Зрозуміло, що скасування рабства не могло згубно вплинути на ті регіони, де розведення кави заздалегідь підготувало підґрунтя для впровадження оплачуваної праці. Тут перехід до гегемонії міста відбувся швидко. Після цього відкрився шлях до широкомасштабних змін. Утім, у північних штатах ніщо не могло компенсувати наслідків аграрної катастрофи, коли падіння цін на цукор на світовому ринку призвело до ситуації, яка була відзначена подіями 13 травня[380]. Після занепаду їхніх маєтків цукровим баронам не залишалося нічого іншого, як підлаштуватися до нових умов життя. Один письменник з північного сходу Бразилії — Жозе Лінш ду Регу[381] — відобразив у кількох взірцевих епізодах ту драматичну еволюцію, яка у тих краях призвела до руйнації старого патріархального укладу, що зберігався там за інерцією. Нові відносини вже не тільки не живили старий уклад, а навпаки, заперечували його. Зникнення стародавніх цукрових заводів, поглинених сучасними формами виробництва, та піднесення нового типу підприємств, які планувалися й створювалися на зразок міських виробничих центрів, — усе це чітко вказує на напрям цієї еволюції.
Колишні землевласники втратили свою владу й вагу внаслідок фатального удару, завданому їм скасуванням рабства й іншими чинниками, тому вони й не змогли вчасно втрутитися в діяльність нових інституцій республіки, яка натомість не створила власного патриціату, а змогла породити лише плутократію. Республіка, так би мовити, повністю ігнорувала стару аристократію. Цим і пояснюється меланхолічне мовчання зазначеної касти, яка за часів імперії керувала інституціями й надихала їхнє функціонування, забезпечуючи певну консолідацію та гармонію у суспільстві, які вже ніколи більше не будуть відновлені у країні. Подібна ситуація є спадком монархічного устрою, структури, на яку цей режим спирався та яка зникла назавжди. Безперервна, поступова й послідовна урбанізація — суспільне явище, додатковими зовнішніми ознаками якого повинні були стати республіканські інституції, — призвела до руйнування села, рушійної сили попереднього режиму, але й досі не створила нічого нового замість нього.
Трагізм цієї ситуації полягає саме в тому, що створена монархією структура досі зберігає свій авторитет. Попри те що змінилися умови, які її породили, вона все ще намагається зберегтись у будь-який, хай навіть неприродний, спосіб, не докладаючи для цього надмірних зусиль. Бразильська державність зберігає, немов поважні реліквії, деякі зовнішні ознаки старої системи, навіть попри зникнення підґрунтя, на яке вона спиралася: периферія, яка не має центру. Передчасна зрілість, ця дивна особливість розбудови нашої держави, є одним із наслідків подібної ситуації.
Наша держава в жодному разі не повинна бути деспотичною — деспотизм погано співвідноситься з нашим м’яким характером. Але їй потрібен поштовх і стриманість, велич і старанність одночасно, якщо держава прагне набути сили та тієї респектабельності, яку наші іберійські батьки навчили нас уважати за найвищу чесноту. Ба більше, за допомогою цього держава може виявити по-справжньому дивовижну силу в усіх аспектах національного життя. Але вкрай необхідно, аби всі деталі її механізму працювали легко й злагоджено. Бразильська імперія значною мірою дотримувалася цього. Ореол, який оточує її й сьогодні, попри все, наші сучасники пояснюють майже винятково тим, що вона змогла втілити свій ідеал у життя.
Образ нашої країни, який існує у колективній свідомості бразильців, до сьогодні так і не може суттєво позбавитися духу імперської Бразилії. Концепція держави, втілена в цьому ідеалі, чудово пасує для внутрішнього життя нації, але водночас унеможливлює створення нового, відмінного від цього образу нашої країни на міжнародній арені. Навмисно чи ні, але ідеал, який ми схильні створювати заради завоювання авторитету країни поза її межами, — це образ гіганта, який доброзичливо ставиться до всіх країн світу. Прототип цієї ідеї вперше зародився за часів другого бразильського короля, який мірою своїх можливостей намагався впроваджувати подібну політику в стосунках з Аргентиною, Уругваєм та Парагваєм. Країна хотіла ствердитися в цьому регіоні завдяки величі створеного нею образу, але змушена була розпочати війну причому не задля задоволення завойовницьких амбіцій, а для того, аби змусити себе поважати. Якщо інколи Бразилія мала надлишок войовничого духу, то одночасно їй бракувало духу військового. Автор останнього спостереження Олівейра Ліма[382] додає, що «війни за межами країни як політичні методи завжди сприймалися в ній як недоцільні, ба навіть злочинні. У цьому сенсі та ж сама війна з Парагваєм була саме такою: добровольці, які брали в ній участь, насправді йшли на неї зовсім не з доброї волі»[383].
