Як і в будь-якій іншій країні, бразильські романтики силкувалися позбавитися класичних умовностей і заскнілості, тобто всього того, що намагалося перетворити нашу тропічну природу на жалюгідну й смішну карикатуру пейзажів Аркадії. Зосереджуючись на особистості — на її інстинктах й інтуїції, романтизм міг би відігравати набагато помітнішу роль, і певною мірою він її відігравав. Для цього йому не потрібно було занурюватись у темні глибини існування, достатньо було обмежитися своєю щирістю та прямодушністю. Відверто кажучи, він не привніс нам нічого по-справжньому нового: песимізм, любовні страждання, ба навіть слізлива сентиментальність, притаманні романтизму, — ось, по суті, головні риси ліричної традиції нашої метрополії. Нас не може не турбувати це чіпляння до жіночої, екстатичної й флегматичної сентиментальності у той час, коли після нещодавнього проголошення незалежної держави ми мусили б зосередити всі наші зусилля на протистоянні нігілістичним проявам.
Нас не повинні вводити в оману його зовнішні ознаки, які змушують побачити у депресивних і екзальтованих напрямах романтичної літератури дещо набагато важливіше, ніж перебільшене зображення реалій бразильського життя, незважаючи на незмінну щирість його типових представників. Дозволяючи створити новий світ поза вже наявним, любов до словесності дуже швидко сприяє створенню зручного притулку, де можна втекти від жахливої реальності нашого щоденного буття. Романтизм не мав здорової та дієвої відповіді на цю реальність, не намагався виправити її чи подолати її вади. Він лише забував про неї або ненавидів її, породжуючи поспішні й передчасні розчарування й ілюзії щодо власної зрілості. Головною квіткою цієї тепличної рослини був Машаду ді Ассіс[363].
Уся бразильська думка згаданої епохи позначена тією ж крихкістю, тією ж внутрішньої ламкістю, тією ж глибокою байдужістю до суспільства в цілому. Будь-який естетичний привід перетворюється на тему для творчості. До неї можна застосувати слова Жункейри Фрейре[364] про філософію, які містяться в його автобіографії: «Це була надзвичайно розкішна нова мова, якою описували ті ж самі речі. Нічого істинного, одна краса, радше мистецтво, ніж наука, радше купол, аніж фундамент».
Навіть коли наші ідеологи беруться вирішувати питання суспільної організації чи займаються іншими практичними речами, вони зазвичай залишаються прихильниками слів і книжок. Вони не бачать нічого, крім власного «я», крім своїх мрій і фантазій. Усе це сприяло створенню штучної книжкової реальності, де наше справжнє життя помирало від ядухи. Сторонні статисти у світі, в якому живемо, ми прагнемо відтворити інший світ, покірний нашим бажанням чи фантазіям. Це був спосіб не принижуватися, не жертвувати нашою особистістю під час контактів із дріб’язковими й огидними речами. Немов Плотін Александрійський, який соромився власного тіла[365], ми так само, зрештою, забуваємо всі прозаїчні чинники, з яких головно складається справжня канва щоденного існування, аби віддатися більш благородним заняттям: словесності, риториці, граматиці, формальному праву.
Візантійська любов до книжок дуже часто вважається запорукою мудрості й ознакою розумової зверхності, як перстень доктора чи диплом бакалавра. До речі, варто наголосити на надмірній цінності, яку ми надаємо цим конкретним символам. Можна навіть сказати, що всілякі ідеї були б нам недоступні, якби вони не мали свого помітного матеріального втілення. Король Дон Педру ІІ, який свого часу став попередником нашої офіційної інтелігенції, довів поклоніння перед книжкою до такого ступеня, що про нього почали говорити (хоча й дещо несправедливо), буцімто він більше часу й зусиль докладає до читання, аніж до служби на користь державі. Один із його шанувальників пропонує нам незлобне й одночасно мальовниче свідчення щодо цього: «Імператор, — зазначає наш шановний доктор Раміз Ґальван[366], — казав, що любить задовольняти за допомогою книжки всі п’ять відчуттів, а саме:
зір — завдяки поліграфічному оформленню або зовнішньому вигляду книжки;
дотик — завдяки м’якій або шорсткій поверхні сторінок;
слух — завдяки м’якому потріскуванню під час перегортання сторінок;
нюх — завдяки різкому аромату друкованих сторінок чи тонкому аромату шкіряної обкладинки;
смак, а саме інтелектуальний, ба навіть фізичний смак книжки, який відчуваєш, коли злегка зволожуєш кінчики аркушів, аби їх було легше перегортати»[367].
