу.
Отже, цікавим видається той факт, що для спілкування з єпископом Пернамбуку в місті Пальмарес у 1697 році він повинен був привести із собою перекладача, «оскільки навіть і розмовляти не вміє», за словами єпископа, який додає: «і не надто відрізняється від тапуіа-варвара, тільки каже, що він християнин, хоча відразу після одруження він узяв сім індіанок-наложниць, із чого не складно уявити собі, як він поводиться в усьому іншому»[272].
Серйозним сумнівом щодо достовірності цього свідчення є той факт, що написані власноруч і скріплені особистим підписом Домінґуса Жоржі різноманітні документи свідчать про витончений розум автора, чого не можна навіть уявити, спираючись на наведені вище рядки. Досить прочитати, наприклад, у тому самому томі, звідки ми взяли свідчення єпископа Пернамбуку, слова, якими легендарний каудільо намагається вибачити й навіть вихвалити поведінку мисливців за індіанцями у відповідь на жорстку критику з боку отців-єзуїтів.
По-перше, зауважує він, до складу війська Сан-Паулу входять люди, не внесені до списків Його Величності, які не зобов’язані йому грошима чи хлібом насущним. Вони йдуть не полонити, а скоріше цивілізовувати й окультурювати спільноту диких людей, які їдять людське м’ясо. А потім, якщо ці люті індіанці починають прислуговувати на копальнях або у полі, ніхто не бачить у цьому волаючої несправедливості, «бо ми утримуємо їх та їхніх дітей так само, як і нас самих і наших дітей», що для цих нещасних означає зовсім не полон, а неоцінну послугу, бо так вони вчяться обробляти землю, садити рослини, збирати врожаї, зрештою, працювати, аби утримувати самих себе, чого вони не вміли, доки їх цьому не навчили білі люди.
261
Артур ді Са-і-Менезіс (?—1709) — губернатор Ріо-де-Жанейро під час відкриття золотих копалень, забезпечував постачання золота та срібла португальській короні.
262
«Cartas de Artur de Sá e Meneses a el-Rei...»,
263
Антоніо Паіс ді Санді (1621—1695) — португальський колоніальний чиновник, учасник збройних походів Реставрації, постачальник зброї для Корони, губернатор Португальської Індії (1666—1678) і член Тимчасової правлячої Ради Індії у 1678 році. У 1692—1694 роках — очільник губернаторства Ріо-де-Жанейро. Командор Томарського Ордену.
264
«Relatório do Governador Antônio Pais de Sande...»,
265
Фелікс де Асара (1742—1821) — іспанський мандрівник і натураліст, бригадний генерал. Доклав зусиль до розмежування іспанських і португальських колоній шляхом встановлення кордонів. Опублікував кілька робіт із зоології, що вважаються класичними.
268
Діти португальців, що народились і з перших днів мешкають у цих землях, знають її [мову тупі], неначе свою рідну, особливо у губернаторстві Сан-Вісенте (фр.).
Jean de Laet,
269
270
Домінґус Жоржі Велью — бандейрант, португальський найманець і польовий командир. Разом із двома іншими військовими з’єднаннями захопив і знищив «республіку Пальмарес».
271
«Республіка Пальмарес» — унікальне утворення, що виникло від 1630 до 1697 року в Бразилії — незалежні громади рабів-утікачів, які вільно мешкали разом з індіанцями у пальмових лісах, обробляли землю, що перебувала у суспільній власності, та відбивали напади колоніальної влади.
272
«Carta do bispo de Pernambuco...» Ernesto Ennes,