Власне, ліберальність — ця найвища чеснота старовинної аристократії — була дискредитована, принаймні на практиці, серед деяких ідальго занепадницької епохи, якщо вони насправді почали їсти у зачинених приміщеннях і в тиші, аби не ділитися їжею з бідними, бо вже вважали не честю та величчю, а ганьбою потребу пригощати й утримувати бідняків. У цьому вони уподібнювалися скаредному синові благородного батька з оповідання зі збірки «Двір на селі», який за декілька років накопичив величезну кількість золота, котре зберігав з такою дбайливою увагою, «як зазвичай це роблять люди, які отримали його завдяки жадібній запопадливості та праці»[310].
Насправді, зовсім не завдяки великій стриманості у своїй пристрасті до збагачення іспанці та португальці відрізняються від інших народів, серед яких процвітало це суто буржуазне нововведення, іменоване капіталістичною ментальністю. І навіть не завдяки їхній меншій скнарості, тобто гріху, який середньовічні моралісти вважали одним з найзгубніших різновидів жадібності. Те що їх по-справжньому відрізняє, так це певна, так би мовити, вроджена нездатність цінувати будь-які безособові або механічні відносини більше, ніж стосунки, які є органічним вислідом законів людської спільноти, основою родинних зв’язків, добросусідства та дружби.
4. Природа й мистецтво
У відомій «Проповіді про Шістдесятницю», проголошеній в 1655 році в королівській каплиці у Лісабоні, отець Антоніо Вієйра нагадав, що проповідування можна порівняти з посівом, «оскільки сівба — це вид ремесла, який походить радше від природи, аніж від мистецтва; зерно падає, де доведеться»[311]. Здається, коріння цієї думки сягають стародавнього португальського натуралізму. Порівняння проповідування й сівби Вієйра запозичив безпосередньо зі Святого Письма, розвинувши його згідно зі своєю аргументацією. Проте цього не можна сказати про його образ усіяного зірками неба, який повністю співвідноситься з поняттями, поширеними за його доби, причому не тільки в Португалії.
Згідно зі спостереженням Г. фон Штайна[312], при слові «природа» людина XVII та XVIII століть негайно думає про небозвід, тоді як людина ХІХ століття — про пейзаж. Роз’ясненням цього може слугувати протиставлення — яке, наскільки нам відомо, ще ніхто не здійснив, — з цитатою з праці іншого учня святого Ігнасіо[313] — Бальтасара Ґрасіана[314], твори якого, до речі, могли би бути одним із джерел, якими користувався Вієйра. У першій частині «Критикону», опублікованого за чотири роки до зазначеної вище «Проповіді про Шістдесятницю», Андреніо, здивований розташуванням зірок на небі, запитує: «Чому, якщо верховний Творець настільки прикрасив цей чудовий небозвід квітами й зірками, чому Він не розташував їх, кажу, упорядковано та гармонійно, таким чином, щоб вони переплітались у розкішні орнаменти й утворювали прекрасні візерунки?
— Я розумію тебе, — зауважив Крітіло, — ти хотів би, щоб вони були розташовані впорядковано, гармонійно, майстерно, немов вишукана вишивка, немов чудова ювелірна прикраса.
— Так, так, саме так. Бо вони не тільки красувалися б іще більше, і це було б дуже приємним видовищем, блискучою майстерністю. Цим самим Божественний Творець повністю зруйнував би ті безглузді сумніви, що Він все зробив навмання, та ствердив би Своє Божественне Провидіння»[315].
Останнє слово ж, природно, належить Крітіло, для якого Божественна Мудрість при утворенні та розподілі зірок враховувала інші, набагато важливіші взаємозв’язки, «qual lo es la de sus movimientos y aquel templarse de las influencias»[316].