Цей імператор, якого хтось порівняв з протестантським пастором, котрий читає проповідь у католицькому храмі[368], насправді не був надто рідкісною пташкою в Бразилії другої половини ХІХ століття. Багато рис його характеру чудово збігаються з властивостями вже згаданих нами раніше позитивістів, які також дуже любили друковані сторінки, від яких вони вчилися відтворювати дійсність відповідно до власних смаків і суджень. Немає нічого по-справжньому надзвичайного у подібному ставленні: Педру ІІ є типовим представником свого часу й своєї країни. Причому настільки типовим, що він, хоч би як парадоксально це звучить, став одним із піонерів цього перетворення, в результаті якого стара колоніальна аристократія, аристократія великих сільськогосподарських баронів — прибічників домашнього вогнища — поступилася своїм місцем на користь іншої, суто міської, аристократії, що складалася з прихильників талантів і книжності.
Так сталося тому, що разом із занепадом старого сільського трибу життя й утратою його найвидатнішими представниками свого панівного становища цілком природно порожнє місце посіла нова еліта, або ж аристократія «духу». Жодне угруповання не було настільки підготоване для збереження за можливості глибинного аристократизму нашого традиційного суспільства, як люди з уявою, вихованою творами французьких письменників. Сама наявність подібних рис, які зазвичай набуваються ще в дитинстві й юнацтві, позбавлених насущних матеріальних проблем, була достатньою для появи цілої плеяди «щасливих володарів» (beati possidentes).
Утім, є й інші риси, що притаманні нашій інтелектуальній еліті, які дозволяють їй виконувати свою суто консервативну й самовладну місію. Одною з них є припущення, ще вельми поширене й у наші дні, згідно з яким справжній талант повинен бути спонтанним, уродженим, як і справжній аристократизм, бо наполеглива праця й навчання дають змогу здобути знання, але завдяки своїй монотонності та повторюваності уподібнюються низьким ремеслам, від яких людина деградує. Іншим проявом є добровільне відчуження від навколишнього світу, а також осягання недоступних досвідному пізнанню найтиповіших його проявів. Також слід пам’ятати про поширену, хоча й не завжди очевидну тенденцію до досконалого оволодіння певним інструментарієм або знаннями, що може поставити людину вище решти простих смертних. Рушійна сила знань у цьому разі має не так інтелектуальну, як суспільну спрямованість, бо дозволяє відповідним особам досягти бажаного піднесення й звеличення. Цим іноді можна пояснити певний різновид суто формальної й зовнішньої ерудиції, яка виявляється у використанні дивних найменувань, псевдонаукових епітетів, цитувань іноземними мовами. Усі ці засоби, немов колекція блискучих дорогоцінних каменів, повинні засліпити звичайного читача.
Популярність окремих теорій, переобтяжених невимовними іноземними прізвищами й складними словами, обумовлена саме цими прізвищами й цими словами самими по собі. Їхня мета — донести спрощенні знання та світоглядні концепцій у такий спосіб, аби вони завжди були доступні лінивому розумові. Складний світ вимагає ретельної й наполегливої розумової праці, яка не дозволяє людині спокушатися майже надприродними словами або формулюваннями, які здатні вирішити все миттєво, немов за помахом чарівної палички.
363
Машаду ді Ассіс (1839—1908) — письменник і поет-романтик, один із класиків бразильської літератури, перекладач.
365
Плотін Александрійський (204/205—270) — античний філософ-ідеаліст, засновник неоплатонізму. «Плотін соромився, що у нього є тіло» (Життя Пл. 1.1) — початок опису життєвого шляху філософа його учнем Порфирієм. Людина почуває себе в’язнем власного тіла та матеріального світу, душа має відділитися від того тіла через свою спорідненість із вічними Ідеями, наше справжнє «я» повністю духовне — ось головні постулати цього вчення.
366
Бенжамін Франклін Раміз Ґальван (1846—1938) — лікар, учитель, філолог, письменник, біограф, оратор. Був вихователем останнього принца Імперії Бразилії до проголошення Республіки та вигнання королівської сім’ї.
367
«Constribuições para a Biografìa de D.Pedro II»,
368
Gilberto Freyre, «A propósito de Dom Pedro II»,