Дійсно, у своїх політичних конструкціях позитивісти наївно намагалися поважати наш «споконвічний стан», наш власний характер, наше надзвичайне минуле. Так, наприклад, у документі, датованому 102-м Гомера, тобто коли республіка існувала лише два місяці, міститься пропозиція про розподіл країни на два типи штатів: «Бразильські Західні Штати, які представляють собою системну конфедерацію та є результатом поєднання європейців з африканцями та з корінними американцями», та «Бразильські Американські Штати, які представляють собою фактично утворену конфедерацію, яку становлять умовно-однорідні етнічні спільноти, розкидані територією всієї республіки. Їхня федерація повинна обмежуватися підтримкою дружніх відносин, які сьогодні визнані як обов’язок для відмінних, але союзницьких націй, з одного боку, а з іншого боку, гарантувати їм захист федерального уряду в разі будь-якої агресії тощо»[353].
А може, основа цієї віри у дивовижну силу ідей ґрунтується на таємному побоюванні нашої реальності? У Бразилії позитивісти, хоч би як це видавалось парадоксальним, завжди були нігілістами. Можна сказати, що вони не були позитивними в жодному зі значень, які цьому слову надавав Огюст Конт у своїй роботі «Дух позитивної філософії». Вони були одурманені впертою вірою в істину своїх принципів і переконані в тому, що майбутнє судитиме їх та їхніх сучасників за те ставлення, якого вони, індивідуально та колективно, дотримувалися щодо зазначених принципів. Вони захищали ці переконання перед рештою мешканців країни зі своїх затишних кабінетів, бо були вони всі великими любителями читати. А всі інші зрештою неминуче (прикметник, який з надзвичайною наполегливістю вони використовують у своїх творах) прийдуть до них, приймуть їхнє вчення, сприймуть їхні істини. У певний момент вони сформували аристократію бразильської думки, нашу інтелігенцію. Вони були улюбленими радниками деяких правителів і відігравали ту ж саму роль, що й відомі вчені, якими любив оточувати себе диктатор Порфіріо Діас[354].
Але їхній глибоко заперечливий інстинкт постійно забороняв їм наділяти наші державні справи яким-небудь конструктивним, позитивним духом. Ті чесноти, які вони обстоювали — чесність, щирість, особиста незацікавленість, — не були тією силою, за допомогою якою можна було б боротися з політиками, більш активними й менш совісними. Відомо, що Бенжамін Констан Ботелью ді Магальяенс[355], якого часто називають засновником бразильської республіки, ніколи не брав участі у голосуванні, за винятком останнього року існування монархії. І те лише тому, що хотів допомогти другові сім’ї, раднику муніципалітету міста Андраде Пінту, який висунув свою кандидатуру на посаду сенатора. Він постійно казав, що його нудить від нашої політики[356]. В одній з найінтимніших розповідей про його власну поведінку напередодні проголошення нового політичного режиму наближена до нього особа зізналася, що в ті часи він навіть газет не міг читати, таку відразу викликала в нього наша політика. І далі цей свідок зазначає: «Йому було байдуже, хто буде правити — Педру чи Мартінью, ліберал чи консерватор. На його думку, всі вони ні на що не годилися. А я часто дивувався цією байдужістю чи незацікавленістю Бенжаміна нашим політичним життям, яке зазвичай так приваблює кожного більш-менш освіченого бразильця. Я намагався пояснити цей дивний факт, запевнюючи самого себе, що його дух був настільки високим, що він не переймався такими мізерними й незначущими речами, та й часу на них не мав, бо витрачав його майже до останку на серйозне вивчення математики, якому він завжди віддавався з великим захопленням і пристрасністю»[357].
Але позитивісти були лише найхарактернішими зразками тієї нової людської раси, яка швидко почала створюватися в нашій країні незабаром після її оформлення як такої. З усіх форм втечі від реальності магічна віра в силу ідей здавалася нам найгіднішою у непрості часи політичного й суспільного отроцтва нашої країни. Ми принесли з чужих земель складну й завершену систему правил, не знаючи, наскільки вона підійде до умов життя в Бразилії, й не роздумуючи над змінами, до яких ці умови можуть привести. У дійсності ж безособова ідеологія демократичного лібералізму ніколи не прижилася серед нас. Ми по-справжньому засвоїли ці принципи лише в тому, в чому вони збігалися з чистим і простим запереченням неугодної нам форми влади, підтверджуючи наше інстинктивне побоювання ієрархії та дозволяючи спілкуватись із владою на рівних. Демократія у Бразилії завжди була жалюгідним непорозумінням. Напівфеодальна сільська аристократія завезла й за можливості намагалася пристосувати її до своїх прав або привілеїв, тих самих привілеїв, які у Старому Світі були предметом боротьби буржуазії з аристократією. Отже, їм вдалося пристосувати до традиційної ситуації, принаймні як фасад або зовнішню декорацію, кілька гасел, які здавалися найслушнішими для тієї епохи та які постійно лунали в книжках і промовах.