Ми не прагнемо слави й авторитету країни-завойовника й відверто ненавидимо насильницькі рішення. Ми хочемо бути найм’якішими та найвихованішими людьми у світі. Ми постійно боремося за принципи, які всі вважають найпоміркованішими й найраціональнішими. Ми були однією з перших країн світу, яка на законодавчому рівні скасувала смертну кару після багаторічної відмови від неї на практиці. Ми створюємо правила поведінки у суспільстві на зразок найкультурніших і найосвіченіших країн світу й чванимося тим, що перебуваємо в чудовій компанії. Усе це — найхарактерніші риси нашого політичного обличчя. Держава намагається нівелювати всі прояви дисгармонії в нашому суспільстві та запобігти виникненню будь-яких тенденцій до спонтанності й імпровізації на національному рівні.
Надзвичайний дисбаланс, який породжує цей своєрідний підхід, вкрай очевидний, та не залишився поза цікавістю деяких спостерігачів. Відомий публіцист двадцять років тому звернув увагу на парадоксальність подібної ситуації. Він казав, що «відстань між політикою та суспільним життям сягнула надзвичайно великих розмірів. Через відірваність від реальності політика дійшла до межі абсурду, створюючи в нашій молодій державі, де геть усі її громадяни намагаються підштовхнути суспільство й посприяти його потужному й прогресивному розвиткові, певний штучний клас, справжній симулякр, наївний і відверто чужий інтересам суспільства, для якого блиск формулювань і яскрава відчутність образів лише підстава для продовження завойовницької боротьби й збереження захоплених позицій»[384].
За таких умов наші реформатори на сьогоднішній день змогли знайти лише два виходи із ситуації, обидва однаково поверхневі й оманливі. Досвід уже показав, що проста заміна осіб, які перебувають при владі, є суто зовнішньою процедурою, якщо тільки ця заміна не викликана й не зумовлена складними й по-справжньому структурними змінами у житті суспільства.
Інший вихід, на перший погляд більш прийнятний, полягає в узгодженні суспільних подій із системами, законами чи регламентами, які мають доведену силу й ефективність. Та чи здатна мертва літера сама по собі впливати, і до того ж вельми енергійно, на долю цілого народу? Досконале, чітке й дуже виважене законодавство видається нам єдиною обов’язковою вимогою на шляху до досягнення злагоди й наведення ладу в суспільстві. Інші засоби нам не відомі.
Повз нашої уваги залишилася істина, яка стверджує: зовсім не писані закони, укладені юристами, є беззаперечною гарантією щастя народів і стабільності держав. Натомість ми вважаємо, що ці розумні правила та дотримання абстрактних настанов становлять ідеальне підґрунтя досконалого політичного виховання, загальної письменності, навчання цивілізованих звичок та інших не менш цінних здобутків. Саме цим ми відрізняємося, наприклад, від англійців, які не мають писаної конституції й керуються заплутаною й анахронічною системою законів, але за потреби демонструють таку здатність до самодисципліни, якої не має жоден народ світу.
Зрозуміло, що потреба у злагоді й порядку між громадянами й у стабільності всього суспільства обумовила введення правил обов’язкового виконання та дієвих санкцій. Мабуть, у більш благословенні часи, ніж наші, дотримання цих правил зовсім не нагадувало виконання нав’язаного ззовні обов’язку. Усе робилося, так би мовити, легко й без зусиль. Для людини, яку ми називаємо примітивною, навіть непорушність усесвіту, напевно, залежить від регулярності подій, що відбувалися. Кожне порушення цієї регулярності містить у собі дещо зловісне. Пізніше це розуміння стабільності сприяло створенню правил за допомогою, звісна річ, певних абстрактних умовиводів. І це навіть мало деякі важливі переваги, бо часто необхідно було абстрагуватися від життя, аби жити, і лише віра в раціональний абсолют дає змогу вважати, що можна підмінити власне життя набором суто умоглядних елементів. Розуміючи саме так принципи умовиводів і надавши їм статусу вищого закону, раціоналізм подолав межі здорового глузду, лише остаточно відірвавши ці принципи від повсякденного життя. Отже, у такий спосіб було створено логічну, зрозумілу, проте антиісторичну систему.
380
Автор має на увазі відміну рабства у Бразилії, декларовану «Золотим законом» регентші Ізабель від 13 травня 1888 р. Вважається, що цей закон підірвав політичні основи монархії і призвів до її падіння.
381
Жозе Лінш ду Регу Кавальканті (1901—1957) — бразильський письменник, один з класиків бразильської літератури. Найбільш відомий його напівавтобіографічний «Цикл цукрової тростини», за яким було знято кілька фільмів, що мали світовий успіх.
382
Мануель ді Олівейра Ліма (1867—1928) — бразильський письменник, критик, посол у низці країн, член-засновник Бразильської академії літератури, власник однієї з найбільших бібліотек у країні.
384
Alberto Torres,