5. Сердечна людина
• Антігона й Креонт
• Сучасна педагогіка й антиродинні цінності
• Патримоніалізм
• «Сердечна людина»
• Відраза до формалізму: як вона виявляється у суспільному житті, мовленні, справах
• Релігія та піднесення душевних цінностей
Держава — це не продовження сімейного середовища чи то об’єднання певних угруповань, певних особистих прагнень, найкращим прикладом і проявом яких як раз і є родина. Між родинним осередком і державою існує не градація, а радше розрив і навіть протистояння. Основною причиною розпливчастості у розумінні цих двох форм є романтична упередженість, прибічники якої найпалкіше виявили себе протягом ХІХ століття. Згідно з їхньою доктриною, держава та її інститути є прямими спадкоємцями родини, що з’явились у процесі звичайної еволюції. Однак істина полягає в тому, що вони належать до абсолютно протилежних царин за самою їхньою сутністю. Держава народжується лише тоді, коли руйнується домашній і сімейний лад, у результаті чого звичайний індивідуум перетворюється на громадянина, який сплачує податки, обирає, може бути обраним, мобілізованим і нести відповідальність перед законами Міста. У цьому процесі ми бачимо тріумф загального над приватним, розумового над матеріальним, абстрактного над тілесним, а не поступове очищення, одухотворення найприродніших і рудиментарних форм, своєрідний гіпостаз, користуючись термінами олександрійської філософії. Сімейний лад у чистому вигляді скасований трансцендентністю.
Ніхто не виразив протистояння, ба навіть фундаментальну несумісність між обома принципами інтенсивніше, аніж Софокл. Креонт утілює абстрактну, безособову сутність Міста у боротьбі з тією конкретною та відчутною реальністю, якою є сім’я. Антігона, ховаючи Полініка всупереч розпорядженням держави, викликає на себе гнів свого брата, який діє не від імені своєї особистої волі, а від імені ймовірної загальної волі містян, від імені батьківщини:
Пер. Л. Губарєвої
Конфлікт між Антігоною та Креонтом споконвічний і не втратив своєї запеклості навіть і в наші дні. В усіх культурах процес витіснення приватного закону законом загальним супроводжується більш-менш важкими та затяжними кризами, які можуть глибоко змінити структуру суспільства. Дослідження подібних криз є однією з головних тем історії суспільства. Наприклад, якщо ми порівняємо режим праці старих корпорацій і ремісницьких об’єднань із так званим зарплатним рабством на сучасних заводах, то отримаємо наочне уявлення про витоки причин суспільних заворушень сьогодення. У старих корпораціях майстер зі своїми учнями та поденниками становили єдину родину, члени якої підпорядковувалися природній ієрархії, поділяючи як її зручності, так і складнощі. Саме сучасна промислова система, яка розвела працедавців і працівників у процесі виробництва, дедалі більше розрізняючи їхні функції, зруйнувала атмосферу сімейної близькості, яка існувала між ними, та підштовхнула зростання класового антагонізму. Крім того, завдяки новому режимові капіталісту було легше експлуатувати працю своїх найманих працівників в обмін на мізерну зарплату.
Для сучасного роботодавця, зазначає один американський соціолог, працівник перетворюється на просту одиницю: людські стосунки руйнуються. Широкомасштабне виробництво, організація великої за обсягом праці та запровадження складних механізмів задля отримання гігантських надприбутків посилили й вочевидь загострили класовий розрив, унаслідок якого керівники неминуче втратили відчуття відповідальності за життя своїх робітників. Порівняємо систему виробництва, яка існувала за тих часів, коли майстер зі своїм учнем або поденником працювали в одному приміщенні й використовували одні й ті самі інструменти, зі звичайною організацією праці в сучасних корпораціях. У першому випадку стосунки між роботодавцем і працівником були особисті та прямі, між ними не існувало жодних посередників. У другому випадку між працівником першої ланки й останнім власником — акціонером — існує ціла ієрархія функціонерів і керівників, представлених такими особами, як головний інженер заводу, його генеральний директор, голова корпорації, виконавча рада правління, та самим правлінням компанії. Легко зрозуміти, що відповідальність за нещасні випадки на виробництві, невідповідний рівень заробітної плати або антисанітарні умови праці губиться на шляху від першої до останньої ланки цього ланцюжку[317].
310
Francisco Rodrigues Lobo,
312
Генрих Фридрих Карл фон Штайн (1757—1831) — прусський державний і політичний діяч, який відмінив кріпосне право у країні та впровадив низку важливих реформ, які забезпечили економічне зростання та соціальну стабільність Пруссії після війн з Наполеоном. Після відставки займався історичними дослідженнями. Заснував «Monumenta Germaniae Historica» — німецький інститут досліджень середньовіччя.
313
Св. Ігнасіо де Лойола (1491—1556) — католицький святий, засновник Товариства Ісуса (Ордену єзуїтів).
314
Бальтасар Ґрасіан-і-Моралес (1601—1658) — іспанський прозаїк, філософ, теоретик літератури, єзуїт. Один з найвідоміших представників літератури бароко.