Ми не шукаємо в роботі власного задоволення. Її кульмінацією є ми самі, а не предмет творіння: тобто finis operantis[340], а не finis operis[341]. Професійна діяльність видається нам чистою випадковістю в житті людей на противагу іншим народам, у яких навіть слова, що позначають ці види діяльності, можуть набувати майже релігійного звучання[342].
Ще й сьогодні у Бразилії рідко можна зустріти лікарів, адвокатів, інженерів, журналістів, викладачів або службовців, які обмежуються винятково своєю професією. Ми постійно стикаємося з фактами, які спостерігав Бурмайстер[343] іще у перші роки після проголошення незалежності: «Тут ніхто не хоче слідувати природному курсові обраної кар’єри, навпаки, кожний прагне досягти високих і прибуткових посад якимись дивними стрибками. І нерідко їм це вдається... Лейтенант-прикордонник, — зазначає він далі, — несподівано стає майором або полковником армії, а потім подумуває повернутися до прикордонних військ уже в новому чині. Державний службовець докладає неймовірних зусиль аби влаштуватися на посаду інженера, а найталановитіший військовий інженер полишає свою кар’єру, аби обійняти посаду збирача податей на митниці. Морський офіцер мріє одягти форму командувача ескадри. Обіймати одночасно п’ять або шість посад і не робити нічого на жодній із них є цілком звичайним явищем».
Наші академії щороку випускають сотні нових бакалаврів, які у подальшому житті дуже рідко використовують практичні знання, отриманні під час навчання. До речі, загальна схильність до «вільних» професій, яку в попередньому розділі ми намагалися пов’язати з нашим колоніальним і сільським вихованням та різким переходом від заміського середовища до життя в мегаполісах, не можна назвати винятково бразильським феноменом, як уважають деякі публіцисти. Мало знайдеться країн, настільки заражених «чумою освіти», як Сполучені Штати після Війни за незалежність. Престиж фахівців із вищою освітою в Новій Англії був очевидним, незважаючи на упередження пуритан проти законників, які прагнули поставити прості земні закони понад законів Бога[344]. А тим, хто звинувачує нас у тому, що ми є країною адвокатів, де тільки випускники правничих факультетів зазвичай обіймають найвищі посади та державні пости, можна було б зауважити, що й у цьому аспекті ми не унікальні: більшість членів Філадельфійської конвенції були адвокатами за професією[345]. І сьогодні адвокатами є половина членів місцевих законодавчих органів і Конгресу США. Адвокатами й генералами були всі президенти Сполучених Штатів за двома лише винятками в особі президентів Гардинґа[346] й Гувера[347]. Так само як і серед нас. Там цей факт критикують майже так часто, як і тут, згадуючи про яскравий контраст із Великою Британією, де протягом усього століття від Персиваля[348] до Есквіта[349] жодний адвокат не обіймав посаду прем’єр-міністра[350].
Однак нам у Бразилії не варто забувати, що якщо економічні й соціальні чинники (спільні для всіх американських країн) й повинні були посприяти престижеві «вільних» професій, то й у метрополії ці професії традиційно були так само престижними. Майже за всіх часів португальської історії ступінь бакалавра важив практично стільки ж, скільки рекомендація на найвищі державні посади. У XVII столітті, якщо вірити авторові «Arte de furtar»[351], понад ста студентам щороку таки вдавалося «одержати» диплом Університету Коїмбри, аби влаштуватися на державні посади, хоча вони ніколи навіть і не бували в Коїмбрі.
