У нас існує безліч вельми успішних педагогів, які, чіпляючись за певні теорії, котрі у найкращому разі лише частково правдиві, проголошують їх обов’язковими й єдиними умовами будь-якого прогресу. Як приклад можна згадати характерну ситуацію, що спостерігається навколо примари всезагальної письменності народу. Скільки марних слів було вимовлено, аби довести, що всі наші негаразди можна вирішити негайно, якщо повсюди відкрити початкові школи, де дітей навчали б абетки. Деякі з цих горе-знавців навіть стверджують, що якби ми розв’язали це питання так само, як у Сполучених Штатах, то «за двадцять років Бразилія була б повністю письменною і саме через це перетворилась якнайменше на третю, ба навіть на другу велику державу світу»! «Припустимо таку гіпотезу, — кажуть вони, — що в 21 штаті Бразилії колишні уряди випестували б культурне населення із такою самою шкільною підготовкою, яка існує в кожному зі штатів США завдяки передбачливості американців. У такому разі у кожному зі штатів Бразилії зараз спостерігався б небачений, уражальний прогрес. Усі вони були б забезпечені мережею залізних доріг, прокладених завдяки приватній ініціативі, в усіх них були б розбудовані багатющі міста з чудовими спорудами, заселені расою міцних, потужних і здорових людей»[369].
Багатьох із цих проповідників прогресу було б важко переконати в тому, що масова письменність не обов’язкова умова навіть для високотехнічної капіталістичної культури, якою вони так захоплюються та яскравим взірцем якої вважаються США. А також у тому, що зі своїми 6 мільйонами неписьменних дорослих Сполучені Штати у цьому сенсі цілком можна порівняти з іншими, менш «прогресивними» країнами. За словами одного з американських чиновників-освітян, в одному лише місті на Середньому Заході, в якому мешкає близько 300 тисяч душ (до речі, це місто дуже пишається своїми культурними здобутками й навіть уважається другим Бостоном), налічується більше дітей, які не відвідують і ніколи не відвідували школу, аніж у всьому третьому райху[370].
Слід додати, що незалежно від цього культурного ідеалу саму по собі масову письменність навряд чи можна вважати аж надто незрівняним благом. У відриві від інших основних елементів освіти, які її доповнюють, письменність у деяких випадках можна порівняти з вогнепальною зброєю в руках сліпого.
Ця та інші подібні панацеї, з одного боку, здається, висвітлюють брак розуму в їхніх палких послідовниках, а з другого — допомагають викрити нездоланне розчарування справжніми умовами нашого життя. Зміст і масштаби їхнього дискурсу можуть відрізнятися, але завжди вони мають той самий сенс і ті самі таємні коріння. Багато з тих, хто критикує імперську Бразилію за поширення так званого національного боваризму, часом гротескного й вульгарного, забувають про те, що це зло з часом не зменшується. Єдине, що, мабуть, і притупляється, так це наше сприйняття його наслідків.
Під час широкого пропагування республіканських ідей цілком слушно вважали, разом із новим режимом слід запровадити систему, яка більше відповідала б імовірним прагненням нації: країна нарешті збиралася жити власним розумом, припинивши демонструвати всій Америці застарілі й примхливі політичні форми. У дійсності ж, однак, пропагандисти черпали натхнення з суто нігілістського чинника: Бразилія, мовляв, повинна була обрати новий курс, бо вона «соромилася» самої себе, своєї ледь не біологічної реальності. Борці за нове життя, імовірно, ще більше за своїх попередників були провідниками ідеї, згідно з якою країна не могла зростати й розвиватися, опираючись на власні сили: її треба формувати ззовні, вона повинна заслужити схвалення інших.
Не буде перебільшенням сказати, що саме в цьому аспекті наша республіка пішла набагато далі, аніж імперія. В імперії королівська влада, основу якої становила політична організація й уособлення ідеї нейтральної влади (pouvoir neutre), котру європеєць Бенжамен Констан[371] визначав як справжню роль голови конституційної держави, дуже швидко загрузла у корупції через відсутність досвіду в народу та перетворилася на різновид опікунської й цілком зрозумілої монархії, де панувала патріархально-аграрна система. Розподіл за британським зразком політичного сектора між двома партіями, які представляли не так ідеї, як окремих людей або клани, цілком задовольняв нашу фундаментальну потребу в солідарності й боротьбі. Зрештою, головна функція парламенту полягала у створенні в національному масштабі видимість цієї солідарності й боротьби.
