Якщо подібні характерні риси достатньо стійко переважали в іберійських народах, чи не варто було б стверджувати, що вони походять від якоїсь неминучої біологічної фатальності або ж, немов небесні зірки, вони могли б існувати осторонь і на відстані від звичайних умов земного життя. Ми знаємо, що на певних етапах своєї історії народи Піренейського півострова довели свою надзвичайну життєздатність, дивовижну здатність пристосовуватися до нових форм існування. Насамперед, наприкінці XV сторіччя вони змогли випередити решту країн Європи, створивши політичні й економічні структури сучасного типу. Проте чи не був власне успіх цієї раптової та, мабуть, передчасної трансформації однією з причин тривалого й наполегливого збереження традиційних форм життя, які частково пояснюють цю своєрідність?
У конкретному випадку Португалії часів магістра Авіського ордену[7] (короля Жуана І[8], який правив від 1385-го до 1433 року) піднесення простого люду до статусу майстрів і міських торговців зустрічало менше перешкод, аніж в інших країнах християнського світу, де феодалізм панував, не зазнаючи серйозного опору. Саме завдяки відсутності надзвичайних труднощів на шляху до перемоги, завдяки нестачі економічної підтримки, яка дозволила б набути виняткових прав, торговельна буржуазія не відчувала потреби прийняти абсолютно новий спосіб дії та мислення чи встановити нову шкалу цінностей, що дало б їй змогу постійно стверджувати своє панування. Замість витіснення старих керівних класів буржуазія намагалася засвоїти значну кількість їхніх принципів, керуватися радше традицією, аніж холодним розумом і розрахунком. Представники аристократії не були повністю усунені, а форми життя, успадковані від часів середньовіччя, частково зберігали свій стародавній престиж.
Не тільки міська буржуазія, а й власне селяни захоплювалися блиском придворного життя з усіма його титулами й почестями.
вигукував паж, один із персонажів комедії «Фарсу погоничів мулів». Хоч би яким дивним це не здавалось, власне, жага баронів до самовихваляння, велика кількість родоводів і генеалогічних книжок насправді являли собою два боки нестримної тенденції до нівелювання класових розбіжностей, мірилом якої є певні давним-давно встановлені та стереотипні еталони соціального престижу. Дворянська гордовитість вимагається стародавніми звичаями, які, по суті, вже не відповідають умовам часу, хоча й зберігаються на периферії. Справжня, автентична аристократія вже не потребує впливу на індивідуума; вона буде залежати від його сил і здібностей, оскільки власна зверхність цінується більше, ніж успадкована. Велика кількість майна, високі вчинки й особисті чесноти є джерелом величі, маючи всі переваги над уродженою аристократичністю. А коло основних чеснот для іберійських народів безпосередньо пов’язано з відчуттям власної гідності кожного індивідуума. Це відчуття спільне для аристократів і плебеїв і, беззаперечно, належить до етики ідальго, а не селян. Цінності, які надихають іспанців і португальців, є загальними й незмінними.
Особиста гідність, яка ґрунтується на таких чеснотах, завжди мала вагому значущість. Таке ж саме поняття, яке набуло розвитку в теології, знову відродившись у середині XVI століття, є не чим іншим, як старою забаганкою пелагіанства[9], найвищим проявом якого стала доктрина моліністів[10]. І вирішальну роль у цій полеміці проти принципів божественного призначення відігравала установа, що мала суто іберійське походження, а саме Орден єзуїтів, який намагався нав’язати свій дух усьому католицькому світові після проведення Трентського собору[11].
Дійсно, португальці й іспанці завжди ставилися з недовірою та ворожістю до теорій, які заперечують право людини на вільний вибір. Вони ніколи не відчували себе природно й вільно у світі, де гідність та індивідуальна відповідальність не були загально визнаними.
Насправді, саме ця ментальність іспанців і португальців перетворилася на головну перешкоду духу спонтанної організації, яка притаманна народам протестантських країн, насамперед послідовникам кальвінізму. І це дійсно так, оскільки доктрини вільного вибору й особистої відповідальності якнайменше сприяють згуртуванню людей. В іберійських народів через брак тієї раціоналізації життя, яка так рано виявилась у деяких протестантських країнах, уряди завжди являли собою уніфікуюче, об’єднавче начало. У цих країнах безупинно переважав тип політичної організації, який штучно підтримувався якоюсь зовнішньою силою, що за сучасних часів знайшло своє найхарактерніше втілення у формі військових диктатур.