В усякому разі навіть у цьому хворобливому прагненні вищої освіти також виявляється наша схильність ставити понад усе окрему особистість як цінність саму по собі, вищою за всі інші обставини й можливості. Гідність і авторитет, які надає звання доктора, дозволяють індивідууму стримано й скромно йти по життю, а іноді може звільнити його від необхідності постійного полювання на матеріальні блага, яке поневолює й принижує особистість. Хоча за наших часів суспільне середовище вже не дозволяє стовідсотково мати це привілейоване становище і хоча авторитет бакалавра є передусім ностальгією за матеріальними благами, які сьогодні вже не так доступні, то правдою є й те, що більшість бразильців, здається, думає про цей статус трохи не так, як наші дідусі й бабусі. Тут треба підкреслити, що витоки спокусливості «вільних» професій тісно пов’язані з нашою майже всепоглинальною любов’ю до особистісних цінностей. Цим пояснюється стійка популярність таких професій і сьогодні, попри те що їхня матеріальна спокусливість помітно знизилася. До речі, по-іншому не можна пояснити жадання отримання надійного доходу, що надає безпеку й стабільність, вимагаючи від індивідуума водночас мінімум особистих зусиль, старанності й покірності, як це часто відбувається на певних державних посадах.
Неприхована любов до усталених форм і місцевих законів, які вибудовують комплексну й складну реальність у рамках наших бажань, — ось найукоріненіша й найбільш значуща риса бразильського характеру. Подібні розумові конструкції забезпечують уяві той самий спокій і гармонію, які можна порівняти з реакцією танцівника на правильний і розмірений музичний ритм. Престиж написаного слова, лапідарної фрази, непохитної думки, страх чогось невизначеного, непевного, плинного, котре примушує до співпраці, до зусиль і, зрештою, до певної залежності й навіть зречення особистості, — це визначальні чинники нашого духовного формування. Усе, що передбачає будь-яку наполегливу й виснажливу розумову працю, чіткі, яскраві, окреслені думки, які сприяють певному заспокоєнню розуму, на наш погляд, становлять саму сутність мудрості.
Цілком зрозумілим виглядає успіх позитивізму серед нас і серед інших близьких нам за духом народів, як, наприклад, у Чилі й Мексиці, саме завдяки цьому спокою, який дозволяє розумові сприймати непорушні й імперативні постулати системи Конта[352]. Для прибічників цієї системи її велич і значущість пояснюються саме її здатністю протистояти плинності й рухливості життя. Надзвичайно повчальною є та впевненість, з якою ці люди борються до остаточної перемоги нових ідей. Зрештою, світ обов’язково прийме їх тільки тому, що вони раціональні, що їхня довершеність не може бути поставлена під сумнів і буде сприйнята всіма людьми доброї волі та зі здоровим глуздом. Ніщо не зможе затримати й тим паче скасувати невідворотне поширення нового світогляду, якого прагне сукупність людських потреб. Усіх наукових та інтелектуальних здобутків, яких Творець заповів людству, вистачило б, аби задовольнити подібні потреби у будь-який час і у будь-якій країні. І наша історія, наша традиція були відтворені відповідно до цих непохитних принципів.
