Украй важливо у будь-який спосіб відкинути на узбіччя історія деякі політичні принципи й формули. Піонери боротьби за нашу незалежність і батьки-засновники Республіки в 1817 році, які зовсім не бажали змінювати на краще ситуацію з чорношкірими рабами, хоча й визнавали всю несправедливість їхнього становища, були, утім, такими щирими, як ніхто й ніколи протягом усього життя нашої країни. Пізніше найрозумніші політики вважали за краще не згадувати про вразливі точки нашого суспільного устрою, який вони замислювали досконалим, в ладу із самими собою, утім, лише на папері. Вони ні на мить не сумнівалися в тому, що здорова політика — плід союзу моралі та розуму. Отже, вони намагалися забути потворну та безладну реальність, аби сховатися в ідеальному світі, в якому проповідували автори тогочасних доктрин. Вони виростили собі крила, аби не бачити огидний спектакль, який давала їм країна.
До речі, часто ті, хто в політиці ладні вдаватися до суто реалістичних або винятково кон’юнктурних учинків, водночас намагаються діяти згідно з моральними критеріями. Вони щиро обурюються, коли їм кажуть, що певна вельми моральна дія на практиці може виявитися неефективною, ба навіть шкідливою. Є багато прикладів, коли диктатори, виконуючи свою одноосібну й необмежену владу, вважали при цьому, що роблять цілковито демократичну справу.
Подібна поведінка не дуже відрізняється від поведінки, яку з інших підстав демонстрували «освічені лідери» сучасної Європи. Тому цілком імовірно, що фашизм італійського штибу, незважаючи на його апологію жорстокості, матиме успіх серед нас. Сучасні прибічники фашизму вже вбачають його велику заслугу в тому, що він уможливив проведення духовної реформи, яка може охопити весь спектр моральних цінностей. Немає сумніву в тому, що під певним кутом зору здійснене ними зусилля означає енергійну спробу змінити напрям розвитку суспільства, врятувавши його від імовірних ферментів розпаду. Система, створена ними у цілях збереження нав’язаної силою структури, повинна була б складатися з життєвих елементів доктрини, яка є огидною у багатьох своїх аспектах. У цьому й полягає один із улюблених предметів гордості творців цього режиму. Ця система надає їм відчуття позитивного тріумфу над лібералами, а також дає змогу приборкувати революційні настрої.
Утім, хіба важко помітити, що їхня реформа за суттю своєю є не чим іншим, як витонченою контрреформою? Хіба хтось сумнівається, що серед їхніх безпосередніх мотивів мається прихований намір (про який інколи заявляють відкрито) виправдати матеріальні вимоги, які насправді й є основою їхнього режиму? Не треба бути занадто кмітливим, аби зрозуміти, що в цих хитрощах приховується їхня рушійна сила? Насправді, перше, що впадає в око в їхній щойно народженій філософії, — брак гарного виховання. Легко передбачити, якою могла би бути картина фашистської Бразилії. Ми вже відчуваємо, що не існує майже нічого агресивного у місцевому «муссолінізмі», який народжується на наших очах. У доктрині наших «інтегралістів» із незначним розмиванням положень, які містяться в італійських першоджерелах, відчувається нестача цієї кострубатої та озлобленої, майже апокаліптичної жорстокості, яка запозичила цей колорит у своїх італійських та німецьких взірцях. Їхня чванлива енергія тут трансформувалася в жалюгідне скиглення неврастенічних інтелігентів. З фашизмом відбулося теж саме, що й з комунізмом, який серед нас приваблює саме тих, хто здається менш здатним реалізувати принципи Третього Інтернаціоналу. Усе те привабливе, що їм пропонував марксизм, ця неприборкана напруга заради неминучого й ідеального майбутнього, бунт проти буржуазної моралі, капіталістичної експлуатації та імперіалізму, більше відповідає «анархістській ментальності» нашого комунізму, аніж сувора дисципліна, якої Москва вимагає від своїх прибічників[396]. Що ж до фашизму, то бразильський варіант іще й потягнув за собою обтяжувальну обставину: він сприймається як суто консервативна теорія, спрямована на посилення соціальних, моральних і релігійних інституцій, безумовно авторитетних. Отже, він має всі можливості стати не просто безпечним для представників влади, а й навіть більше — перетворитися на їхній звичайний інструмент. Дійсно, все дає підстави сподіватися, що «інтегралізм» із часом перетвориться на пристосовницьку доктрину, яка протистоятиме діям опозиції, котрі суттєво обмежують поле для маневрів. І звісно, ця доктрина залишатиметься систематичною прибічницею Порядку, тобто Конституційної Влади. У теоретичній площині «інтегралізм», принаймні за словами його провідників, задовольняється своїм статусом досконалої незначущості. Все, чого він прагне в глибині душі (інколи з вражаючою пихою), так це бути істиною в останній інстанції, певною печаткою, nihil obstat (ніщо не заперечує) цивільної влади. У цьому він наслідує велику бразильську традицію, якої завжди дотримувались у своїй діяльності справжні опозиційні партії, що представляють певні інтереси або ідеологію.
