Автаркії індивідуума, крайньому звеличенню особистості, основній пристрасті, яка не терпить компромісів, можна протиставити лише одну альтернативу: відмовитися від цієї особистості на користь великого блага. Саме тому покірність, яка зустрічається дуже рідко та дається дуже важко, інколи для піренейських народів перетворюється на найвищу чесноту серед усіх наявних. І не дивно, що ця покірність — сліпа покірність, яка визначає основні середньовічні та феодальні принципи вірності, — ще й досі для цих народів є єдиним по-справжньому сильним політичним принципом.
Прагнення розпоряджатись і готовність виконувати накази однаково притаманні піренейським народам. Диктатури та Свята інквізиція, здається, є такими самими типовими проявами їхнього характеру, як і схильність до анархії та безладу. На їхній погляд не існує іншого типу цілком допустимої дисципліни, крім тієї, яка ґрунтується на надмірній централізації влади та покорі.
До того ж існували ще й єзуїти, які краще за будь-кого втілювали цей принцип дисципліни через покору. Саме у нашій Південній Америці вони залишили яскраві приклади цього у вигляді своїх доктрин і поселень навернених до християнства індіанців. Жодна сучасна тиранія, жоден теоретик диктатури пролетаріату або тоталітарної держави не зміг навіть припустити можливість тієї дивовижної раціоналізації, якої досягли монахи Ордену єзуїтів у своїх місіях.
Сьогодні звичайна покора як основа дисципліни здається застарілою та неприйнятною формулою, чим і пояснюється здебільшого хронічна нестабільність нашого суспільного життя. Після зникнення можливості застосування цього гальма годі й намагатися імпортувати системи інших сучасних народів або створювати за власний рахунок належний замінник, здатний подолати впливи нашої неспокійної та хаотичної натури. Досвід і традиція стверджують, що будь-яка культура поглинає, асимілює й у цілому переробляє складові інших культур, коли їх можна пристосувати до власної картини світу. У цьому конкретному випадку слід пам’ятати про долю європейських культур, перенесених до Нового Світу. Всі контакти та родинні зв’язки з різними расами, місцевими і приїжджими, не віддалили нас від наших заокеанських пращурів настільки, наскільки ми цього мабуть і хотіли б. У бразильському випадку правда, хоч би якою непривабливою вона видавалася б деяким із наших патріотів, полягає в тому, що нас і досі об’єднує з Піренейським півостровом, насамперед із Португалією, давня й жива традиція, достатньо жива, щоб і до сьогодні живити спільну душу в супереч усьому, що нас роз’єднує. Можна сказати, що саме звідти до нас прийшла наша культура у своїй сучасній формі. Решта — це матерія, яка добре чи погано сполучилася з цією формою.
2. Праця та авантюризм
• Португалія та колонізація тропічних земель
• Два принципи, які по-різному регулюють людську діяльність
• Соціальна гнучкість португальців
• Аграрна цивілізація?
• Брак расової гордості
• Ганьба, спричинена брудною працею
• Організація ремісництва; відносна слабкість ремісників у португаломовній Америці
• Нездатність до вільної та довготривалої асоціації
• «Мораль рабів» та її вплив
• Провал голландського досвіду
• Примітка до розділу 2: Стійкість хижацького способу землекористування
Основна історична місія португальців полягала в подвигу завоювання та освоєння тропіків на користь європейської цивілізації. Та у супереч будь-яким аргументам, які можна висунути проти їхньої діяльності, необхідно визнати, що португальці були не лише справжніми, а й природними носіями цієї місії. Жоден інший народ Старого Світу не був так добре озброєний для того, щоб наважитися на упорядковане й інтенсивне дослідження та розвідку земель, які знаходяться по обидва боки екватора, де люди швидко деградують згідно з поширеною у XVI столітті думкою і де, за словами французького мандрівника тих часів, «la chaleur si vehemente de l’air leur tire dehors la chaleur naturelle et la dissipe; et par ainsi sont chaulds seulement par dehors et froids en dedans»[13], на відміну від того, що трапляється з мешканцями холодних країв, які «ont la chaleur naturelle serree et constrainte dedans par le froid exterieur qui les rend ainsi robustes et vaillans, car la force et faculte de toutes les parties du corps depend de cette naturelle chaleur»[14].
