У тих місцях, де майже не було підлеглих індіанців, як, наприклад, у Кампінасі, перевага португальської мови була беззаперечною. Проте у тому ж таки Кампінасі у зазначені часи все ще була людина, яка могла правильно розмовляти мовою тупі. Спираючись на усні перекази, Гумбелтон Даунт повідомляє, що Себастьян ді Соуза Пайс, зять такого собі Баррету Лемі, «досконало володів цією мовою». До цього можна додати, що Соуза Пайс народився задовго до 1750 року й помер уже в наступному столітті та, згідно зі згаданими вище переказами, походив із Іту, як, імовірно, й переважна більшість мешканців Кампінаса. Інакше кажучи, він походив із району, де протягом більшої частини XVIII століття проживала значна кількість підлеглих індіанців.
Активним залученням таких індіанців до хатніх і сільськогосподарських робіт до початку масового ввезення чорношкірих рабів можна пояснити й той факт, що мешканці деяких сільських районів опиралися експансії та зростанню престижу португальської мови. Ще на початку ХІХ століття якась донна Жуана Фуркім ді Каспус, дочка португальця, у своєму мовленні використовувала багато індіанських слів. Як зазначає Франсішку ді Ассіш Вієйра Буено[286], це пояснюється тим, що її батько, який мешкав у Можі-Гуаку, мав багато «рабів-індіанців, яких він одомашнив»[287].
Зверніть увагу, що вплив загальної мови на словниковий склад, інтонацію та навіть на синтаксис мови сільського населення Бразилії існував і в тих випадках, коли індіанці не належали до великої мовної родини тупі-гуарані. Йдеться про індіанців бороро й насамперед паресі, роль яких у житті Сан-Паулу XVIII століття можна порівняти з такою, яку в XVII столітті, у розквіт епохи бандейрантів, виконували індіанці каріжу. Річ у тім, що після їхнього одомашнення та навернення до християнства за допомогою загальної мови узбережжя, зі своїми господарями вони могли спілкуватися тільки цією мовою.
Відомо, що початковим поштовхом для експансії бандейрантів, насамперед у Сан-Паулу, став брак сільськогосподарської робочої сили або, радше, відсутність економічних ресурсів, які дозволяли б більшості рільників використовувати рабську працю африканців.
Брак ресурсів, своєю чергою, був обумовлений відсутністю шляхів легкого та швидкого сполучення між найприбутковішими, якщо не між найбільшими виробничими центрами, розташованими на плоскогір’ї, та великими споживчими ринками, розташованими по той бік океану.
На відміну від того, що відбувалося, наприклад, на північному сході, придатні для плантацій землі в Сан-Паулу простягалися на значній відстані від узбережжя, на висоті, оскільки землі на вузькій прибережній смузі, на яку ступили європейці, вже до завершення XVI століття були частково виснажені та непридатні для сільського господарства. Перевезення сільськогосподарських продуктів через обривисті перевали Паранапікаби майже завжди було справою непростою й часто-густо збитковою.
Для подолання цих величезних перешкод поширювалося полювання на індіанців. Великі вторгнення й руйнування переслідували тут цілком конкретну мету: забезпечення такої самої осілості, якої північні цукрові барони досягали, не рухаючись зі своїх плантацій. Хоч би яким дивним це здавалось, велика мобільність, динамізм мешканців Сан-Паулу обумовлений у цьому разі прагненням того ж самого ідеалу сталості та стабільності, якого в інших районах можна було досягти з перших років колонізації, не докладаючи значних зусиль.
Але якщо відповідає дійсності те, що без індіанців португальці не змогли б вижити на плоскогір’ї, то й з індіанцями вони не могли б зберегти свою чистоту. Інакше кажучи, вони мали відмовитися від багатьох успадкованих звичаїв, од власних способів життя та співіснування, від своїх прийомів і технік, від своїх прагнень і, що набагато важливіше, від своєї мови. У дійсності сталося саме так.
А завдяки зусиллям своїх нащадків-метисів вони врешті-решт отримали у нагороду цей потужний й гігантський світ, про який не могли й підозрювати, підписуючи Тордесільяську угоду[288]. Історик Р.Г. Тоуні[289] описував португальську колоніальну імперію як дещо «трохи більше за лінію фортець і факторій у 10 тисяч миль завдовжки»[290]. І це б абсолютно точно описувало Португальську імперію, але у XVI сторіччі, коли у Бразилії поселенці «борознили» пляжами немов краби. Але вже у XVIII столітті ситуація змінилася та джерела, які підживлювали життя в Бразилії й власне метрополії — Португалії, — завдяки бандейрантам були перенесені далеко у глиб материка. Тому навряд чи випадково перший вирішальний крок на шляху до підкорення та дослідження Африканського континенту був здійснений у те ж саме століття уродженцем Сан-Паулу та внуком метисів Франсішку Жозе ді Ласерда-і-Алмейдою[291]. Його спроба була настільки пам’ятною, що, за свідченнями, наведеними Девідом Лівінгстоном у своєму щоденнику, через багато десятиліть про неї згадували дикі племена африканських негрів.