Цікаво зазначити, що в Бразилії вочевидь реформаторські рухи майже завжди розвивались у напрямку з верху до низу. Якщо можна так сказати, вони надихались як розумом, так і серцем. Ми отримали незалежність і здобутки лібералізму як результат політичної еволюції країни майже випадково. Велика частина народу сприйняла їх з незадоволенням, ба навіть вороже. Вони не були логічним наслідком духовної й емоційної прихильності або повністю доспілої й чітко визначеної концепції життя. Носії нових ідей часто забували про те, що форми суспільного життя не диктуються чиїмось персональними судження та їх не можна впроваджувати або скасовувати певними постановами. Широко відомий лист Арістіда Лобу[358] про події 15 листопада[359] є яскравим свідченням того, наскільки неочікуваним для всіх нас, усупереч зухвалій пропаганді та популярності серед студентів, було втілення республіканської ідеї. «Наразі, — казав авторитетний лідер нового режиму, — наразі уряд є суто військовим і надалі він повинен бути таким. Це їхня, винятково їхня заслуга, бо цивільне населення майже не брало участь у процесі. Народ спостерігав за усім цим, немов череда худоби, вражена, здивована, не розуміючи, що це все означало».
Ліберальні бродіння напередодні проголошення незалежності поширилися лише з-поміж екзальтованої меншості населення. Їхній відголос у народі був досить обмеженим, безсумнівно, набагато обмеженішим, ніж це намагаються довести автори наших підручників з історії країни. Сент-Ілер, який за тих часів занотовував свої враження від подорожі внутрішніми районами Бразилії, зазначає, що в Ріо-де-Жанейро до 12 січня за ліберальні ідеї агітували винятково європейці, а у провінції ініціаторами революції були деякі багаті родини, в руках яких була зосереджена влада. «Народні маси, — писав він, — були байдужі до всього цього. Здавалося, вони ставили перед собою те ж саме запитання, що й віслюк з байки: чи повинен я все життя тягнути в’ючне сідло?»[360]
У перший раз серйозна загроза над споконвічними колоніальними порядками у нашій країні нависла внаслідок подій, які супроводжували вимушений приїзд португальської королівської сім’ї до Бразилії у 1808 році. Зростаючий космополітизм деяких міських центрів не становив безпосередньої й неминучої загрози верховенству сільськогосподарських баронів, верховенству, яке спиралося на традиції та підтримку суспільної думки. Але цей процес дійсно відкрив шлях до нових обріїв і для нових амбіцій, які з часом почнуть руйнувати звичний перебіг сільського життя з його старовинними радощами й традиціями. Захоплені зненацька правилами іншого трибу життя, насамперед після проголошення незалежності та кризи регентства, багато людей не змогли погодитися з усіма змінами, що сталися в країні. Від тих саме часів стає очевидною відстань між «свідомими» елементами та широкими масами бразильського населення, та сама відстань, яка яскраво виявилася пізніше, в усі найзначніші й вирішальніші моменти національної історії. У книжках, у пресі, у промовах реальність неминуче починає супроводжуватися такими епітетами, як складна й сумна. Перехід від життя в оточенні елементарних природних речей до більш регульованого й абстрактного існування в містах повинен був породити серед нашого народу всепоглинальну внутрішню кризу. Найкращі й надзвичайно чутливі люди почали відверто ненавидіти це життя, або ж «довічну тюрму», використовуючи тогочасні метафори. Наш романтизм — навіть копіюючи Байрона, Мюссе[361], Еспронседу[362] і створюючи умовний індіанізм, витоки якого майже з усіма найменшими дрібницями були запозичені в Шатобріана та Купера, навіть перебираючи дзвінке слово Гюґо для своїх романтичних строф, — тільки в деяких окремих випадках був штучним і нещирим.
353
Miguel Lemos e R. Teixeira Mendes,
354
Хосе де ла Крус Порфіріо Діас Морі (1830—1915) — мексиканський державний і політичний діяч, президент країни у 1877—1880-му і 1884—1911 роках.
355
Бенжамін Констан Ботелью ді Магальяенс (1838—1891) — бразильський державний і політичний діяч. У 1889 році — один з організаторів повалення монархії у Бразилії, брав участь у написанні декрету, що проголосив країну республікою. У 1889—1891 роках — військовий міністр у тимчасовому республіканському уряді.
356
R. Teixeira Mendes,
358
Арістід да Сілвейра Лобу (1838—1896) — адвокат, політик і журналіст, борець за республіканську Бразилію.
359
15 листопада 1889 року імператор Бразилії Дон Педру II був позбавлений влади військовими, а маршал Діодору ді Фонсека проголосив створення республіки — Сполучених Штатів Бразилії.
361
Альфред де Мюссе (1810—1857) — французький поет, драматург і прозаїк, один із видатних представників романтизму.
362
Хосе Ігнасіо Хавьєр де Еспронседа-і-Дельґадо (1808—1842) — іспанський поет епохи романтизму, вважається найвизначнішим представником байронізму в Іспанії.