Як зазначає один спостерігач, розповідаючи, зокрема, про Іспанію та іспанців, «від друзів можна вимагати все й одержати все, і подібною взаємодією пронизані всі соціальні відносини. Якщо хтось бажає отримати щось від когось, то найкращий засіб домогтися бажаного — встановити дружні відносини з цією особою. Подібний метод застосовується навіть і тоді, коли йдеться про надання послуг: тут категорична наказовість уважається у вищому ступені неприйнятною. У результаті відносини між господарем і працівником зазвичай набагато дружніші, аніж будь-де в світі».
Увагу того ж самого спостерігача й тонкого психолога Альфреда Рюля[297] привернув також той факт, що, на розсуд іспанців, цілком природним уважається отримання певних персональних переваг за посередництва осіб, з якими у них встановлені теплі або товариські стосунки. Навіть більше, іспанці не розуміють, як людина, котра обіймає певну публічну посаду, може припинити надавати друзям і родичам послуги, пов’язані з цією посадою. Від представників влади вони також вимагають занадто гуманних почуттів. Як по-іншому можна пояснити, запитує він, те скрутне становище, в якому опинилися залізничні компанії через лавину замовлень на безкоштовні квитки або на квитки зі знижкою, які на них посипалися саме від представників найзаможніших класів?[298]
Отже, дуже рідко у сфері бізнесу можна досягти обопільного прагматизму: бажано, аби клієнт чи завсідник був також і другом. Немає сумніву, що саме подібною соціальною поведінкою, за якої система відносин будується головно на прямих (між людиною та людиною) зв’язках, пояснюються основні перешкоди, які існують в Іспанії й у всіх іберійських країнах, у тому числі в Португалії та Бразилії, на шляху до суворого застосування юридичних правил і положень законів.
З іншого боку, більший чи менший успіх, якого досягли певні народи в своїх економічних відносинах з іспанцями та португальцями, обов’язково залежав від їхньої кращої або гіршої здатності пристосовуватися до цих відносин. Контраст із так званою капіталістичною ментальністю не можна назвати суто новим явищем. Щодо цього існують красномовні історичні свідчення. Наприклад, завдяки Анрі Сее[299] нам відомий текст циркуляру, надісланого інтендантом Британії своїм підлеглим, в якому зазначено, що місцеві торговці «apprehendent de commercer avec les Portugais, attendue leur infidelite; si les Portugais sont si infideles, ils le sont pour toutes les nations; cependant les Hollandais commercent au Portugal utilement et les Anglais y font un commerce d’une etendue et d’un avantage etonnantes; c’est donc la faute des Francais de ne savoir pas prendre les mesures justes pour etablir en Portugal un commerce assuré»[300].
Про «віроломство» португальських торговців свідчить також і випадок з одним із судновласників із Сен-Майо, який у період з 1720-х по 1740-ві роки доставляв тканини до Лісабона переважно коштом своїх клієнтів і дуже рідко — своїм власним, оскільки не довіряв «пунктуальності» цих торговців, які, своєю чергою, завжди до нього зверталися по великі кредити[301].
Таке віроломство та брак пунктуальності у справах із чужоземцями, безсумнівно, свідчать про те, що португальці як у XVIII сторіччі, так і за інших епох відчували якусь невгамовну та непоборну жагу до грошей. Але помиляються ті, хто намагається побачити тут зародки капіталістичного духу. Примітивний зиск, любов до багатства, набутого за рахунок інших, передусім чужинців, насправді притаманні всім історичним епохам і не характеризують саме капіталістичну ментальність, якщо вони не супроводжуються певними господарськими чеснотами, які мають вирішальне значення для раціоналізації бізнесу. Це такі чесноти, як чесність, порядність і пунктуальність, які не мають нічого спільного з лояльністю щодо вищих, друзів і родичів.
Немає жодних свідчень про те, що любов до матеріальних благ та їхній престиж у іспанців чи португальців були б менш виражені, ніж в інших народів. У тій же Італії часів Відродження, яка вважається колискою деяких сучасних буржуазних чеснот, особливо відрізнялися своєю жадібністю та корисливістю уродженці Піренейського півострова — каталонці, «які й з каміння знімають урожаї»[302]. Автор відомого шахрайського роману «Гусман із Альфараче»[303], опублікованого після 1599 року, скаржився, що всілякі продажі та перепродажі, а також різноманітні хитрощі торговців уже не є винятковими привілеями генуезців, перетворившись на звичайну річ повсюди, «особливо в Іспанії», де, як наголошує автор, уважалися законними численні спекуляції, які церква засуджувала як лихварство. Поміж іншого, йдеться про позичання грошей під заставу золота та срібла на обмежений строк і насамперед так званий сухий обмін»[304].