Ще один чинник, який не можна не враховувати, аналізуючи психологію піренейських народів, — це непереборне відторгнення, яке викликала в них будь-яка мораль, заснована на культі праці. Їхнє звичайне ставлення суто протилежне тому, що в теорії мало б відповідати системі середньовічного ремісництва, яке виславляло фізичну працю й очорняло наживу, «тупу наживу». Лише нещодавно, після зростання престижу інституцій північних народів, ця етика праці почала завойовувати певні позиції серед іспанців і португальців. Але вона наштовхнулася й продовжує наштовхуватися на такий живий і настирливий опір, що дає всі підстави сумніватись у повній перемозі цієї етики.
«Цілісність», «значущість», «статечність», «порядність», «гідна поведінка» — ці атрибути, які, за словами португальського поета Франсішку Родрігеша Лобу[12], прикрашають і звеличують благородний герб, є, по суті, уродженими чеснотами, завдяки яким індивідуум виявляє себе та відмовляється змінювати обличчя цього світу. Вплив на речі, на матеріальний світ передбачає покірність зовнішньому об’єктові, прийняття закону, чужого для цього індивідуума. Цей вплив не вимагається Господом, не додає нічого до Його слави та не збільшує нашу власну гідність. Навпаки, можна сказати, що він заважає їй і принижує її. Ручна й механічна праця націлена не на людину, а на зовнішній світ, намагаючись вдосконалити якесь творіння, яке не є людиною.
Отже, зрозуміло, що піренейські народи так ніколи й не сприйняли сучасну релігію праці та цінність утилітарної діяльності. Справжньому португальцю або іспанцю гідна бездіяльність завжди здавалася кращою, ба навіть шляхетнішою, ніж божевільна боротьба за хліб насущний. Ідеалом, яким захоплюються обидва народи, є життя великого сеньйора, позбавлене будь-яких зусиль, будь-якої турботи. Отже, поки протестантські народи виславляють і звеличують ручну працю, піренейські нації здебільшого дотримуються цінностей класичної античності. Серед них панує античне розуміння того, що дозвілля набагато важливіше за працю, а сама по собі виробнича діяльність не настільки цінна, як споглядання чи любов.
Тож зрозуміло, що відсутність цієї моралі праці чудово узгоджується з невеликими здатностями до суспільної організації. Дійсно, смиренне, безіменне й безкорисливе зусилля є потужним чинником спільності інтересів і само по собі стимулює раціональну організацію людей і живить зв’язність між ними. Там, де переважає будь-яка форма моралі праці, навряд чи бракуватиме порядку та спокою серед громадян, оскільки ці два чинники необхідні для гармонії інтересів. Правда в тому, що для іспанців і португальців мораль праці завжди була екзотичним плодом. Тому не дивно, що у цих народів ідеї солідарності так і не вкоренилися.
До речі, у них ця солідарність існує лише там, де сентиментальні зв’язки переважають над корисливими інтересами, — у сімейному колі або у колі друзів. Ці кола жорстко обмежені, приватні, скоріш ворожі, ніж сприятливі для створення об’єднань у ширшому просторі, на професійному чи національному рівні.
7
Авіський орден (Орден Святого Бенета Авіського) — католицький військовий орден, що існував у XII—XIX ст. у Португалії; король Жуан І за часів свого правління був його Великим Магістром.
8
Жуан І Добрий, або Жуан І Великий (1357—1433), — король Португалії, родоначальник Авіської династії.
9
Пелагіанство — теорія богослова Пелагія (V ст. н.е.), згідно з якою перворідний гріх не впливає на людську природу, а людина здатна вибирати добро чи зло без допомоги Бога; призвела до першої великої богословської кризи й боротьби серед західних латиномовних християн.
10
Моліністи — послідовники Луїса де Моліни (1535—1600) — іспанського єзуїта та богослова, автора книги, де робилася спроба поєднати вчення Фоми Аквінського з доктриною єзуїтів. Ця книга спричинила розкол між моліністами-єзуїтами та домініканцями.
11
Трентський (Тридентський) собор — XIX Вселенський собор Католицької церкви, скликаний папою Павлом III у 1545 р. з метою дати відсіч Реформації. Вважається відправною точкою Контрреформації.
12
Франсішку Родрігеш Лобу (1580—1622) — португальський поет, творив у стилі бароко (еклоги); оспівував красу природи. Його творчість має повчальний характер.