У дійсності дослідження й освоєння тропіків відбувалося без будь-якої раціональної методики, без опори на творчий та енергійний дух, навпаки, воно відбувалося недбало і певним чином абияк. Можна навіть сказати, що воно відбувалося всупереч зусиллям самих вишукувачів. Визнання цього факту жодним чином не принижує велич зусиль португальців. Якщо ми будемо судити цей процес, спираючись на моральні та політичні критерії, які переважають сьогодні, то побачимо в ньому багато серйозних вад. Проте жоден із них не може виправдати сталу думку, якої дотримується чимало критиків діяльності португальців у Бразилії, значна частина яких цілком добровільно й щиро віддала б перевагу тріумфові голландського досвіду колонізації, оскільки вони були переконані, що завдяки ньому ми пішли б кращим і славетнішим шляхом. Але перш ніж розглядати цю тему, бажано торкнутися одного аспекту, який видається надзвичайно повчальним, а саме психологічного аспекту колоніальної експансії португальців на території Латинської Америки.
У розмаїтті форм соціального життя можна зазначити два принципи, які конкурують між собою та по-різному регулюють людську діяльність. Ці два принципи віднайшли своє втілення у двох типах: авантюриста (шукача пригод) та працівника. Вони виокремилися ще у первісному суспільстві, коли залежно від превалювання одного чи іншого типу, відбувався розподіл на народи, які займалися мисливством чи збиранням, і на народи, які займалися рільництвом. Для авантюристів кінцева ціль усіх зусиль, пункт призначення набувають такої величезної ваги, що вони можуть обійтися без будь-яких проміжних процесів, які вважають другорядними, ба навіть поверхневими. Їхній ідеал — зірвати плід, не посадивши перед цим дерева.
Люди такого типу не звертають уваги на кордони. У світі все постає перед ними в своєму розкішному розмахові, і де б не виникли перешкоди їхнім амбітним планам, вони вміють перетворювати їх на трамплін. Вони живуть безмежним простором, величезними проектами, далекими обріями.
Працівник, навпаки, це людина, яка зосереджується передусім на труднощах, які потрібно подолати, а не на тріумфі, якого необхідно досягти. Довершену цінність для нього виявляють повільні й наполегливі зусилля, які не відразу приносять плоди. Проте він зважує всі можливості прикладання цих зусиль, бо вміє отримати максимальний зиск із самого малого. Природно, що його візуальне поле обмежене. Він зосереджений на маленькому клаптику, не звертаючи уваги на картину в цілому.
Існує етика праці, так само як і існує етика пригод. Отже, індивідуум, що належить до типу працівника, наділяє позитивною моральною цінністю лише дії, які він має намір здійснити. Натомість, аморальними та зневажуваними для нього є характерні риси авантюриста — відвага, непередбаченість, невідповідальність, нестабільність, бродяжництво, тобто все те, що пов’язано з концепцією великого й широкого світу, яка притаманна цьому типові.
З іншого боку, енергія та зусилля, спрямовані на отримання негайного зиску, набувають неабиякого значення для авантюристів. Енергія, спрямована на досягнення стабільності, миру, особистої безпеки, та зусилля, які не дають змоги одержати в перспективі швидкий матеріальний зиск, навпаки, вони вважають хибними та зневажуваними. Ніщо не здається їм безглуздішим і дріб’язковішим від ідеалів працівника.
13
Повітря таке гаряче, що забирає у людини жар її душі й розпорошує його; а тому люди теплі лише зовні й холодні всередині (фр.).
14
...утримують і концентрують жар душі всередині через зовнішній холод, що робить їх дужими й хоробрими, адже сила й працездатність усіх членів тіла залежать саме від цього природного жару душі (фр.).
André Thevet,