У своїй монументальній праці, присвяченій характерові відкриттів і завоювання Америки європейцями, Ґеорґ Фридерічі[292] присвятив діяльності бандейрантів такі слова: «Першовідкривачами, дослідниками, завойовниками внутрішніх районів Бразилії були не португальці, а чистокровні білі бразильці та дуже багато бразильців-метисів, до яких приєдналися й первісні індіанці — уродженці цієї землі. Уся величезна територія бразильського сертану була відкрита для Європи не європейцями, а американцями»[293].
Я не повністю поділяю думку німецького етнолога та історика, згідно з якою внесок португальців у відкриття та завоювання нових земель порівняно з іншими народами зводиться до нуля. Навіть більше, я думаю, що у своїй здатності пристосовуватися до будь-якого середовища, іноді на шкоду своїм власним расовим і культурним характеристикам, португальці проявили кращі якості колонізаторів, аніж інші народи, котрі виявилися менш гнучкими та більш відданими своїм традиціям і звичаям, сформованим у Старому Світі. І я без вагань підписався б під твердженням, нещодавно висловленим паном Жуліу ді Мешкіта Філью[294] стосовно того, що рух бандейрантів, по суті, є невід’ємною частиною цієї великої справи, яку сини Португалії здійснювали в Африці, Азії та Америці ще за часів інфанта Дона Енріке та школи у Сагріші[295]. Але я підписався би під ним із таким важливим застереженням: португальці повинні були розчинитися на довгий час, аби зрештою перемогти. Немов євангельське пшеничне зерно, яке спершу має померти, аби згодом вирости та дати багатий урожай.
3. Відраза до економічних чеснот
Моральні якості, потрібні для ведення справ комерсантам, природно, відрізняються від ідеальних чеснот благородного класу, оскільки першим передусім потрібна довіра, а останнім — слава й репутація. Це насамперед прагнення отримати зиск, протиставити лицарську та придворну честь професійній чесності та сумлінності, а особистим зв’язкам і персональним правам — дедалі вищу раціоналізацію життя.
Сталося так, що саме стійка відраза до всіх проявів раціоналізації світоустрою та внаслідок цього втрата особистості були й залишаються однією з незмінних рис іберійських народів. Багато комерсантів з інших країн світу знають, що для отримання гарантованої вигоди від операцій з португальцями й іспанцями необхідно встановити з ними більш тісні зв’язки, аніж формальні стосунки, зазвичай притаманні для укладання угод і контрактів. Чудовою ілюстрацією цього є історія, наведена Андре Зігфридом[296], яку ми цитували в іншій частині нашої книжки, про одного філадельфійського торговця, котрий переконався, що для завоювання клієнтів у Бразилії чи в Аргентині спочатку треба зав’язати з ними дружні стосунки.
287
Francisco de Assis Viera Bueno,
288
Тордесільяська угода — міжнародний договір між Іспанією та Португалією (1494) підписаний у м. Тордесільяс (Вальядолід), який розділяв усі «нововідкриті» землі між двома країнами меридіаном, що проходить за 370 ліг на захід від Островів Зеленого Мису, розташованих біля західного узбережжя Африки. Лінія розділу була перенесена на 270 ліг на захід порівняно зі встановленою роком раніше буллою папи Олександра VI і проведена посередині між португальськими на той час Островами Зеленого Мису й островами Вест-Індії, відкритими Христофором Колумбом під час першої подорожі, на які претендувала Іспанія.
289
Ричард Генрі Тоуні (1880—1962) — британський економічний історик, християнський соціаліст, лейборист, прибічник фабіанства.
291
Франсішку Жозе ді Ласерда-і-Алмейда (1753—1798) — один з найвидатніших дослідників і мандрівників XVIII ст., доктор математики Університету Коїмбри, член Королівської Академії Лісабона, офіцер Королівського флоту, капітан фрегата, губернатор провінції Замбезія у Мозамбіку, організатор і учасник однієї з перших наукових експедицій уздовж Африканського континенту.
292
Карл Ґеорґ Єдуард Фридерічі (1866—1947) — прусський офіцер, військовий аташе Німеччини у Вашингтоні. Після закінчення військової служби вивчав географію та історію, здобув ступінь доктора філософії, відомий своїми дослідженнями з етнології та колоніальної історії.
293
Georg Friederici,
294
Жуліу ді Мешкіта Філью (1892—1989) — бразильський журналіст, власник часопису «O Estado de S. Paulo», політичний діяч, один із засновників Демократичної партії.
295
Енріке Мореплавець (1394—1460) — португальський інфант, син короля Жуана I, організатор багатьох морських експедицій вздовж африканського узбережжя, учасник захоплення Сеути. У португальському м. Сагріш заснував навігаційну школу, де викладали найкращі математики та картографи.
Júlio de Mesquita Filho,
296
Андре Зігфрид (1875—1959) — французький географ та історик, піонер електоральної соціології, журналіст, письменник-публіцист, відомий своїми коментарями до американської, канадської та британської політики.