І це, за його критерієм, єдиний раціональний засіб прищепити індіанцям іскру Божу та прилучити їх до таїнств святої католицької церкви, чого достатньо для вічного спасіння, оскільки, зауважує він, «даремна праця робити з них янголів, перш ніж зробити з них людей».
Відкинувши всю цю сільську та побожну педагогіку, за допомогою якої намагалися виправдати примусову працю індіанців на користь їхніх хазяїв, неможливо знехтувати справедливим вироком, винесеним проти прабатьківської системи. Насправді не людей, а янголів намагалися створити єзуїти в своїх селах, хоча, як правило, їм не вдавалося досягти ані першого, ані другого. Ще й сьогодні цей бік життя колишніх єзуїтських місій, безсумнівно, заслуговує на найсуворішу критику.
Отже, досі залишається не розв’язаним питання, чи дійсно цей «варвар тапуі», який «навіть і розмовляти не вміє» (читай — португальською), може бути автором настільки витончених умовиводів. Утім, насправді залишається ще одна можливість: хоча ці документи, ймовірно, написані його рукою, він не має до слів, наведених у документі, а тим паче до висловлених у ньому ідеї жодного стосунку.
Хоч би як там було, не слід повністю відкидати твердження єпископа Пернамбуку, незважаючи на його злісну ворожість до бандейранта, яка простежується від першого рядка до останнього. Що ж до його слів відносно поганого знання португальської мови Домінґусом Жоржі, то цей лист є ще одним підтвердженням, поруч із безліччю подібних документів, присвячених долі мешканців Сан-Паулу XVII сторіччя. А саме це свідчення може заслуговувати на увагу, хоча місцями воно й несправедливе.
Крім цих очевидних свідчень, переважна більшість яких належить до XVII сторіччя, на нашу увагу заслуговує ще одна обставина. Здійснивши ретельний аналіз прізвиськ, поширених у колишньому капітанстві Сан-Паулу, можна переконатися, що саме за тих часів майже всі ці прізвиська мали індіанське походження. Так, Мануел Діас да Сілва був відомий як «Бішіра»; Домінґус Лемі да Сілва — як «Ботука»; Ґаспар де Годой Морейра — «Таваймана»; Франсішку Діас да Сікейра — «Апука»; Ґаспар Ваз да Кунья — «Жагуарете»; Франсішку Рамалью — «Тамарутака»; Антоніу Родрігеш ді Ґойш або да Сілва — «Тріпой». Згідно з думкою, яка не здається аж надто неправдоподібною, сам Бартоломеу Буено[273] отримав своє прізвисько тупі Аньянгера (імовірно, через його виколоте або пошкоджене око) не від індіанців гояс, які, до речі, не розмовляли загальною мовою, а від своїх земляків. Пов’язаний з ним епізод із підпаленням горілки у склянці Педру Такеш[274] приписує іншому першопрохіднику — Франсішку Пірешу Рібейру[275].
У тому ж самому XVII сторіччі надзвичайно рідкісними були прізвиська суто португальського походження. Одним із нечисленних прикладів таких прізвиськ є «Дерев’яна нога». Так звали Жероніму Рібейру, який помер у 1693 році. Натомість досить широковживаними були ім’я та прізвиська суто португальського походження із додаванням збільшувального суфікса мови тупі. У цьому процесі відобразилося, причому іноді у надзвичайно мальовничому поєднанні настільки несхожих мов, постійне змішування двох рас і двох культур. Саме завдяки цьому процесові Месія Фернандес, дружина Салвадора Піреса, перетворилася на Месіуку. А Педру Ваз ді Барруш — на Педру Ваза Гуаку. В одному з рукописів, що зберігається в Національній бібліотеці Ріо-де-Жанейро, стверджується, що губернатор Антоніу да Сілва Калдейра Піментел одержав від мешканців Сан-Паулу прізвисько Казакуку (від португальського слова casaco — піджак), оскільки постійно носив довгий сюртук[276]. Це, імовірно, свідчення того, що в середині XVIII століття принаймні деякі прошарки населення досі розмовляли місцевою мовою. І це не поодинокий приклад. Уродженець Іту Салвадор ді Олівейра Лемі, на прізвиськом «Сарутая», помер лише в 1802 році.
Утім, можна натрапити на подібні прізвиська, але це радше винятки, які не вкладаються в загальні правила. Але мірою віддалення від XVII сторіччя португальських прізвиськ, таких як «Святий шлях», «Рудий», «Оратор», «Голова Бразилії» (останнє має певний цицеронівський відтінок — «Батько Вітчизни»), дедалі більшає й вони втрачають свою винятковість. Відповідно поступово зменшується кількість прізвиськ, що походять із мови тупі, надзвичайно поширених у XVII столітті, аж до майже повного зникнення. Зовсім невипадковим видається хронологічний збіг цього явища, який свідчить про дедалі зростаюче прибуття до капітанства людей, у чиїх жилах тече португальська кров, із відкриттям великих золотих родовищ у Мінас-Жерайс, яке супроводжувалося занепадом полювання на індіанців.
У який же приблизно період мешканці плоскогір’я Сан-Паулу припинили використовувати мову тупі в своєму повсякденному житті? Переважна більшість текстів, які згадувалися вище задля підтвердження факту поширення цієї мови, датовані XVII сторіччям, точніше, як ми побачили, його останнім десятиріччям. Звіт отця Антоніо Паіса ді Санді з’явився у 1692-му або 1693 році. Відома проповідь отця Антоніо Вієйри про сумніви мешканців капітанства датується 1694 роком. У 1697 році побачило світ свідчення єпископа Пернамбуку щодо Домінґуса Жоржі Велью. У 1693 році губернатор Артур ді Са-і-Менезіс надіслав листа з рекомендаціями призначати до парафій Сан-Паулу та всього південного регіону священників, які володіють індіанською мовою.
