Якщо за своєю формою наша культура досі залишається іберійською й португальською, то це можна пояснити передусім недовершеністю того самого «американізму», який за наших часів виявляється у посиленні тиску іноземного чинника, а саме нав’язаних нам із зовні чужоземних рішень. Ще до сьогодні у нас не існує того, що можна було б назвати внутрішньою сутністю американців. «В американській дійсності кров хімічно відновлюється нервами», — так висловився один із найоригінальніших поетів сучасності[374].
Тут свідомо прискорюється занепад аграрного виробництва як вирішальний чинник урбаністичної гіпертрофії. Міста, які за стародавніх часів були придатками сільського світу, нарешті ствердили своє право на власне життя й своє верховенство. У дійсності протягом усієї історичної еволюції нашої країни ми можемо розглядати два одночасних і конвергентних рухи: один сприяв розширенню діяльності міських осередків, а другий обмежував вплив сільських центрів, які зрештою перетворилися на прості джерела забезпечення, у колонії міст. Якщо низка чинників і сприяла першому з цих рухів, немає жодного сумніву, що він остаточно посилився після послаблення опору колись всемогутньої аграрної цивілізації, а це призвело до зникнення умов, котрі сприяли формуванню серед нас потужної сільської аристократії та заміських центрів, наділених до того ж економічною незалежністю.
Цікаво, що поступове зникнення традиційних форм в основному збігалося зі зменшенням ваги тієї ролі, яку відігравало цукрове виробництво протягом першої половини минулого сторіччя, та витісненням цукру кавою. Існування, з одного боку, колоніальних форм виробництва, спрямованих на прискорене розшарування суспільства та формування аристократії, та, з іншого боку, форм, котрі сприяли найшвидшому нівелюванню соціальних відмінностей, зазначив Г. Хандельманн, аналізуючи розведення цих двох сільськогосподарських культур у Бразилії.
Цей історик називав каву «демократичною рослиною» порівняно з цукровою тростиною й навіть із бавовником. Він стверджував, що розведення кави не потребує ані великих площ землі, ані значних матеріальних витрат. Розподіл земельних ділянок і скорочення латифундій якнайкраще впливають на поширення цієї культури, що, своєю чергою, сприяє збільшенню загального добробуту країни[375].
Це спостереження, зроблене у середині ХІХ століття, здається, добре відображає умови епохи, коли вирощування кави ще не домінувало у сільському господарстві країни. Правда в тому, що принаймні у провінції Ріо-де-Жанейро й узагалі у долині Параіба кавові плантації завжди майже стовідсотково створювалися за традиційними зразками цукрових плантацій, причому кожна з них за можливості була самодостатньою. Створення й утримання подібних маєтків, звичайно, потребувало великих капіталовкладень, які міг дозволити зробити далеко не кожен. І розмежування земель ніколи не було поширеним явищем за винятком тих випадків, коли виснаження землі не виправдовувало коштів, витрачених на її експлуатацію[376].
Саме на заході провінції Сан-Паулу (але у межах станом на 1840-й, а не 1940 рік) кавові плантації набули тих обрисів, які повністю відрізняли їх від типових форм аграрних господарств, поширених ще за колоніальних часів, у вигляді класичної моделі плантації тростини та прилеглих до них цукрових заводів. Постать старовинного цукрового барона втрачає деякі знакові риси, дедалі відриваючись від своєї землі й від прадавніх сільських традицій. Землі, відведені під плантації, вже не уособлюють для господаря його маленьку батьківщину, а перетворюються на засіб існування, джерело прибутків і збагачення. Сільські маєтки дедалі слабкіше опираються міському впливові, а землевласники часто-густо переїжджають до міст на постійне проживання. Швидко занепадає хатнє виробництво, а в багатьох місцях скорочуються посівні площі, відведені під злакові та овочі, які за давніх часів забезпечували відносну незалежність сільських маєтків.
Це явище певною мірою пов’язано з нестачею робочої сили, оскільки занепад работоргівлі хронологічно збігається з поширенням індустрії кави. Відомо, що приблизно 1884 року в провінції Ріо-де-Жанейро раб був змушений, як правило, обробляти близько 7 тисяч кавових дерев, тоді як за попередніх часів на нього припадало максимум 4,5-5 тисяч дерев. Природно, що після цього в нього ще залишався час на догляд за іншими рослинами (кукурудзою, квасолею, маніоком, рисом і бататом) й на підтримання шляхів у належному стані. Як часто відбувається в подібних випадках, кава, поглинувши більшість вільних робочих рук, перетворюється на головне джерело збагачення рільничих регіонів. Цим можна пояснити й появу прізвиська «зеленяр», яким презирливо називали селян, котрі займалися розведенням і продажом овочевих культур, навіть попри те, що ця справа приносила їм чималі прибутки[377].
З іншого боку, перспектива одержання великих прибутків, які від початку обіцяло розведення кави, змушувала фазендейро постійно розширювати свої плантації, нехтуючи всім іншим, що могло б відволікати робітників від головного об’єкта їхньої діяльності. Уже в 1858 році в Сан-Паулу Жозе Мануел да Фонсека[378], виступаючи в імперському Сенаті, казав про це таке: «Перетворення цукрових плантацій на плантації кави відбувається також і в Сан-Паулу, що призводить до подорожчання продуктів харчування. У Палаті є кілька сенаторів-аристократів, яким належать цукрові плантації. Я закликаю їх бути мені свідками. Коли селянин садить тростину, він може також посадити й квасолю, а деякі розводять навіть кукурудзу на значній відстані, аби не завадити тростині. І все чудово родить завдяки добре підготованій під тростину землі. А після жнив одержують чудовий урожай усіх зазначених культур. Так відбувалося в окрузі Кампінас, де землі надзвичайно родючі, коли головною культурою там була тростина. Так відбувалося й в інших районах, які забезпечували столицю та решту міст продуктами харчування. Однак сьогодні й в окрузі Кампінас, і в інших округах домінує кава, це дозволяє одночасно вирощувати харчові рослини хіба що на початку, коли дерева ще зовсім молоді. Але коли вони зростають, то вже не можна вирощувати нічого іншого, навіть сама земля стає непридатною для харчових культур. Якщо не назавжди, так точно на надзвичайно тривалий час»[379].
Подібні обставини, а також розвиток шляхів сполучення, насамперед залізниці, які прокладались зазвичай до районів вирощування кави, підсилювали залежність сільських районів від міст. Своєю чергою, зі спрощенням виробництва зросла потреба доступу до міських центрів, де здійснювався збут продуктів харчування, котрі раніше продавалися безпосередньо у місцях їхнього виробництва. У результаті через кілька років сільські маєтки втратили свій статус баронських володінь і багато в чому уподібнились центрам промислового виробництва. І саме у цьому сенсі каву дійсно можна назвати «демократичною рослиною», користуючись метафорою Хандельманна. Фазендейро завдяки каві, по суті, більше скидався не на сільського, а на міського мешканця, тобто на людину, для якої сільський маєток був передусім засобом для існування й лише у другу чергу — місцем проживання чи відпочинку. «Належні виробничі практики» вже не успадковуються через традиції та спільне проживання протягом низки поколінь, що працювали на землі. Їх тепер вивчають, інколи навіть у навчальних закладах, за книжками та підручниками.
376
Caio Prado Júnior, «Distribuição de Propriedade Fundiária no Estado de São Paulo»,
377
C.F. Van Delden Laerne,
378
Жозе Мануел да Фонсека (1803—1870) — бразильський адвокат, журналіст і політик, землевласник, віце-президент провінції, сенатор Бразильської імперії.
379