342
Поняття покликання (Beruf, або calling) ретельно проаналізоване Максом Вебером у його досить відомій праці про протестантську етику та дух капіталізму. Можна з обережністю обійти тенденції, до яких схиляється великий соціолог, щоб у поясненні певних явищ виразно підкреслити значення суто моральних та інтелектуальних чинників, не звертаючи увагу на інші фактори, можливо, навіть більш вирішальні, наприклад економічні. У цьому випадку «протестантський дух» впливав на формування капіталістичної ментальності всупереч економічним рухам, наслідки чого спостерігаються, зокрема, у північних країнах, де мало успіх протестантське віросповідання, головно кальвінізм. У такому сенсі виглядають логічними деякі обмеження, які такими істориками, як Брентано і Тоуні, були протиставлені основній тезі праці М. Вебера, цитованої вище. Утім, ці обмеження не спростовують того твердження, що протестантські народи стали носіями трудової етики, яка особливо відрізняється від тієї, що сформувалась у переважно католицьких державах. Там, як помітив Вебер, слова на позначення професійної діяльності позбавлені чітко релігійних відповідних конотацій, за винятком германських мов. Отже, у португальських перекладах Біблії концепт «праці» постає етично знебарвленим, тоді як у протестантських версіях використовуються слова «Beruf» та «calling». І лише у випадках, де треба експресивно виразити ідею заклику до вічного спасіння, як, до прикладу, у Першому посланні Коринтянам, VII:20, у португальських версіях з’являється термін «покликання», семантично еквівалентний до Beruf та calling у своєму початковому значенні. У випадку з протестантами така умова добре відображає пуританську мораль, чудово пояснену Тоуні, згідно з якою праця — не просто щось нав’язане природою або Господня кара, а передусім вид аскетизму, «більш суворого, ніж у будь-якого жебракуючого ордену, діяльність, дана волею Господньою, якою ми повинні займатися не в самотності, але вірно й належно виконуючи свої світські обов’язки». «Йдеться не лише про економічні засоби, які можна полишити, тільки-но фізичні потреби будуть задоволені. Мова йде про духовну мету, яка одна дарує здоров’я душі, і моральний обов’язок — це працювати на неї, навіть коли вона припиняє бути матеріальною потребою». Справжній християнин повинен присвятити себе колові своїх справ і уникати будь-якого неробства, тому що той, хто марнує час, нехтує власною душею. Він повинен надавати перевагу заняттю перед спогляданням, яке є виявом поблажливості до самого себе. Виправдань для припинення праці у багатого не більше, ніж у бідного, різниця лиш у тому, що він повинен своє багатство використати на користь суспільства. Жадібність небезпечна для душі, але ще більшу небезпеку несуть лінощі. Розкіш, вихваляння та необмежені розваги неприйнятні для поведінки справжнього християнина. Навіть надмірної прив’язаності до друзів і родичів почасти слід уникати, щоб у серці лишалося досить місця для святої любові до Бога. «Коротше кажучи, життя християнина має бути систематичним і організованим: продуктом залізної волі та чистого здорового глузду». — Прим. авт.
Cf. Max Weber,
343
Карл Герман Конрад Бурмайстер (1807—1892) — німецький натураліст. Працював як географ, геолог, ботанік, орнітолог, морський біолог, ентомолог, теріолог, палеонтолог, метеоролог і опублікував понад 300 робіт.
344
Можливо, є перебільшенням твердження Макса Вебера про те, що мало в якій країні було більше graduates (випускників), ніж у Новій Англії в перші роки її існування. Принаймні якщо включати до цього числа тих власників дипломів, на яких чекала служба не духовного характеру. Що ж до адвокатів і власне суддів, достовірно відомо, що в Новій Англії, як і в усіх британських колоніях Північної Америки, попервах і майже до середини XVIII їхню роботу виконували люди без фахової освіти (див. James Truslow Adams, Provincial Society (New York, 1943), p. 14). Приблизно в 1754 році політичний престиж адвокатів лише починає встановлюватися, тоді ще попри значний спротив більш консервативних кіл, і досягає своєї кульмінації вже у передреволюційний період. З цього приводу див. Adams, op. cit., p. 313; Evarts Houtell Greene, The Revolution Generation (New York, 1943), p. 80. — Прим. авт.
James Truslow Adams,
345
Чарльз А. Бірд, який наголошував на цьому у своїй, що стала класичною, праці, присвяченій економічній інтерпретації Конституції США, водночас зауважував, що ніхто з учасників Конвенту своїми особистими економічними інтересами не представляв дрібних землевласників і робітничий клас. — Прим. авт.
Charles A. Beard,
348
Спенсер Персиваль (1762—1812) — двадцять перший прем’єр-міністр Великої Британії (1809—1812).
349
Герберт Генрі Есквіт (1852—1928) — п’ятдесят другий прем’єр-міністр Великої Британії (1908—1916).
350
Zechariah Chafee, Jr., «The Law»,
352
Огюст Конт (1798—1857) — французький філософ, родоначальник позитивізму, засновник соціології як самостійної науки.