На початку XVIII сторіччя ще з’являлися, хоча й набагато рідше, достовірні підтвердження цього факту. Згідно з рукописом, люб’язно наданим мені магістром Афонсу ді Таунай, у 1709 році Антоніу ді Албукеркі Коєлью ді Карвалью[277] мав нагоду підслухати розмову капралів війська Сан-Паулу, яке було дислоковане поблизу Гуаратінгети. Зміст цієї розмови, зневажливий щодо нього та його людей, губернатор-чужинець зміг зрозуміти лише завдяки тому, що раніше служив губернатором капітанства Мараньян, де також багато хто розмовляв мовою тупі, або ж завдяки тому, що в його почті перебував священик, який часто спілкувався з місцевим населенням.
До подібних текстів слід додати й свідчення видатного біографа, навіть можна сказати, агіографа отця Белхіора ді Понтеша[278]. Останній, згідно із запевненнями Мануела да Фонсеки, досконало володів «мовою, якою розмовляли ці люди, оскільки за тих часів вона була поширена по всьому району»[279]. Беручи до уваги той факт, що Белхіор ді Понтеш народився в 1644 році, це означає, що протягом другої половини XVII століття індіанська мова була поширена у всьому капітанстві. Проте у середині наступного століття ситуація змінилася, бо отець Мануел да Фонсека[280] розповідає про це, як про події минулих часів. Отже, можна сказати, що процес реальної інтеграції мешканців капітанства Сан-Паулу до португаломовного світу тривав, імовірно, протягом першої половини XVIII сторіччя.
Можливо, саме у першій половині цього сторіччя й навіть пізніше у деяких місцях або серед окремих родин, які не підтримували жодних зв’язків із новими хвилями європейців, цей процес іще остаточно не завершився. Саме так можна пояснити слова Еркюля Флоранса[281], який 1828 року в щоденнику експедиції Лангсдорфа[282] писав, що сімдесятьма роками раніше (тобто близько 1780 року) дами Сан-Паулу цілком природно розмовляли з подругами та рідними мовою бразильських індіанців. «У Парагваї, — додає він, — це явище поширене серед представників усіх класів, але (як колись у Сан-Паулу) нею користуються лише в родині, бо з незнайомими людьми вони спілкуються іспанською»[283].
Підтвердження цим спостереженням можна знайти в уже цитованому вище свідченні дона Фелікса де Асари, а в наші дні подібне явище спостерігається не лише в Республіці Парагвай, а й в аргентинській провінції Корр’єнтес і на півдні бразильського штату Мату-Гроссу. У провінції Сан-Паулу, до якої він прибув у 1825 році, той самий Флоранс іще міг почути загальну мову з вуст деяких літніх людей. Було б не дивно, якби це відбулося протягом його майже піврічного перебування в окрузі Порту-Феліз, де було багато робітників-індіанців і де, як можна прочитати в «Спогадах» старого Рікарду Гумбелтона Даунта[284], на початку ХІХ століття «за зачиненими дверима у домах розмовляли лише мовою гуарані»[285].
273
Бартоломеу Буено молодший (1585—1638) — бандейрант, один із представників португальських переселенців роду Буено, бразилець у першому поколінні, мисливець на індіанців. Володів фермою у районі Парнаіба.
274
Педру Такеш де Алмейда Паїш Лімі (1714—1777) — військовий, інтелектуал, фахівець із генеалогії та бразильський історик. Відповідав за золотовидобування, безпеку та стягування податків у провінції Гояс. Залишив кілька робіт з історії колоніальної Бразилії.
275
Франсішку Піреш Рібейру (1656—1726) — один із піонерів-колоністів Сан-Паулу, бандейрант, дослідник внутрішніх районів Бразилії, шукач срібла та мисливець за рабами, мав прізвисько «Сертаніста» (мешканець Сертану).
276
«Sumário dos Senhores Generais que têm governado a Cäpitania», Ms. da Biblioteca Nacional do Rio de Janeiro, 1-7, 4, 10.
277
Антоніу ді Албукеркі Коєлью ді Карвалью (1655—1725) — губернатор Мараньяну та Ріо-де-Жанейро на початку XVIII ст. Воював з французами за переділ кордонів.
278
Белхіор ді Понтеш (1644—1719) — місіонер-єзуїт, що відіграв значну роль у колонізації внутрішніх районів Бразилії, заснував школу свого імені.
279
P. Manuel da Fonseca,
280
Отець Мануел да Фонсека (1703—1772) — місіонер-єзуїт, який у 1752 р. опублікував біографію Белхіора ді Понтеша.
281
Антуан Еркюль Ромуальд Флоранс (1804—1879) — франко-бразильський художник, натураліст і винахідник, зокрема, відкрив процес фотографування. Брав участь у трирічній експедиції Г. Лангсдорфа у басейні Амазонки як художник і дослідник.
282
Георг Генрих Лангсдорф (1774—1852) — російський дослідник, натураліст і етнограф, академік Петербурзької Академії наук. У 1812 році був призначений російським консулом у Ріо-де-Жанейро. У 1821—1828 роках очолював російську експедицію у внутрішні райони Бразилії, вивчав природу та життя корінного населення, ботаніку та зоологію.
283
Hércules Florence, «Expedição Langsdorff»,
284
Рікарду Гумбелтон Даунт (1894—1977) — відомий бразильський юрист, експерт-криміналіст, адвокат, історик і письменник.
285
Ricardo Gumbleton Daunt, «Reminiscências do Distrito de Campinas »,