Аби показати, як жили піренейські народи протягом того часу, далеко від загального зростання фінансових інститутів, можна згадати ту досконалість, якої, передусім на іспанських ярмарках у Вільялоні, Ріосеко та Медіні-дель-Кампо, а також у Генуї, досягли деякі види кредитних операцій, котрі згодом були поширені в інших країнах. Також не можна не згадати про внесок португальських купців епохи Великих географічних відкриттів у розробку торгового права та головно у розвиток морського страхування. Слід підкреслити, що у Португалії з’явилося перше зведення правил страхування «Tractatus perutilis et quotidianus de assecurationibus et sponsionibus Mercatorum» («Дуже корисний трактат для щоденного вжитку щодо відповідальності та гарантій торговців») авторства Педру ді Сантарена[305], опублікований 1554 року, який неодноразово перевидавався протягом XVI століття.
Нарешті, необхідно згадати про дуже значну, хоча й призабуту роль, яку відігравали в історії фінансів того ж самого століття іспанські банкіри та купці на Антверпенської біржі (не тільки каталонці та євреї, а й головно бургосьці). Їхній вплив, так би мовити, зійшов нанівець після другого банкрутства Іспанії в 1575 році. Про них, у першу чергу про такого собі Куріеля де ла Торре та Фернандеса де Еспіносу, які процвітали в третій чверті століття, повідомляє Еренберґ[306], історик дому Фуґґерів[307]. За його словами, вони, аби перевищити своїх конкурентів в отриманні статків, не гребували нічим, совість та порядність були їм не відомі. «Це були справжні лихварі, — пише він, — не тільки в канонічному, а й у сучасному сенсі цього слова». Навіть керівники банкірського дому Фуґґерів в Антверпені неодноразово обурювалися безмежними прибутками цих людей. Один із них стверджував, що король бачив більше чеснот у генуезців, яких традиційно звинувачували у всіляких спекуляціях, аніж у іспанських торговців[308].
Про португальських ідальго (фідалгу), які тоді борознили країни Сходу, нам відомо, що, незважаючи на весь свій уроджений аристократизм, вони не гребували випадковим збагаченням, навіть тоді, коли для цього змушені були до певного ступеня позбавитись упереджень, притаманних їхньому класові та станові. Сам Діоґо ду Коуту наводить приклади сучасних йому аристократів і навіть віце-королів, які не вагаючись «знімали зброю й обладунки та займалися господарством» або припиняли бути капітанами й перетворювалися на торговців, «випускаючи зі своїх рук посадові обов’язки та нехтуючи флотом і всім іншим, аби задовольнити власні апетити», або на тих, хто мало переймався «Індією при зведенні балансу, якщо це не задовольняло його пристрасті». «Не знаю, — наводить він слова свого солдата, — чи прийшла ця напасть з цього королівства до тієї держави, бо всі приїздять сюди з однією і тією самою приказкою: ти коштуєш стільки, скільки маєш»[309].
297
Альфред Рюль (1882—1935) — німецький геолог, географ, океанолог, історик, фахівець з суспільних наук.
298
Alfred Rühl, «Die Wirtschaftpsychologie des Spaniers»,
299
Анрі Сее (1864—1936) — французький історик, досліджував взаємозв’язок економічних, політичних і соціальних чинників у історії.
300
Побоюються вести торгівлю з португальцями, оскільки не довіряють їм; та якщо португальці не викликають довіри, то вони будуть ненадійними для всіх націй; проте голландці успішно ведуть торгівлю з португальцями, а також англійці мають із ними різноманітні й напрочуд дивовижно вигідні оборудки; тож це провина французів, що вони не можуть встановити на справедливих засадах надійні торговельні зв’язки з Португалією (фр.).
Enrique Sée,
302
Benedetto Croce,
303
Мається на увазі «Життєпис Гусмана із Альфараче, спостерігача життя людського» іспанського письменника Матео Алемана, один із перших зразків шахрайського роману.
304
Mateo Alemán «Guzmán de Alfarache»,
305
Педру ді Сантарен — португальський юрист і дипломат XVI ст. За часів правління короля Мануеля I був консулом і торговельним представником Португалії у Флоренції, Пізі та Ліворно.
306
Ріхард Еренберґ (1857—1921) — німецький історик економіки та господарства, професор, засновник «Інституту точних економічних досліджень» (1909). Найвідоміша серед численних праць «Епоха Фуґґерів» (1897) — дослідження торгово-економічних відносин і капіталу в Німеччині XV—XVI ст.
307
Фуґґери — найбільший (нарівні з Вельзерами) купецький і банкірський дім Німеччини у XV—XVII ст., який діяв на території всієї Європи та за її межами.
308
Dr. Richard Ehrenberg,
Також на сторінці 80 вищезгаданої праці Р.Г. Тоуні (R.H. Tawney, Religion and the Rise of Capitalism) сказано, що іспанські купці були «класом без зайвої схильності до докорів сумління», однак їхня шанобливість до церковної влади змушувала їх доправляти своїх духівників до Парижа, аби проконсультуватись у вчених-теологів з університету стосовно того, чи не суперечать ті чи ті спекуляції канонічним законам. Лихварська практика вже була звичною для давньоіспанських ярмарків, однак найбільшого розквіту досягла за часів правління Карла V і його наступників, набуваючи такої форми, яка «важко приживалася в інших країнах», як зазначає історик сучасності. Franz Linder, «Das Spanischemarktkunde und Borsenwesen». Ibero-Amerikanisches Archiv, III (Berlin, 1929), p. 18. — Прим. авт.