7. Наша революція
• Політичні заворушення в Латинській Америці
• Іберізм і американізм
• Від цукрового барона до фазендейро
• Розбудова держави у Бразилії
• Політика й суспільство
• Культ каудильйо та його зворотний бік
• Вертикальна революція
• Олігархії: розвиток персоналізму в просторі й часі
• Демократія та створення держави
• Нові диктатури
• Перспективи
Якщо скасування рабства у Бразилії позначило завершення епохи домінування аграрного сектора, то політична система, заснована наступного року, відповідала формальній доцільності, яка, своєю чергою, була співзвучною новому соціальному складові країни. Існує певний таємний зв’язок між цими двома подіями та безліччю підводних течій нашої повільної, але впевненої й нешвидкостиглої революції, єдиної революції, яку, строго кажучи, ми пережили протягом усього періоду існування нашої нації. Насправді, вона відбувалася доволі тихо, без жодних зовнішніх заворушень, важливість і значення яких історики зазвичай перебільшують у своєму дріб’язковому намаганні стисло викласти поверховий бік подій в історії народів. Разом з цією революцією більшість заворушень республіканської доби, як і в країнах іспаномовної Америки, здаються лише відгалуженнями траєкторії офіційної політики держави, які можна порівняти зі старовинними «палацовими революціями», широко відомими фахівцям з європейської історії.
Деякі спостерігачі цілком ґрунтовно стверджували, що подібні рухи, по суті, мають той самий сенс і користь, що й президентські вибори у Північній Америці: наслідки та зміни, які вони несуть суспільству, не повинні за значущістю перевищувати згадані вибори. «З огляду на всі ймовірні можливості, — зазначає один американський автор, — ці революції заважають веденню справ не більше, аніж президентські перегони у США, хоча й коштують значно менше»[372].
Велика бразильська революція не може бути прив’язана до будь-якого конкретного часового моменту. Це радше повільний процес, який тривав принаймні три чверті століття. Його кульмінаційні віхи можна порівняти з розмаїттям гірського краєвиду. Якщо у попередньому розділі я спробував визначити 1888 рік як, напевно, вирішальний момент усього нашого національного розвитку, так це тому, що починаючи від цієї дати вже не діяли деякі традиційні гальма на шляху нового порядку, котрий лише тоді й став неминучим. Тільки в такому сенсі скасування рабства дійсно можна вважати найвизначнішою віхою, яка розділила дві епохи.
Насправді, відтоді вже було підготоване підґрунтя нової системи, центр тяжіння якої знаходився не в сільській місцевості, а в містах. Якщо рух, котрий протягом усього періоду імперії безупинно підривав фундамент, на якому ґрунтувалося наше суспільство, ще й був далеким від свого кінцевої мети, безсумнівно, ми вже ввійшли до його гострої фази. Ще й сьогодні ми є свідками й, напевно, продовжимо бути ними протягом тривалого часу останніх відголосів цього повільного катаклізму, сенс якого, здається, полягає в знищенні іберійського коріння нашої культури заради затвердження нового стилю, який ми ілюзорно вважаємо американським, бо його риси з надзвичайною швидкістю завойовують нашу півкулю. У Бразилії, й не лише в Бразилії, іберізм і руралізм переплітаються, незважаючи на твердження таких видатних учених, як, наприклад, пан Олівейра Віана[373]. У той день, коли сільський спосіб життя був порушений і почав швидко поступатися безжалісному вторгненню міського світовідчуття, розпочався також і занепад специфічного впливу заморських ідей, провідниками якого були португальці.
371
Анрі-Бенжамен Констан де Ребек (1767—1830) — французько-швейцарський письменник, публіцист, політичний діяч часів Французької революції, бонапартизму та Реставрації.
372
З іншого боку, пильний спостерігач застерігає від, на його погляд, надмірного вживання слова «революція» в тих випадках, коли південноамериканський генерал зі своїм військом скидає президента і призначає себе — чи надовго? — на його місце. Відтак він пояснює, що часто-густо такі події повторюються регулярно й є складовими загального процесу — справді революційного — перетворення колоніальних територій на сучасні цивілізовані суспільства. — Прим. авт.
W. Mann,
373
Франсишку Жозе ді Олівейра Віана (1883—1951) — бразильський юрист, історик, соціолог, професор. Член Бразильської Академії літератури.