Якщо в політичній і соціальній сферах принципи лібералізму були й продовжують бути не чим іншим, як марною й обтяжною надбудовою, то навряд чи можна чекати відмінного від інших хитромудрих теорій, з якими ми колись стикнемося в нашій реальності. Ми можемо спробувати організувати наш безлад згідно з мудрими схемами з доведеною ефективністю, але залишиться ще внутрішній світ людини, який завжди перебуватиме недоторканим, непереможним та зневажливим до винаходів людства. Прагнення ігнорувати цей світ означає відмову від нашого власного спонтанного ритму, закону припливу й відпливу, заради механічного темпу та штучної гармонії. Ми уже бачили, що держава, духовне створіння, протистоїть природному й трансцендентному порядкові. Але правдою є й те, що це протистояння повинне вирішитися шляхом контрастного зіставлення, аби картинка суспільства була в гармонії сама із собою. Існує єдина можлива модель, вища за всі наші підрахунки, яка дозволяє скласти досконале ціле з антагоністичних частин. Національний дух — це не нормативна сила, за винятком ситуацій, в яких він може послугувати на користь суспільному життю за відповідних обставин. Вищі форми суспільства повинні бути його же невід’ємною та невідривною частиною: вони постійно виникають через специфічні потреби і ніколи — через примхливий вибір. Утім, існує підступний і претензійний демон, який затьмарює наші очі, не дозволяючи нам помітити ці прості істини. Натхнені ним, люди бачать самі себе не такими, якими вони є на справді, та створюють собі нові вподобання й відрази. І рідко вони бувають вдалими.
Абердін Джордж Гамільтон-Гордон 73
Абреу Капістрану ді 93, 167
Августин св. 15
Алвіс Мануель 47
Алеман Матео 156
Аленкар Жозе де 44
Алмейда Франсішку Жозе ді
Ласерда-і 151
Алонсо Амадо 173
Антоніл Джованні Антоніо 94
Арцішевський Кшиштоф 54
Асара Фелікс де 141, 148
Ассіс Машаду ді 192
Афонсу Енрікес 87
Ахмад ібн Маджид 121
Байрон 191
Барбоза Калдас 51
Барка Антоніу да 136
Барлеус Каспар 53, 55
Барруш Жуан ді 122
Батльє Хосе 211
Бауке (Пауке) Флоріан 64
Белл Обрі 120
Бен Салах 121
Бентам Єремія 219
Берреду Бернарду Перейра ді 47
Бертійон А. 30
Бірд Чарльз А. 184
Босвелл Джеймс 168
Брандан Антоніу 229
Брентано Франц 182
Буарке ді Оланда Сержіу 93, 127
Буено Амадор 108
Буено Бартоломеу 145
Буено Франсішку ді Ассіш Вієйра 149
396
Написані й уперше опубліковані в 1935 році, ці слова, здається, вже не відповідають сучасній реальності. Лишається гадати, що є причиною таких змін: раціональне й свідоме дотримування марксистських принципів чи той надзвичайно сентиментальний запал, з яким незліченна кількість наших комуністів сьогодні слідує за своїм вождем, «що ніколи не помиляється». — Прим. авт.